З авторського циклу радіопрограм Ірини Вовк «Стежками «Живописної України» Тараса Шевченка» на радіо «Воскресіння»

До улюблених церковних святинь, пам’ять про які Тарас Шевченко зберігав багато років, він як поет, художник і українолюб ставився дуже шанобливо. Шевченко був глибоко віруючою людиною, релігійною, християнською, мотивованою та свідомою того, що молитва української нації – розмова з Богом, а знак хреста – оберіг людини перед злом. Малим ще хлопцем бував на Високій могилі, де були поховані славні козаки.
На прощу у славний Мотронинський монастир він пішов із дідом, аби там побачити церкву з однією банею та великим хрестом, зустрітися із ченцями та побувати за брамою на цвинтарі; до дяківської школи ходив, аби читати навчитися; останню молитву священника під час похорону своєї матері довго пам’ятав; Часослов умів читати й над труною багатьох покійників Псалтир читав; до Біблії часто брався, що настільною книгою в хаті була. Християнський світогляд дедалі міцнів, на що вказують поетичні та прозові твори Шевченка. Своїм непорочним, морально чистим, безгрішним землякам нагадував: «Земля ваша мов рай, мов сад насаджений рукою Богочоловіколюбця, а ви тільки безплатні робітники в цьому родючому та пишному саду».


Тарас Шевченко. Мотрин монастир. Акварель. Квітень-травень 1845 р.

Місто Переяслав у часі ХVІІ – ХVІІІ століть був нерозривно пов’язаний з Правобережною Україною, яка лишалася під владою Польщі аж до самого її розпаду в 1795 році. У ХVІІІ столітті саме Переяславським єпископам підпорядковувалися православні парафії та монастирі Правобережжя загальною кількістю понад 500. Серед усіх правобережних монастирів найавторитетнішим був «Мотронинський» (або “Мотрин” у Шевченка – І.В.) монастир, розташований неподалік від першої гетьманської столиці Чигирина в Холодному Яру.
З Мотрониним монастирем пов’язано багато легенд. І найперша з них – про заснування монастиря ще в домонгольську добу, тобто за часів Київської Русі, у 1204 році. У середньовічних джерелах уперше згадується під роком 1568.
Він містився в лісовому урочищі Холодний Яр на велетенському скіфському городищі. Городище датується VІ – ІV століттями до нової ери і є одним з найбільших у Європі.
У ХVІ столітті на місці староукраїнського городища уздовж Холодного Яру розкинулося село Мельники, по обидва боки якого текла річка Сріблянка.
Сам Холодний Яр – унікальне явище природи – з мережаною сіткою численних ярів та байраків, порослих прадавнім дубовим лісом із джерелами, потічками та озерцями, став неприступною фортецею для козаків Богдана Хмельницького у ХVІІ столітті, бунтарів-гайдамаків Максима Залізняка у ХVІІІ столітті, бійців так званої «Холодноярської республіки» у 20-их роках ХХ століття.
Мотронинський Троїцький чоловічий монастир, заснований у реліктовому Мотрониному Холодноярському лісі за благословенням митрополита Київського Іони Протасевича, напочатку був лише скитом із невеликою капличкою. У 1648 році Київський митрополит Сильвестр Косов своїм коштом спорудив у монастирі дерев’яну трапезну церкву. Згодом Мотронинський монастир підтримували не тільки гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Павло Тетеря, Богдан та Юрій Хмельницькі, Петро Дорошенко, Іван Скоропадський, митрополити Київські Йосиф Нелюбович-Тукальський та Гедеон (Святополк-Четвертинський), єпископ Львівський, адміністратор Київської митрополії Йосиф Шумлянський, а й навіть польський князь Ян Яблонський. Проте аж до початку ХІХ століття всі монастирські споруди були дерев’яними.
Хоча монастир і містився на правому березі Дніпра, він традиційно підпорядковувався Переяславським єпископам, які намагалися якнайчастіше його відвідувати. Монастирські ігумени навзаєм часто їздили до Переяслава. Найвідомішими ігуменами Мотронинського монастиря були двоє запорізьких козаків, які заховалися під чернечими іменами Ігнатій і Мельхіседек. Ігумен Ігнатій – це колишній чигиринський сотник Устим Сахненко, учасник оборони Чигирина від турків у 1677-78 роках. У час турецької навали Мотронинський монастир, вірогідно, був повністю зруйнований. Незабаром, починаючи приблизно з 1685 року з благословення митрополита Київського Гедеона (Святополка-Четвертинського) монастир почав відроджуватися. Ігумен Ігнатій опікувався Мотронинським монастирем та піднімав його з руїни з 1717-го по 1753-ій рік. Після нього ігуменом став син лубенського полкового осавули Карпа Значко-Яворського Матвій, який прийшов до монастиря у 1745 році 22-річним козаком і отримав староєврейське чернече ім’я Мельхіседек, під яким і увійшов в історію. Протягом 1753-1777 років ігумену Мельхіседеку підпорядковувалися крім Мотронинського монастиря ще й усі православні парафії і монастирі Правобережної України. Він був дуже активним пастирем – багато їздив по краю, відстоював права православних, а під час відвідин у 1756-1766 роках Петербурга і Варшави отримав підтримку від російської імператри-ці й від польського короля.
23 липня 1766 року, коли Мельхіседек повертався на Чигиринщину з Переяслава, його заарештували поляки на Сокирнянському перевозі через Дніпро і в кайданах відправили до Дерманського монастиря на Волині, де він зазнав катувань. Йому вдалося втекти з ув’язнення, але до Мотронинського монастиря Мельхіседек уже не повернувся, а перебрався до Переяслава.


Ігумен Мельхіседек Значко-Яворський, який благословив коліїв. 

А тим часом до Холодного Яру, що розкинувся довкіл Мотронинського монастиря звідусіль стікалися ватаги невдоволених польською владою – серед них селяни-втікачі, гайдамаки та запорозькі козаки під проводом Максима Залізняка та Семена Неживого. Серед товариства пішли чутки, що той-таки ігумен Мельхіседек у Мотронинському монастирі під час всенощної освятив гайдамацькі ножі, на боротьбу православних християн із католицькою шляхтою. Тарас Шевченко через століття використав цю легенду у своїй героїчній поемі «Гайдамаки», а український художник Опанас Сластіон додав до «Гайдамаків» свої рисунки-ілюстрації. Серед них і «Освячення гайдамацької зброї» у Мотронинському монастирі.

«Із-за лісу, з-за туману,
Місяць випливає,
Червоніє,круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначезна, що не треба
Людям йогосвіту,
Що пожари Україну
Нагріють, освітять.
І смерклося, а в Чигрині,
Як у домовині.
Сумно-сумно. (Отак було
По всій Україні
Проти ночі Маковія,
Як ножі святили).
Людей не чуть…
А де ж люде?… Над Тясмином,
у темному гаю,
Зібралися; старий, малий,
Убогий, багатий
Поєднались – дожидають
Великого свята.
У темному гаю, в зеленій діброві,
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові.
Куди-то поїдуть? кого повезуть?
Он кого, дивіться. Лягли по долині,
Неначе побиті, ні слова не чуть.
Ото гайдамаки. На ґвалт України
Орли налетіли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров і пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть».
[Тарас Шевченко «Гайдамаки», фрагмент]


Коліївщина. Ілюстрація з “Гайдамаків” Тараса Шевченка худ. О.Сластіона.

Отож, у травні 1768 року розпочалося велике повстання, відоме в історії України під назвою «Коліївщина». Максима Залізняка проголосили гетьманом України. Повсталі здобули штурмом міста Умань, Черкаси, Канів, Богуслав, Корсунь та багато інших.

«Отакий-то наш ота́ман,
Орел сизокрилий
І воює, і гарцює
З усієї сили –
Нема в його ні оселі,
Ні саду, ні ставу…
Степ і море; скрізь битий шлях,
Скрізь золото, слава».
[Тарас Шевченко «Гайдамаки: Свято в Чигирині»]

Але незабаром повстання придушила російська армія, яка прийшла на допомогу полякам. Росія епохи Катерини ІІ зуміла дуже добре скористатися наслідками Коліївщини: під приводом неефективності польської влади та неспроможності її навести лад на українських землях, під благородним гаслом захисту православних від утисків єзуїтів та уніатів, імператриця Катерина ІІ спершу ввела свої війська на територію суверенної держави, а через два десятиліття просто приєднала її до своєї імперії. (У контексті сьогодення і подій відторгнення Криму та російської агресії на східно-українських землях не можна не розгледіти традиційної стратегії імперських апетитів Росії: все повторюється знову, за тим же сценарієм «воєнно-агресивного благородства»).
До феномену україно-російських «історичних паралелей» дуже промовисто свідчить обставина, що тодішні видатні, мислячі й патріотично налаштовані українські діячі дуже активно й цілком щиро підтримували імперську політику. Серед них був не тільки Мотронинський ігумен Мельхіседек Значко-Яворський, а й син генерального писаря та генерального судді Гетьманщини Андрія Безбородька – Олександр, «Свєтлєйший князь» і канцлер Російської імперії, керівник її закордонної політики та дипломатії. Причому Олександр Безбородько, один з найрозумніших людей ХVІІІ століття, не просто підтримував, а сам творив цю імперську політику, бо вважав необхідним зібрати таким чином усі українські землі в межах якоїсь одної держави. Чи не його військовій стратегії належить легенда про «православну царицю Катерину», яка прислала Холодноярським гайдамакам на підтримку «золоту грамоту» та багато возів зі зброєю.

«Попід дібровою стоять
Вози залізної тарані:
То щедрої гостинець пані.
Уміла що кому давать.
Нівроку їй, нехай царству́є;
Нехай не вадить, як не чує!
Поміж возами нігде стать!
Неначе в ірій, налетіло
З Смілянщини, з Чигирина
Просте козацтво, старшина,
На певне діло налетіли».
[Тарас Шевченко «Гайдамаки: Свято в Чигирині»]


Під час Коліївщини Мотронинський монастир був пограбований і частково зруйнований, проте у 70-их роках ХVІІІ століття він швидко відродився. У тогочасному Мотронинському монастирі існували побудовані з дуба соборна Троїцька церква, Трапезна церква Іоанна Златоуста, надбрамна дзвіниця та братські келії. Після 1793 року Мотронинський монастир перейшов у відання Київської єпархії, тут було небагато ченців та послушників.
На початку ХІХ століття монастир перетворили з чоловічого на жіночий. Імперська влада Росії позбавила монастир земляних угідь, проте тут і далі продовжувалося коштовне муроване будівництво. Муровану соборну Троїцьку церкву почали будувати у травні 1800 року замість старої дерев’яної. Будівельними роботами керував підрядник з міста Єлисаветграда – Артем Чеменко.
У жовтні 1802 року майже завершена мурована церква обвалилася. ЇЇ руїни розібрали і побудували церкву наново у 1804 році. Мурована соборна Троїцька церква непогано збереглася і до сьогоднішніх днів. Храм має дуже цілісний, величний і парадний інтер’єр, у якому відчуття піднесеності створюється за допомогою щедрого потоку світла, завдяки численним вікнам. Хоча храм зводився, коли в архітектурі уже панував класицизм, проте у Троїцькій церкві ще виразно відчутні риси українського бароко. Ця пам’ятка є одним з яскравих творів української національної архітектури на Правобережжі.
У період 1824-1830 років у Мотронинському монастирі збудували нові муровані споруди Трапезної церкви, настоятельських келій та інші. Таким побачив Мотронинський монастир Тарас Шевченко, який побував тут двічі: у 1843 та 1845 роках. Під час останніх відвідин у квітні-жовтні 1845 року він написав відому акварель «Мотронинський монастир» з підписом на звороті «Чигринський дівочий монастир». Ще наприкінці ХІХ століття у Свято-Троїцькій церкві монастиря поруч з іконами висіли портрети Максима Залізняка та Івана Гонти.
У 1923 року потік безбожного радянського атеїзму не оминув і його. Монастирище стояло пусткою до 1965 року, коли в дивом уцілілій Троїцькій церкві місцева влада заходилася створювати музей Коліївщини.
І лишень наприкінці 80-их років тут відродився жіночий монастир, нині ж у Мотронинському монастирі понад 20 черниць. Місцина Мотронинського монастиря та холодноярське монастирське довкілля – жива пам’ятка буремних часів визвольних рухів українства, живий свідок гайдамацької звитяги, що її так натхненно відтворив Тарас Шевченко у своїх «Гайдамаках», аби онуки крізь віки не забували на якій землі вони живуть і чиїх батьків вони діти.
Чей, не на пустирищі з’явився у Холодному Яру гордий Дух Чорноуса (Чорноусенка), відомого у народній пам’яті «Чорного ворона», у кровопролитні 20-і роки минулого ХХ століття, що про нього згодом – уже у новітній час ІІІ тисячоліття – дізнається українське лицарство не тільки у Задніпров’ї, а й по всій неосяжній Україні.

«Козацьке панство походжає
В киреях чорних, як один,
Тихенько ходя, розмовляє
І поглядає на Чигрин».
[Тарас Шевченко «Гайдамаки: Свято в Чигирині»] .


Тарас Шевченко. Чигрин з Суботівського шляху. Сепія. 1845.

З авторського циклу радіопрограм Ірини Вовк на радіо “Воскресіння”, записаних до 200-ліття з дня народження Кобзаря і об’єднаних назвою “Стежками “Живописної України” Тараса Шевченка”, 2014 рік.

З книжки-альбому есеїв Ірини Вовк «Стежками «Живописної України» Тараса

Шевченка». – Львів: Сполом, 2019 р.-159с.

Leave a Reply

Your email address will not be published.