Ім’я поета Івана Бойчука, відзначеного українськими й міжнародними нагородами, якого назвали «культовим» і який входив до «вербовецької трійці» разом з Тарасом Девдюком та Іваном Андрусяком, тепер в літературних виданнях майже не згадується, хоча раніше про нього писали Петро Сорока, Євген Баран, Олег Соловей, Василь Глібчук.  

Дві мої публікації в загальноукраїнських виданнях також були присвячені  творчості цього, поза сумнівом, талановитого автора, який видав добре продумані (композиційно й художньо) поетичні книжки: «Асиміляція дійсності» (1998), «The Wall/Стіна» (2001), «Сівіл. Книга перша» (2002), «Сплінські стани» (2009). «Стіна» вийшла в Києві в авторитетному видавництві «Смолоскип», в косівському  «Писаному Камені» — «Сівіл», а «Сплінські стани» — в Бібліотеці альманаху «Кальміюс» у серії «Укрсучлітпроцес» (XXI випуск) — теж надруковано в Косові.

Так трапилося, що Іван Бойчук поставив власний творчий процес «на три-

валу павзу» і в останні роки хоча й виклацує щось вечорами на своєму компі, проте не виставляє написане в літературний простір. Причини цьому знає лише Іван, а позаяк творчість — річ аж надто інтимна, тому не варто  зайве докучати поетові: коли вважатиме за потрібне, тоді й вийде на люди зі своїм сокровенним.

І ми б не турбували його, якби 19 жовтня Іванові не сповнилося славних

п’ятдесят літ, і тут уже Сам Бог велів сказати про нього ювілейне слово й нагадати читачам про його поетичний доробок. Зробимо це без звичної для таких оказій компліментарності  й славослів’я, адже сам ювілянт, належачи до постмодернового покоління, їх не сприйняв би і відповідно — не прийняв. Його творча метода – руйнування світоглядних і філософських систем, скидання з п’єдесталів всіляких кумирів, осміяння й відкидання попередніх форм естетичного досвіду — реалізму, масової культури і навіть близького (фіфті фіфті?) до ПМ-дискурсу модернізму.

На початку відразу скажу, що прихильникам «прозорого» письма поезії Івана Бойчука можуть здатися не зовсім зрозумілими, а то й неприйнятними. Він справді пише непросто, уникаючи трафаретної строфіки, узвичаєної силабо-тонічної системи версифікації, традиційних асоціативних рядів. Звичні для радянського і пострадянського мистецтва декларативність, риторика, пафосність і патетика у нього  цілком відсутні, немає і такої, здавалось би, виграшної, позначеної екзотизмом теми, як тема Карпат, Гуцулії, що її не без успіху експлуатують відомі й не зовсім творці поетичної продукції.

Та що ж все-таки є? Прочитаємо «Пролог» із « The Wall/Стіна»:

Доки бриніла струна —

життя бриніло

доки місяць розсікав небо

спокійно і тихо

над пагорбом падали зорі

осягаючи власну смерть

як СВІТІННЯ…(С. 11)

У цих  словах — естетична і моральна програма автора, його намагання пізнати світ, свою роль у ньому, прагнення розімкнути час і  простір, осмислити загальні тенденції духовного буття людства.

Згідно з екзистенційним аналізом Франкла,  цінністю для людини є те, що її зрушує, скеровує й  творить її особу в усіх вимірах буття. Ліричний  герой  І. Бойчука визначив для себе цю ієрархію цінностей,  він спроможний відкривати як цінності в собі, так й існуючі цінності поза собою. Він здатний сумувати, співчувати, любити, взяти «чийсь камінь на свою шию», «просити в Господа щастя»  не лише для себе, міряти «дні добром» й роздвоюватися «від слів сказаних». Маніфестуючи власне кредо «як не я — то хто?», заставляє себе дослухатися до голосу предків, щоб донести його до нащадків:

Ти йдеш. Ти приречений йти

 бути привидом — першим із перших

твоя ціль — віднайти піднести донести

 із глибин світів кров єдиного предка… («The Wall/Стіна»)

Юнг виділив і описав дві позиції — інтроверсії та екстраверсії. Екстраверсійна позиція означає скерованість особи до об’єктивного світу, інтроверсійна — це внутрішня орієнтація, спрямованість до суб’єктивного. Ліричному героєві Івана  Бойчука, як, мабуть, і самому авторові, притаманні ці дві протилежні позиції, причому в різні моменти одна з них буває домінуючою й усвідомленою, в той час як інша — підпорядкована й несвідома. До прикладу:

По той бік стіни

починається день й осипаються роси

йде відлуння пісень і накрапує осінь

дощем

щем

в мені

щем стіни

що прорізує навпіл світи

і мовчить

кам’яними брилами…(«The Wall/Стіна»)

Життєвий досвід автора тотожний з досвідом багатьох із нас, коли ми чогось прагнемо, але водночас й остерігаємося, коли емоції затуманюють свідомість і не дають почути  тверезе «ні». Стоячи перед вибором, інколи не знаєш, що переважить:

десь між підвісною кладкою та сузір’ям Центуріона

тінню затінений виросту з думки

стану серед води скроплений

вдивлятимусь в очі своєї тіні

встидатимусь

……………………………….

вергну себе на скалу!

…десь між сузір’ям…

                                    («Сплінські стани»)

Намагаючись позиціювати себе в часопросторі, герой І. Бойчука прагне пізнати  надцінність, яку людство протягом тисяч літ називає Богом. Свідомо чи несвідомо шукаючи  надсенс, в пошуках своєї повноти він водночас спрямовується вертикально — до Бога, й горизонтально — до людського й предметного світу:

Приходжу до тебе Боже

 невимушено і скорботно

 в храм твій небесний на схилі

 стою перед святими ликами стін

 Відходжу від Тебе Господи

 сповнений духом мов пролісок

що з під-снігу визирає…

Еріх Фромм пише про потребу особистості в надприродному. Хто має таку потребу, той здатний до перспективності й до самореалізації. Герой Івана Бойчука усі свої можливості концентрує довкола самоактуалізації, тенденції до розвитку за допомогою інтеракції з об’єктивною дійсністю відповідно до свого надприродного ідеалу. Тому Бойчукові тексти містять конкретні факти конкретної дійсності, яку ми всі разом переживаємо: це і плем’я поетів, що  «розводить ватру /кидає в неї представників реалізму /творить нову націю — «… ізми» /(шабаш такий — /не те що Варфоломіївська ніч)»; і «владні мужі», що «в амфітеатрі порозсідались /вирішують /як мапу країни поділити»;  і «старий при дорозі», що « з торбою наче з дівчиною обнявся /«Отче наш …»  та «Богородицю» глаголить / а поруч нього Бог з образка визирає»…

Болючі рефлексії про те, що проминуло й чого вже не вернути, вводять Бойчукового ліричного героя в стан відчаю, безнадії та невтішної печалі — звідси і назва книжки «Сплінські стани»:

дощі зачинили таверни

чи тішитись… а чи померти

портрети зринають…портрети

протерті потріскані вперті

         у профіль у фас втома…фертик

І поет, переживаючи ці болісно-драматичні відчуття, признається:

         …по літері тихо

жовтіє

         мистецька душа.

У щирості мовленого не доводиться сумніватися — Бойчукові тексти саме тому стали літературним фактом, що вони є результатом індивідуального переживання, а одночасно й  «найвищим знанням» про світ, як говорив у свій час Анрі Бергсон.

…Нинішнє мистецьке покоління, глибоко й боляче рефлексуючи над проблемами людини та світу, не вдається до альтернативного їх протиставлення, не намагається показати повну абсурдність існування людини в такому ж абсурдному світі. Тому ліричний герой І. Бойчука, прагнучи ствердитись у своєму праві на індивідуальність, особистісну цінність, аж ніяк не є  надломленим чи деструктивним. І в цьому — обнадійлива тенденція, що вже означила себе в мистецтві першої чверті двадцять першого століття, адже екзистенційність ПМ-героя якісно інша, ніж у модернізмі. Книжки І. Бойчука демонструють такий  висновок. Сам автор володіє потужним креативним  потенціалом і здатен вписати в поетичну  літературу яскраві твори високої художньо-естетичної  якості. Маємо оптимістичне сподівання, що Іван Бойчук «…втиснутий в слово власного імені» невдовзі потішить своїх прихильників новими віршами, бо справді  його книжки — це література, причому література справжня й аж ніяк не змалена  до масштабів місцевого значення чи містечкового  вжитку.

З полудневим ювілеєм,  поете!

         Аделя Григорук,

письменниця,

членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ,

заслужений працівник освіти  України.

Leave a Reply

Your email address will not be published.