Богдан Дячишин. Про моменти життя, обійняті словами: есеї про літературу. – Львів: Растр-7, 2021. – 140 с.

Почати свої розмірковування хотів би з розмислів про назву друку. «Про моменти життя, обійняті словами». Так стверджує автор. Ніби просто й невишукано, без орієнтації на літеротвірні прибамбаси. Але не все виглядає так однозначно. Є кілька моментів, які потребують акцентуації. По-перше, найменувальне багатослів’я вже стало своєрідною візітівкою автора (згадаймо його попередні назви «Крихти живого часу Андрія Содомори», «Думне слово Богдана Смоляка», «В маленькій амфорі слова»…)

Традиція? Не буду заперечувати цього. Але вона має і всеукраїнське підґрунтя: «Специфіка і функції літературно-критичної діяльності» В’ячеслава Брюховецького, «Він знав, “як много важить слово”» Миколи Жулинського, «Українська повоєнна еміграційна поезія» Миколи Ільницького та інші видання підтверджують це.

По-друге, чимале значення має й те, чи назва відображає суть творів, які зібрані під однією обкладинкою. В даному випадку маємо саме таку ситуацію. Адже у виданні йдеться про моменти життя, в яких душа доторкнулася до бентежних слів.

Далі. Вже з анотації можна дізнатися, що книгу присвячено світлій пам’яті Миколи Петренка – відомого письменника зі Львова, який недавно відійшов у засвіти. Якщо врахувати, що одна з попередніх книг Богдана Дячишина «В маленькій амфорі слова» також присвячена незабутньому Петрові Сороці, то є всі підстави вести мову про вірність започаткованій автором традиції. Зрозуміло, що друк свідчить про доброту душі людини. Та за особистісним фактором прозирає і проблема. Чи не щодня хтось із письменників стає на Божу дорогу. Це невмолимість, якої не змінить час. Та, на жаль, доводиться констатувати ще одну прикрість. Фізично помирає літератор, і згадки про нього майже або повністю зникають. Вряди-годи ще згадують, скажімо, про Миколу Вінграновського, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука… Але чи можемо мовити це, називаючи імена Романа Федоріва, Бориса Демківа, Роберта Третякова?

Що ж маємо перед собою? Есей-роздум про твір, який бентежить уяву. Відсутність у літеросплетіннях так званого літературознавчого ухилу надає їм шарму. Звісно, що гору в цих нотатках бере суб’єктивне начало. (Не біймося цього означення, ніби чорт ладану. Коли заглянемо у глибину проблеми, то зрозуміємо, що кожне судження познаковане суб’єктивністю, але хіба не має значення, коли те чи інше враження з’являється на основі знань та досвіду?)

Щось схоже маємо і в даному випадку. Приваблює і те, що автор не приховує того, що у своїх розмислах орієнтується на метод відомого філософа Монтеня, який через цитування чужих думок робив чіткими свої міркування. (Безперечно, такий спосіб відтворення мислення подобається не всім, але, як на мене, суть полягає в тому, що все ж такі цитування спонукають читача до розмірковувань, хоч, можливо, й не завжди погоджуєшся з окремими твердженнями.)

Варто, мабуть, наголосити ще на одному моменті. Деякі есеї підштовхують мене, як літературного критика, до  ознайомлення з творчістю письменників, доробок яких досі залишався поза моєю увагою. Це, зосібна, стосується розмислів про творчість Вікторії Абу Кадум, Віталія Запеки, Оксани Луцишин. І знову є нагода стверджувати, що подібне зі мною трапляється не вперше. Після перечитування книги «В маленькій амфорі слова» так думав про книги Миколи Будлянського, Марґо Ґейко і Рудокоси Схимниці, Івана Гентоша, Юрія Синевіра, Наталії Гурницької, Володимира Кузика, Мирослави-Данилевської Милян, Карєвої Доріс…

А після цих дещо загальникових міркувань перейдемо до конкретики, і тут стартуємо з очевидного – точніше, з мови про географічний принцип. У виданні маємо 14 есеїв. Шість із них – розповіді про чотирьох письменників зі Львова (як кажуть, спрацьовує принцип, згідно з яким «свій приходить до свого по своє» – це своєрідний натяк на те, що пан Богдан теж мешкає у цьому княжому місті.)

Є в книзі і два есеї про письменників Тернопілля. Уваги удостоїлися Богдан Манюк та Жанна Юзва (Яськів). (Зорію тут певну символічність. Адже наш автор народився на Надзбручанській землі в роки гіркотющого повоєння).

З географічної «дзвіниці» зауважуємо ще один момент. Маємо два твори – доробок тих, кого вітер часу заніс за межі ріднизни. Богдан Дячишин по-своєму висловлює думки про новелу Оксани Луцишин (уродженку Ужгорода) і текст одного вірша Вікторії Абу Кадум (уродженку Чернівців). Уполі його зору опинилися тексти Володимира Базилевського з Києва, Анатолія Кичинського з Херсона, Степана Процюка з Івано-Франківська та Віталія Запеки з Полтави…

Нас уже не дивує те, що літературознавці і літературні критики пишуть про поетичні та прозові твори. Чимало про них йдеться у есеях Богдана Дячишина. Та поряд з тим маємо тексти про літературно-критичні розмірковування. Це «Шаблинність аристократа духу і праці», «Я і є пам’ять», «Думне слово правди». Якщо останній розмисел стосується узагальнюючих літературних і філософських питань у статті Володимира Базилевського, то два перших є більш конкретними, бо стосуються життя і творчості Миколи Петренка та родини Калинців.

Думки про оцінювання різножанровості слід, напевно, доповнити ще однією констатацією. На шпальтах журналів і газет нерідко з’являються відгуки на книги і майже не має роздумів про публікації у часописах чи окремі твори. А Богдан Дячишин вирішив поламати й цю тенденцію, відгукнувшись на газетну публікацію Володимира Базилевського та вірш Вікторії Абу Кадум у Фейсбуці. (Передбачаю, що дехто не погодиться з цією думкою, бо, мовляв , такі творива іноді уздрівають читачі. Я сам можу назвати кілька публікацій, долучивши до них і свої. Але ж винятки не роблять на морі погоди.)

Ага! Мова про цю проблему була б неповною без згадки ще про два есеї. Маю на увазі «Ось такі мої думки» про вірші Миколи Петренка за Приповістками Соломоновими та «Мистецтво любити – рідкісний дар» про малу прозу Оксани Луцишин з антології. Оскільки ці тексти вже раніше були на електронних ресурсах, то можна говорити про постійну увагу літературного критика до некнижкових з’яв, пристрасність якого пробуджує читацьку зацікавленість небуденнощами.

Не може не зацікавити ще один момент. У книзі можна нерідко побачити висловлювання античних мислителів. Надибаємо роздумування Мішеля Монтеня, Антуана де Сент-Екзюпері, Германа Гессе. Варто, очевидно, згадати і про припадання автора до цитувань Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стефаника… Не забуває львів’янин і про сучасних авторів: Ліна Костенко, Петро Перебийніс, Микола Ільницький… (Взагалі повний перелік тих, кого процитовано, вийшов би вражаючим.)

«Чужослово» у даній книзі виконує двоєдину функцію. З одного боку, варто позаздрити начитаності критика, що є рідкістю у нинішній час. А з другого? Тут слід повторити одну думку. «Нерідне» (з точки зору автора) допомагає виіскрити плин власного думання.

Процитую без коментарів кілька таких висловлювань, котрі допомагають ліпше збагнути письменника. «Мозок – модель Всесвіту, й немає обмеження щодо накопичення знань, бо їх ніколи забагато не буває» («Митець живого слова і думки»), «Пам’ятаймо просту істину: спілкування дає можливість пізнати одне одного» («Мистецтво любити – рідкісний дар»), «Для того, щоб жити, людина мусить навчитися думати!» («Думне слово правди»).

Отже, ліпше на необхідності глибшого пізнання навколишності. Саме про це ще раз подумалося, коли читав есеї про книги Анатолія Кичинського, Богдана Манюка, Жанни Юзви (Яськів), про які свого часу теж писав. Насамперед зацікавило те, що Богданові Дячишину вдалося відтворити несподіваність бачення, шукання своєї стежки між деревами чужих думань. Це пошук, який ошляхетнює душу.

Ігор ФАРИНА, м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.