Петро Свенцицький. Блакитні марення /. – Чернівці: Друк Арт, 2017. – 160 с. – Серія «Третє тисячоліття: українська поезія». Випуск 8.

З анотації: «…так  і  не  діждався своєї  першої  поетичної  книжки  «Путні  вірші», яка  побачила  світ  у  Донецьку  2006  року,  коли  він одійшов у вічність. Справжній український поет просто зобов’язаний повернутися до  своїх  читачів».

Теоретично ми могли зустрітися у Донецьку 80-х років. Тоді на Донбасі влаштовували зустрічі Донецької обласної літстудії імені Володимира Сосюри і Харківської теж обласної імені Павла Тичини. Кілька днів спільних поетичних вечорів, поїздка до Маріуполя (тодішнього Жданова). Людина такого таланту і характеру навряд чи могла бути літстудійцем тоді ще не афішованого українофоба Борі Білаша. Вікіпедія представляє його світу: «Письменник, поет, Герой України, колаборант. Член Національної спілки письменників України». Не могли вони сидіти навіть не  поряд в одній залі, бо Свенцицький 1981 року написав: «І Ластовенко, і Білаш / Мабуть-таки поети гарні… / Їх урятовує пейзаж, / Де не побачиш буцегарні / Чи привокзальної тюрми. / На чому всі горимо ми, / Бо не уміємо хвости / По правилах розташувати – / І цісарю копійку дати, / І Богу дулю піднести». У посмертній збірці є гірке зізнання: «Я народився на землі, де вірші / Багато довші за життя, /Де звикли до брехні, неначе / Вона – щоденний хліб».

Українською мовою на тих зібраннях більше читали й говорили студійці-харківці, хоча обидві студії розвивалися двомовно. Та й взагалі у 80-х  чи й були  міста України, де б не писали і не друкували віршів російською. Швидше  викликав у кого захоплення, у кого поблажливий подив  учитель української мови із Маріуполя Геннадій Мороз своєю книжкою «Сині паморозки». Правда, він народився і вчився на заході України, а дебютну збірку видав 33-річним у Києві. Були вони майже ровесники – Мороз (1948 р.н.)  і Свенцицький (1950), але не перетнулися, не читали один одному щойно написаного,  не заприязнилися.  У Мороза теж могли бути свої «вчителі життя в сірому»  –  надто сумно синіли його виразні очі, навіть коли Геннадій посміхався іронічно, читаючи власні строфи: «Я відприймав порад паради”. Коли небо затуляли огрядні різнобарвні дими Азовсталі та розвівали вітри вугільну пилюку з донецьких териконів аж на густоромашкову клумбу під донецьким компартійним обкомом, то епітети у назвах книжок з’являлися «компенсаційно-романтичні» («Сині паморозки» Г. Мороза і «Блакитні марення» Петра Свенцицького).

Уже в третьому тисячолітті вірші Петра включили до антології  поетів Донбасу з багатозначною назвою «Порода», бо роздивилися  нарешті «поета абсолютно самобутнього, який, на жаль, був поза будь-якими середовищами і тільки посмертно його прийняли до спілки поетів і видали маленьку збірочку».

Перевидання «Блакитних марень» у поважній серії  із передмовами Івана Дзюби та Леоніда Талалая – нагода уявити Донбас початку третього тисячоліття.

«І як сором, як сум, як сум, як сума за плечима, / Як останні два су і Христове ім’я, / Не відступні ці дні, а за ними / –  перемерзла гірка і невдячна земля». Таку ілюстративну строфу обрав для передмови Л. Талалай. У дитинстві навіть така земля здається раєм, якщо там є книжки. Не цукерки чи футбольний м’яч – нові книжки. Прозовий автобіографічний вступ Свенцицький назвав «Прикордоння», бо річка його дитинства Кальміус колись була порубіжною між слов’янським світом та Азією. Дитячі ігри приймала   балка Хантарама (майже кримськотатарський танець Хайтарма), ховала тюркський корінь «кривий». Син сільського бібліотекаря  жив на межі між вигаданим, книжковим і реальним, духовно майже злиденним. «Справді подорож до раю – поїздка у Сталіно до бібколектора обирати книжки), прикордоння  між площиною екрану, де мучились і страждали герої, і залом, де сиділи ми, звичайні люди. І далі – між шахтою і поверхнею, між тайгою і тундрою, між польським і рідним словом… Коли людина притуляє до вуха мушлю, вона щиро вірить, що чує шум далекого прибою, шерхіт морських хвиль, завивання вітру. Насправді все простіше – мушля чудовий резонатор і, прикладаючи її до вуха, ми чуємо  посилений стукіт власного серця, шерхіт крові об стінки наших судин. Те ж саме й з віршами: вважаючи, що відображаємо світ, ми слухаємо себе, але ж не тільки себе. Те ж постійне прикордоння між собою і світом». Підпис лаконічний – П. С. Не тільки ініціали, а P. S. – післямова, яку зробили передмовою.

Порубіжжя, прикордоння не тільки  Донеччина і Харківщина, не тільки Донбас, Слобожанщина, а й на інших кордонах країни – Буковина, де народилася і втілюється ідея видавати серію поетичних книжок третього тисячоліття. Територія не просто драматичного вибору спільноти чи одинака, а неприйняття юрбою прав інакшого на його слова чи музику, картини чи технічне відкриття. 18-річним П. С. написав: « Бо вже на торжищах незримих /Перезапродано давно / Високих душ дубові скрині, / Замогоричене вино. / А ви не ждіть. Не буде чуда, / То відгук бійки, не боїв. / Бо я продав, новий Іуда, / Блакитні марення свої».

Вимоглива нелюбов – з надмірної любові декларується триптихом «Батьківщині» з надривним максималізмом: «Чия кров розриває мої / Не розірвані досі жили? / Я ніколи тобі не служив, / Тобі інші, вірніші служили. / Від останків великих держав / Такий рідний, знайомий сморід… / Я ніколи тебе не знав, / Я був завжди з тобою поряд».

Мав дві вищі освіти, але й у шахті на найважчих роботах попрацював. Розповідали донецькі, щоби шахтареві по-справжньому відмитися після забою, потрібно змилити цілий брусок мила. Чи не звідти поетова асоціація: «Ніж тривоги мимо / Проводить чорна ніч одплати / І довго будеш терти мило: / Сліди злочину відмивати».

Життя, смерть і поезія Лорки – одне  із літературних  захоплень українських поетів кінця ХХ століття. Іспанські мотиви були і в юного П. С., хоча посвяти не Лорці, а «брату по крові» поету і драматургу Мігелю Ернандесу, який  устиг побувати в Харкові та присвятити йому вірша «Місто-фабрика», а помер молодим у в’язниці: «…тремтячим пальцем / На чорних ґратах / Напишу твоє ім’я… / Ґрати візьмуться інеєм. / Вранці ґрати розтануть. / Залишиться – іній».

Метафори П. С. часто вибудовуються у складний ланцюжок. Комусь би двох образів вистачило на кілька строф, а тут – півтора рядка, але яких сконцентрованих: «…Чорна Рада / недокріпачених емоцій». Треба знати вітчизняну історію, щоби зрозуміти і навальність найвідомішої Чорної Ради 1663 року, скликаної за царським наказом для обрання гетьмана,  і небезпеку напіврабства.

Писався цей рядок через 300 з невеличким років після ніжинської Чорної ради, яка означала посилення владних повноважень царської адміністрації на Гетьманщині, збільшення військової присутності Московії в українських містах. Рядові козаки («чернь» – за московським визначенням) теж були на Раді. Довелося застосувати холодну та вогнепальну зброю, доки обрали вигідного нашим ворогам Брюховецького. Рік написання про «недокріпачені емоції» –  1969. Рік, коли відбувся перший в історії збройний конфлікт між двома соціалістичними країнами (Китаєм і СРСР)  — на острові Даманський, що на річці Уссурі. Як тоді боялася війни моя мама! Її молодший брат служив в армії на Далекому сході в ракетних військах.

Того року помер той, хто для своєї нації став  символом свободи. Юний чеський студент, Ян Палах, активіст протестного руху проти окупації Чехословаччини військами Союзу до свого жертовного самоспалення у центрі Праги устиг з будзагоном побувати на будівництві пташника під Ленінградом. Побачив не тільки ті місця. Курник двоголового орла, затуленого п’ятикутною зіркою, поширювався і на центральну Європу. Майбутній філософ Ян не хотів миритися із перетворенням своєї країни на васальну птахофабрику. Він був майже однолітком П. С.

Того ж року помер видатний бас України Борис Гмиря. Недокріпачений випускник Харківської консерваторії. Саме у харківській лікарні його застала гітлерівська окупація. У різних містах і театрах  він продовжував співати, але наприкінці війни за німцями не поїхав. Не вибачили. Далі країн соцтабору його не пускали. В архіві митця зберігається п’ять рукописів концертних програм, які він склав для гастролей у США в 1960 р. Не судилося… Так і помер зарано,  1969 р. –  олауреачений і напівпокріпачений.

Рядки П. С. абсолютно крамольні для того часу (1971 р.): «Нас шикує полковник, отець командир. / Він міцний і задатий, напевно, хоробрий. / Нещодавно з Берліна під Прагу ходив, / За що має нові нагороди. / В світлі цих нагород безперечний герой / Має певні в квартирі достатки.  / Він у Празі розживсь на міцний геморой / І окрему подяку від Ставки». Вірш «Тема без варіацій (армійський варіант)» закінчується рядками: «Зараз кращим почне папірці роздавать, / І немає кордонів відчаю».

Поетові міркування відносно «доцільності людського зла» по-особливому читаються під час війни в Україні 2022 року.

Але митці не кошенята,

їм гарантовані права

Мовчати, дихати, мовчати,

Мовчати, глухнути, мовчати.

Мовчати, хрипнути, мовчати,

Поки повернуть коліщата

І свіжа виросте трава.

Мудра режисура Мирослава Лазарука (тобто редагування книжки) акцентувала увагу на посвяті П. С. поету Леоніду Талалаю. Фінальний вірш «Побачив вогнище. На схилі, на іншім березі ріки» написаний П. С. в останній рік життя і розміщений у книжці перед перекладами з різних мов.

Ритм вірша, ніби хвилі Сіверського  Дінця, побаченого з висоти. Але ступиш у воду, пропливеш кілька тихих метрів – і почуєш, як підхоплює, затягує глибинна течія.  Отак і поезія для справжнього поета.

Ріка кудись плила поволі,

І вітер гнав останні іскри.

Нема амністії у долі –

Мені ріки не переплисти.

Ірина МИРОНЕНКО, Харківщина

Leave a Reply

Your email address will not be published.