Горик Ніна. Лінії оборони: поезії / Н. П. Горик. Луцьк:

ПВД «Твердиня», 2024. 128 с.

Тягнуться тужно доба за добою…

Янголи Божі, прикрийте крильми

Кожного, хто вирушає до бою 

Проти московської тьми!

Ніна Горик

         Перше враження, коли розгорнула книжку «Лінії оборони» Ніни Горик: «Це книга-молитовник…» Настільки наскрізно щирих, справжніх і водночас щемливих віршів, зібраних в одному виданні, не зустрічала давно. Ну хіба що у поетичній збірці Алі Гулієвої «Кохатися під час повітряної тривоги»… Але та збірка має інші характер та стиль. До того ж ці авторки кардинально різні в силу свого різного віку і світосприйняття.

         Книга поезій Ніни Горик містить 5 розділів, назви яких говорять самі за себе: «І було мені слово…» (поетичне слово власне про Слово, про велетів Слова…); «На долонях майдану» (вірші відповідних доленосних років); «У серці кровоточить Україна» (сучасна кровопролитна війна в Україні, яка болить навіть поезії); «На поклик ріднокраю» (лірика, присвячена рідному Волинському краю і дорогим серцю авторки людям); «Така тремтлива у розмови нить…» (інтимна, пейзажна та філософська лірика, споглядально-сповідальна у своїй суті).

         «Загалом «Лінії оборони» – книжка, в якій органічно поєднані вірші патріотичного звучання (перефразовуючи Євгена Маланюка, «залізні строфи») й особистісна, щемлива лірика…» (с. 12) – зазначає Віктор Вербич. Погоджуюся. Однак особисто в мене складається враження, що ця особистісна лірика настільки тісно пов’язана-переплетена з лірикою патріотичного звучання, що стає з нею єдиним цілим – єдиним живим організмом, що дихає, болить, споглядає і відчуває, говорить і молиться за всіх нас разом і за кожного з нас окремо. Промовляє словами молитви – якщо не безпосередньо, так на внутрішньому підсвідомому рівні («Янголи Божі, прикрийте крильми / Кожного, хто вирушає до бою / проти московської тьми!» і багато-багато інших подібних рядків…)

         «І було мені слово…» – розділ, у якому заслуговує на окрему увагу чи не кожен вірш… Втім підкреслю тільки найяскравіші, на мою думку, рядки, а також ті поезії, що є дуже близькими мені духовно.

Так буває у сні: хочу крикнути, але не можу.

Крик у грудях заліг, наче дзвін на озерному дні.

(…) Голосний, безголосий – розхитує серце мені.

І тому я живу. І шукаю спасіння у слові.

Безконечно з глибин піднімаю потоплений дзвін.

Хай озветься в нім голос моєї тяжкої любові,

Голос віри у світло, у смисл, у прощення провин… (с. 16) – як же образно і глибинно-талановито…

         «Поезія в розумінні Ніни Горик – також лінія оборони людини. Оборона людяності – це звучить у віршах дуже проникливо і потужно…» (с. 5) – зазначає Петро Білоус у передмові до книги. Так, для ліричної героїні Ніни Горик Слово слугує водночас і списом, і щитом («Слово! Моя ти єдиная зброє!» – мимоволі пригадуються слова нашої легендарної Лесі…): «І строфи напинають стріли / Із наконечниками рим…» (с. 17)

         Ліричній героїні Ніни Горик безмежно болить наша воєнна дика реальність; у вірші цієї книжки, окрім загальних мотивів війни, просяться окремі конкретні події… Наприклад, у поезії «Трени спалених книг» ідеться про знищення російськими окупантами великої бібліотеки ім. Василя Стуса в Маріуполі 2022 року:

І полум’я руки мої обпікає шпарко.

Кричу – і вихоплюю книги… Боже, боронь:

Шевченка, Франка, і Довженка, й Багряного, й Барку…

Дочитує той божевільний вогонь! (с. 23)

(…) На злочину доказ – московські бридкі недокурки

Отам, де бісівського реготу вихор ущух.

…Безмовно згорають до тла і папір, й палітурки…

А Слово злітає до неба й вивищує ДУХ. (с. 24)

         Читаючи поезію книги «Лінії оборони», відкриваю для себе одну дуже важливу річ: нині ми переживаємо такі часи, коли щире патріотичне поетичне слово уже не сприймається пафосно, а навпаки – як ніколи доречно і необхідно (наприклад, поезії «Олена Пчілка», «Братові», «Чаша терпіння» та багато інших):

(…)Така навкруг промінилася днина!

І ти багрянцем цілий світ зігрів,

Щоб світу засвітилась Україна,

Як спалах невідомої зорі.

І хоч сичать у спину із-за рогу

Невіра й скепсис, ти – на зло обом –

Ніколи вже перед людьми і Богом

Не будеш ні пігмеєм, ні рабом. (с. 35, вірш «Братові», датований 2007 р., з розділу «На долонях майдану»)

«Бійтеся! Бійтеся до остовпіння!» –

Палець всевладний згори бовванів.

І раптом… лопнула чаша терпіння,

Вирвався в світ пригальмований гнів… (с. 44, вірш «Чаша терпіння», датований лютим 2014-го)

         А також досить багатозначно сприймаються сьогодні крайні рядки вірша «Останнє повернення»:

Пора повертатися. Досить пустель, і гір,

І мандрів по муках, і приступів ностальгії…

Касандрою, Мавкою, Тірцою, Міріам –

Явитись назавжи! Мотивом одвічного бунту.

Востаннє вернутись у лоно Вкраїни, як в храм.

Не вмерти. А піснею стати – і піснею бути. (с. 29)

         А мій улюблений вірш ліричного розділу «І було мені слово…» (і загалом один із моїх найнайулюбленіших віршів, що належать перу Ніни Горик) – це поезія «Тихо вмер лісовик» – вірш шедевральний і, на мою думку, програмний. Гадаю, на цю тему ще ніхто не написав (і не напише) більш щемливо, більш глибоко і так по-філософськи багатогранно:

Тихо вмер Лісовик. Мовчки всохла верба.

Мавці в лісі своєму сховатись хіба?

Наче протяги – просіки… Люди прийшли,

то хіба ж тільки дуба вони продали?

Згіркли води струмкові. Зів’яв первоцвіт…

Вийшла з лісу – й пішла, подалася у світ.

І молилася зорям, житам, солов’ю…

Між людьми сподівалась на долю свою.

О свята простота! – світ услід реготав.

Що йому ті волошки і маки в житах?

Світ – це найми й торги, товкотня й метушня…

Що йому тії чари і навське вбрання?

Що йому світляки і роса поміж вій?

Раз пішла до людей – по-людському зумій!

Знов плечима стинає Килина в’юнка:

Якась дивна та Мавка, якась… не така.

Та на мене щораз благодаттю війне,

Як волосся зелене в юрбі промайне. (с. 30)

         А в поетичному розділі «На долонях майдану», окрім власне «майданівських» мотивів, знаходжу змальовану щирим зболеним словом проблему внутрішнього розколу українського народу у найтяжчі часи випробувань, що мені як українці та очевидцю подій також дуже болить: «Хто вам сказав, що ми – / різні, несхожі? / Хто вам сказав, що в нас / душі ворожі? / Сонце над нами одне / і неба хустина, / спільні біда і нужда, / і – Україна.» (с. 43)

         У поетичному розділі «У серці кровоточить Україна» не можливо не помітити (і не пройнятися нею) своєрідну поезію-молитву «На Благовіщення»:

Вже й Благовіщення… Гнізда лелечі

Крилами лопотять.

Жити б… Голубити в небі надвечір

Сонця печать.

Білі голівоньки первоцвіту

Шукати серед весни…

Мати Маріє, заступнице світу,

Оборони!.. (с. 50) – по-жіночому ніжно, мудро, трепетно і щемно… Я сказала б, молитовно… До сльози… Саме така поетична манера Ніни Горик особисто мені імпонує найбільше. У подібній поетичній манері написаний і наступний вірш:

Смуток, жаль і бездонний відчай…

І сльоза – батогом по щоці,

Мов піском хтось засипав вічі.

На щиті везуть! На щиті.

(…) І немає потрібного слова…

Честь Героям… Прокляття москві!

Знов у матері хустка тернова

Почорніла на голові. (с. 65) – аби прокоментувати, також не знайду відповідних слів…

         «Тонка вона, та, як бронежилет, / Оберігає українську душу…» (с. 55) – так лірична героїня говорить про вишиванку. Мусимо берегти свою українськість, свою національну належність… Оберігати усіма доступними нам засобами – стилем одягу, словом, усіма проявами життя культурного. Тобто гідно тримати власні духовні лінії оборони… (На що, власне, натякає і сама назва книжки – «Лінії оборони»).

         Щемливий до сльози поетичний цикл «У серці кровоточить Україна» завершується, знову ж таки, віршем-молитвою: «Боже наш, істини Вседержителю! / Там – наші рідні: батьки, сини… / Молю і благаю: на вістрі битви – / Помилуй, спаси, захисти, сохрани!» (с. 70)

         «На поклик ріднокраю» – напевно, найтепліший розділ поетичної книжки, бо мовиться в ньому про найрідніше, найсокровенніше, про серце великої Батьківщини – батьківщину малу. І мовиться із дитинною ніжністю, найсправжнішою щирістю та, водночас, по-ліричному майстерно і по-філософськи виважено. Погляньмо, наприклад, а хоча би на вірш «Повези мене в ліс…»:

Повези мене в ліс – і покинь, наче дідову доньку,

на старому пеньку, де живуть полохкі світлячки.

Тут мені, як рідні, дуб простягне зелену долоньку

і калина розвісить гірлянди – червоні пучки.

(…) Умиватиму личка замурзаним синім чорницям,

утиратиму шляпки маслятам і боровичкам…

Повези мене в ліс, в рідний ліс – він давно мені сниться

і про мене розказує ближнім і дальнім стежкам. (с. 73) – хіба ж можливо про природу ріднокраю висловитися ще більш поетично, метафоричніше, мелодійніше або з більшим сердечним трепетом? Ні, не можливо. Саме тому ця поезія – також одна із моїх улюблених, де лірична героїня – мудра лісова мавка, котра, опинившись у рідній стихії лісу, нарешті відчуває себе по-домашньому затишно…

         А ще, наприклад, у поезії «Величання» Ніна Горик по-справжньому возвеличує мальовничу природу рідного краю. Читаючи цей вірш, чітко бачу картину «за селом», як у своєму босоногому золотому дитинстві, яке теж промайнуло-пробігло тут, на Волині: «(…) Причащаються нею латаття й ірис – / У зелених вінках, в пишнім золоті риз. / І рожевий плакун – ані думки про плач, / Він на цьому веселім болоті – багач. / «Рей-кум-рей!»хор нічний виграє, / У відчинені вікна дзвенить без упину. / (…) Не судіть: я – та жаба, що хвалить своє, / Й не боїться ні сміху, ні кпину.» (с. 75)

         Про свято Маковія або Медового Спаса у рідному краї – також з не меншою теплотою і поетично-метафоричною майстерністю: «(…) І таке неминуче у серці тепло! / І спасенна на денці надія… / Тулить сонце до уст чудодійне зело – / Маковія дари, / Маковія.» (с. 76)

         Зізнаюся щиро: читаючи вірші Ніни Горик, мимоволі знімаю зі своєї душі той непробивний іронічно-скептичний самозахисний панцир, який наростила собі за ці два роки від початку повномасштабного вторгнення орків на нашу землю… Тому що таку глибоку щемливу щирість неможливо сприймати інакше, аніж щирим відкритим серцем…

         Вірші Ніни Горик не лише майстерно ліричні та щирі й справжні, немов молитва – поезія Ніни Горик багата непересічними думками і глибинними філософськими висновками. Наприклад, вірш «Конюшина» (як і багато інших віршів): «Стинають тебе незрідка, / Топчуть тебе, бува. / Поки цвітеш, ти – квітка, / Ляжеш в покіс – трава. / (…) Не кожен зможе, як ти: / Впасти – і знов зацвісти.» (с. 79)

         Варто підкреслити надзвичайно багату образну палітру авторки, непересічність метафор, оригінальність епітетів та порівнянь:

Цей клаптик землі – як розкішна бабина скриня,

Не знаєш ніколи, що знайдеш в кутку чи на дні. (с. 81)

Усе це – Волинь, моє благовісне Полісся,

На ньому і досі Всевишнього райська печать. (с. 81)

На сизій трав’яній долівці

Світанок мовчки палить хмиз... (с. 82)

Скулинським лісом невидима ходить сопілка,

співом чаклунським заманює душі людські. (с. 83)

Літо несе в долонях

жовтий солом’яний брилик… (с. 91)

От і для мене радості дрібка,

Сміх на уста.

Посеред Світязя – я таки рибка…

Дарма що не золота. (с. 85) –

яка трепетна, справжня, велика, поетична, вірна і вічна любов до рідного краю!

         Провідний вірш розділу «На поклик ріднокраю» – поезія «На ріднім обійсті». Як же щемно і тепло, ніжно-трепетно і… до сліз:

(…) Можливо, хоч вітер одчинить.

Ні батько, ні мати, ні яблуня… Скрізь безгомінь.

Я тут, мов у церкві, відмолюю власні провини.

Неначе на прощі, вимолюю благословінь…

Вдивляюся в очі криниці холодно-бездонні

І запах кальвіну збираю в осіннім саду.

Вже доми немає… А я усе їду до доми —

Ночами – човнами пливу, вдень – босоніж іду! (с. 87)

         У вірші «Єднаєм рід» – з теплотою і глибоко лірично про своє, родинне (про братів), але водночас так природно і високо, що тема підноситься як мінімум на щабель вище питання родинного: «Зустрілися… І кожна мить – явá / Заплющу очі – спомин, як гостинець. / Мій брате, я в душі твої слова, / Як пташку, грію: «Єстем українець!» / (…) По «Кобзарю» молилися… тоді, / Коли з’єднались, як до дольки долька, / Поранені війною, молоді / Вкраїнець-батько й мати ваша, полька. / Мій любий брате, будь сто літ здоров! / Єднаєм рід і долю нечужинську. / Шаную щиро – польську Твою кров, / Люблю – Твою щемливу українську.» (с. 88)

         Так, у книзі є цілі життєві історії, опоетизовані ліричним талантом Ніни Горик. Вони живі, справжні (аж стискається серце, коли читаєш) і зовсім небуденні у своїй буденності. І найдовершеніша річ із цієї групи ліричних творів, на мою думку, – «Оповідання про бабу Гуляну». Як у шести чотирирядкових строфах можна передати цілу людську драму (і навіть не однієї людини), для мене досі лишається загадкою… Зацитую хоча би половину вірша (і зверніть увагу на акценти образів):

Дідова хата давно вже була не дідова.

Його як не стало, то з тридцять останніх літ

Господарем був там, усім заправляв і відав

Меткий, діловитий… звичайний домашній кіт.

Були в нього кури – гонив їх спати зарана.

І півень-горлань – гонористий нахаба й зух.

А ще у кота-муркота була баба Гуляна  –

Маленька і добра-предобра, як хатній дух…

(…) Жаліла бабуся кота – був доглянутий, ситий,

На рівних сидів за столом і любив деруни.

…Якби ще умів їй хоч трохи травички вкосити,

врубати дрівець – не було би котові ціни! (с. 89)

         «Така тремтлива у розмови нить» – історія власної життєвої драми (адже життя кожної людини на Землі у суті своїй є драмою), вилита на папір тонкими філософськими натяками, ліричними алюзіями, різнобарвною палітрою поетичних троп. Часто це не просто вірші, а віртуозні живописні картини («Краса така навкруг, що й слово зайве…», «Літо дозріле…», «Картинка з натури», «Перед картиною художника-мариніста» та ін.), або навіть картини театральні («В театрі осені»)… Що свідчить про високохудожню культуру слова авторки і неабиякий ліричний досвід. На превеликий жаль, не можу цитувати всі ті поетичні рядки, що мені подобаються. Підкреслю лише, що лірична героїня у ліричному розділі «Така тремтлива у розмови нить…» найчастіше асоціює себе з образами верби, вербової гілки, весни, дорослої мудрої пташки, великої дороги і навіть біблійної жінки Лота, яка, озираючись назад, стає кам’яною… Програмний вірш розділу, як на мене, – поезія «І туману безпричинний дим…»:

(…) Все само собою, далебі.

Хоч-не-хоч – усе само собою.

Дні летять, як в небо голуби, –

Ти ж верба, то й стій собі вербою.

Кров твоя затерпне у снігах,

Щемний подих затамує крона,

Поки знов, п’янка і безборонна,

Завирує молода снага…

Все само собою, далебі.

Світ назвався у тобі вербою.

Та радій, печалься і люби,

Пам’ятаючи, що все – само собою.

От і я вербової журби

І снаги ношу зелені шати.

Пам’яттю не жінки, а верби

І весну навчилась пам’ятати… (с. 117) – тут прочитуються не лише паралелі з образом Мавки-верби нашої легендарної Лесі… Адже образ верби у Ніни Горик – значно ширший семантично: в образі плакучої верби, що зустрічає-проводжає пори року, насправді опоетизована доля Жінки загалом…

         І, повертаючись до мотивів молитви (поезії як молитви), про що говорила на початку свого відгуку, варто підкреслити, що авторка вміло і природно (як і слід було передбачити) повертається до них також наприкінці книжки: «І знову поле перейшла дорога / І доточила віку з пів версти. / Іду землею і прошуся в Бога / Життя прожити й поле перейти.» (с. 116); «У просторі, що вдалині, — / Мої набутки-капітали. / Хтось там заборгував мені / І я комусь заборгувала… / (…) На посипання голови / Часу не варто витрачати. / О Господи, благослови / У день новий нове почати.» (с. 122)

         Така ось відверто щира, поетична і глибоко філософська молитва Ніни Горик до світу, до людей, до Бога… Не кожен зможе так відверто, так просто і майстерно водночас. І, цитуючи Ніну Гнатюк, «хочеться вірити, що слово Ніни Горик знайде щирий відгук у серцях читачів, допоможе українцям у ці важкі часи гідно тримати лінії оборони»… Тому що ми мусимо берегти не лише рубежі своєї країни – ми мусимо берегти перш за все свої українські душі – людяність, гідність і мудрість, передані нам з віків у віки від діда-прадіда… 

Юлія Сільчук,

учасниця НСПУ

та Спілки письменників

і журналістів України

імені Івана Франка.

Leave a Reply

Your email address will not be published.