«Усе можна знести», ‒ вважає Анна Ауґустиняк. Саме з такою настановою я розгорнула книжку цієї письменниці з назвою «Я кохала, коли вона відійшла». Про що вона, я вже трохи знала, адже мала приємність поспілкуватися з Анною під час онлайн-презентації українського перекладу, зробленого подружжям Марчинських – Антоном і Юлією.

Насправді цей твір автобіографічний і написаний Анною вісім років назад, після смерті її матері. Видання українською мовою здійснене за підтримки Польського Інституту в Києві 2020 року, але, на жаль, досі не було представлене на жодному видавничому майданчику. Лише завдяки Ярославу Карпцю – письменнику, журналісту, літературному критику, який організував онлайн-вечір Анни Ауґустиняк, ‒ український читач відкрив для себе не лише нове імʼя в польській літературі, а й оригінальний жанр, який авторка визначає як «трен», тобто тренос – плач, суміш поезії та прози, що виражає почуття авторки, яка втратила найріднішу людину.

Цю книгу можна придбати в Інтернет-крамниці видавництва “Крок”. Мені ж пощастило отримати її після презентації. Пан Ярослав одразу попередив, що читати її важко, адже головна тема – смерть. Так само і Антон Марчинський казав, що перекладати було надзвичайно складно – саме морально – і що без підтримки дружини він би не зміг того зробити. А мені, як то кажуть, зайшло. І це не значить, що у мене атрофія чуттів. Одкровення Анни Ауґустиняк (а це справді сповідь, реальна історія з життя письменниці) спричинили в мені не вир почуттів, а хвилю роздумів, викликали не страждання, а насолоду від Слова.

Отже, про що цей… ця…? Поема в прозі? Лірична повість? Мозаїка етюдів? Постмодерні твори взагалі важко ввігнати в рамки якоїсь визначеної форми. Та й чи треба? Тож я називатиму працю А. Ауґустиняк просто: «твір», «текст», «книжка», а ще «трен» ‒ за визначенням авторки.

Кажуть, що писати варто лише про дві речі: кохання і смерть. Та якщо про кохання пишуть багато, змальовують його яскраво і багатослівно, то описів смерті прагнуть уникати. Під час презентації пані Анна згадала Платона, який у діалозі «Федон» зазначив: «Справжні філософи, за Сократом, бажають тільки одного – вмирання і смерті». Отож у книжці Анни Ауґустиняк ви знайдете і те, й інше. Проте я вважаю, що твір цей – не про смерть, а про любов.

«Любов і смерть – цікавий діалог», ‒ каже авторка. «Я кохала, коли вона відійшла» ‒ твір про почуття закоханої жінки, у якої помирає мати. Як сказала пані Анна, вона змалювала долю двох жінок: «в одну влучила стріла кохання, а в іншу ‒ стріла смерті». Та насправді все набагато складніше. Із недомовок, натяків, внутрішніх монологів, уривків діалогів можна скласти історію трьох поколінь родини, що пережила Другу світову, переховувала євреїв, переплелася корінням з двома релігіями, а тепер має сміливість сперечатися з Богом – Ісусом? Ягве?

Батько, сестра, бабуся – теплі й реальні, хоч про них ми знаємо мало. Амад – коханий – бляклий відбиток хворого сумління. Зате мати, що померла – найяскравіша і найживіша. Головна героїня – пані А. (як називає в листах її мати) ‒ обожнює свою матусю, благоговіє перед нею, вважає святою, безгрішною. Твір пронизаний спогадами – від раннього дитинства до материного смертного одра, і в кожному рядку – безмежна любов…

Мати хворіла довго, більше двадцяти років, тож донька прожила більшу частину свого свідомого життя з відчуттям неминучої втрати. Вона боролась, мабуть, більше за всіх – із материним раком, зі смертю. Вона перепробувала все, що тільки можна: ліки, молитви, мощі святих і монастирі… «І записки в храмах я лишала. Просила про диво, про милість. Квітлех з іменем матері писала… Кого тільки можна, благала…» [с. 149]. «Диво. Як я чекала на диво. Бачиш, ти не помреш. Може, тіло, але не ти. Королівська велич не вмирає ніколи» [с. 93]. Почувалась відповідальною: старша дочка. «Той, хто вмирає, вибирає собі людину, поруч із котрою він хоче розстатися з життям. Це для неї нагорода. Мамо, я не потребую вже інших медалей. Найбільша відзнака вже мені гарантована. Завдяки тобі» [с. 42].

Образ матері присутній у всіх вчинках доньки, до неї звернені всі діалоги, і навіть коли вона з коханим, думає про матір. «А я хочу ще раз прожити життя, мамо, знову хочу кохання від самого початку. Чи ж я не маю в собі досить сили й соків, аби ощасливити чоловіка?.. Я хочу кохати, мамо» [с. 141]. Її мучить сумління: мати помирає, а вона вмирає від кохання. Їде ночувати до чоловіка, коли мати доживає останні години. «А тебе цієї ночі спалила передсмертна гарячка. А мене не було поруч. Сестра була і батько був. Не відійшли від тебе ані на мить. Лиш я відійшла. Навмисно сіла до автівки та поїхала серед ночі» [с. 120].

«Нехай буде воля твоя, але й моя, сказала я. Мати, я не знала, що один дзвінок від Амада стільки мені коштуватиме. Бог виконав обіцянку. І я почула півшепіт. У моїй голові ще ніколи не було нічого більш чоловічого, ніж голос Амада. Не смійся, мамо. Ти не розумієш, скільки можна віддати Богові за справжній вогонь» [с. 106].

Анна намагається побудувати колізію, проте, на мій погляд, не дуже виходить. Амад і мати – не суперники. Коханий чоловік для героїні все одно на другому місці, і немає чого картати себе. «Амад сказав лише: Зі мною не смієшся так, як із нею» [с. 92].

І навіть коли матері вже немає, донька не знаходить спокою. «Лише зараз прийшло мені в голову, що я перестала пильнувати за тобою, що твоє життя після смерті тривало без мене» [с. 148]. «Чи ти, бува, чогось там не потребуєш? Твоя донечка дала б тобі все. Мордуюся так, цілі ночі мордуюся» [с. 137].

200 сторінок болю і щастя, 200 сторінок намагання розібратися в собі і власних почуттях, 200 сторінок великої любові…

Розповідаючи про книгу, пані Анна була дуже відверта. Сказала, що мусила це написати не лише заради себе, оскільки в нашій культурі не прийнято говорити про смерть, і коли вона приходить, люди часто бувають неготові. «Якби у школах готували до переживання смерті», ‒ висловила письменниця слушну думку. Адже зараз, навпаки, зі шкільної програми прибирають усі твори з описами страждань, намагаються створити дітям атмосферу радості. З одного боку, це правильно: діти мають бути щасливі, та, з іншого, тоді перехід до реальності буде більш болючим і страшним. Потрібно, мабуть, відшукати «золоту середину» і показувати дітям реальне життя, навчаючи їх долати негатив і виходити із життєвих двобоїв переможцями. Так само, як і героїня трену Анни Ауґустиняк: «Моє тіло відтануло. Повіриш мені, мамо? Я відчуваю дотик. … Гадала, що вмерла для світу разом із тобою. Моє тіло живе. Як таке може бути? Без твого тіла моє тіло живе. Я відчуваю життя, пульсування життя. У мені немає твоєї смерті» [с. 116].

Насправді твір закінчується іншими словами (я приведу їх нижче), проте саме ця цитата видається мені вирішальною.

Книжка складається з окремих фрагментів, не пов’язаних між собою ні хронологічно, ні тематично. Це ніби аркуші щоденника, вирвані й перемішані. І в цьому є своєрідна логіка: можна читати книжку з будь-якої сторінки, але лише прочитавши цілком, складеш усі пазли. Чи не всі? Перечитую знову й знову, намагаючись вибудувати сталу лінійну структуру. Не виходить. Щоразу зʼявляється щось нове, на що спершу не звернула увагу, а нібито відоме вислизає, ховається за музикою фраз, гострими словами і ще гострішими почуттями. «Ти почила у Бозі. Що за хрінь» [с. 114] ‒ і образ авторки, ліричної героїні, пані А. знову здійснює кульбіт…

«Я кохала його, ‒ подивилася на матір. Чи вона зрозуміла? Не повернула голови, не підняла повік. Щось переживала. Я кохала його, ‒ спробувала вдруге. Він теж мене кохав, знаєш? Жодного відгуку, мати була зайнята вмиранням» [с. 5]. Так починається книжка. А ось її остання сторінка: «Ене дуе рабе, бусел ковтнув жабу, ене дуе раббі… Раббі, вчителю, відкрию тобі свою таємницю, я думала, що цього не переживу, що коли побачу матір у труні, то серце моє розірветься. Не розірвалося. Видно, усе можна знести. Усе можна знести… Повторити цю фразу? Усе можна знести. Усе можна знести. Моє серце зовсім не розірвалося. Амаде, у мене немає серця» [с. 190]. Чи ти повіриш у це, читачу? Чи схочеш розібратися, що саме вона мала на увазі? Тоді читай. І думай. І співчувай. Відчувай серцем кожне слово. Поки воно є…

_______________

Цитування за виданням: Ауґустиняк А. Я кохала, коли вона відійшла / Переклали Антон Марчинський, Юлія Марчинська. ‒ Тернопіль: Видавництво «Крок», 2020. ‒ 192 с. ‒ ISBN 978-617-692-558-3.

Маргарита Шевернога

Leave a Reply

Your email address will not be published.