Відома українська поетеса Віра Вовк народжена в Бориславі 2 січня 1926 року святкує свій славний день народження. Уродини це завжди щемливий знак свята. Тому невипадково пані Віра підготувала і видала збірку віршів «Біждерце» (Ріо-де-Жанейро, 2021-2022). Це щедрий знак присутності в нашій літературі, а ще дар собі, бо збірка вийшла у видавництві Contraste, далеко від рідних берегів Дніпра. Поетеса видала її в Ріо-де-Жанейро, де після Другої світової війни її загнали вітри історії, і де вона живе та творчо працює.

Найновіша збірка Віри Вовк називається «Біждерце». Тим давнім гуцульським словом авторка прагне повернути езотеричність дитинства, яке провела з батьками в Аркадії серця, гірських Кутах на Гуцульщині. Це було в далекому її минулому, через те збірка посідає назагал міфічний зміст. Але не скарга втрати володіє найновішою збіркою відомої поетеси Нью-Йоркської групи, а подяка за сутність існування і мрія повернення в край своєї ранньої весни. Містичну природу людського життя авторка прославляє в незвичних образах. Тому поетеса каже:

Ходімо на Верховину!

Відвідаємо Біждерце,

Попросимо благословення

На все щоденне й надземне.

Щоб кохання світилося святом

У сіризні подій доокола

Й ми зуміли бути святими

Серед нападів людолова.

Щоб не зникла з наших обіймів

Краса богобоязна плоті

Й ми зосталися Божими дітьми

У промінні Господньої волі.

(Вірш «Святість», с. 16)

Цей натхненний твір Віри Вовк говорить мовою поезії про трансцендентність філософського «я» її автора. Адже у вірші мовиться про приватне і водночас універсальне бажання, щоб знову відвідати святість дитинства — Верховину. Поетеса апелює до щемливої мрії повернутися у далекий і щасливий час, коли малою дівчинкою проводила безтурботні роки у дідуся і бабусі на Гуцульщині, спільно з Зоєю Лісовською, майбутньою художницею. В творі виразно звучить прохання серця, повернутися до джерела, яке обійме своїми берегами натруджену мандрівницю. Цей вірш, на перший погляд, не апелює до поетичної скарги та до ліричного квиління про втрату. Проте, коли глибше поринути у збірку, ми побачимо і відчуємо, що втрата як антропологічна категорія буття пронизує кожний її твір. Недарма Олександр Астаф’єв писав: «Ідея множинності світів, яка пронизує всі збірки Віри Вовк, іще раз підтверджує, що нема універсального поза людською свідомістю і над нею, але є це універсальне в ній, і навіть якщо воно трансцендентне, то все одно в людині, а не поза нею. У художньому потрактуванні Віри Вовк ця ідея засвідчує боротьбу за особистість, за дух. Як і в інших поетів Нью-Йоркської групи, у Віри Вовк є особлива, надзвичайно близька її світовідчуванню культурна призма, крізь яку вона заломлює образи оточуючого життя. Уже з перших збірок поетеси дає знати про себе архаїко-міфічний спосіб художнього мислення, нагромадження в її ліриці архетипів і метафоричних модусів споглядання, скомпонованих за принципом «текст як текст». Це помітно, зокрема, у весь час повторюваних екзотичних мотивах («І город пальмами колише, / Немов богам холодить лиця»; «Ще чую пахощі цвінгерських серенад / І пахощі соток троянд розквітлих»; «Як олеандр теплого села /В юдейськім краю міртів та ірісів / Цвіла Марія біло та рожево»). Вони вказують на раннє пантеїстичне сприймання поетесою світу і всесвіту. Концепція конвенції, символу в ліриці В. Вовк набирає форми поетичного бачення. Прагнучи дати картину екзотичного світу, її поезія тягнеться до релігії, до Weltanschand. Недарма ж велике місце в її творчості займає біблійний елемент, який спочатку стає тлом поетичної медитації, а далі – частиною етосу і дії».

Предвічний Боже! Тобі поклоняється

Час і простір,

Всі речі й дії існують плодами

Твоєї волі.

Верни створінням Господню ласку –

Живе Біждерце,

Дай Україні творче майбутнє

Благословенне.

Хай веселяться земля і море,

Гори і доли,

Хай стоголосо Тобі лунає

Пісня любови

(Вірш «Пісня хвали», с. 53)

Пантеїстичне існування світу у вірші «Пісня хвали» виникає з філософської трансцендентності, так драматичної в особистому житті авторки. Вийшовши з алегоричного прославлення життя, Віра Вовк повертається до далекого дитинства: «Хай стоголосо Тобі лунає / Пісня любови». Відбувши довгу мандрівку життям, поетеса прагне знайтися в полоні біждерця, цього її космічного дерева життя над Вселенною. Бажає знову побувати «в красі богобоязної плоті, і зостатися Божою дитиною», «у промінні Господньої волі». Цей художній образ досвідченої життям авторки нічого не спрощує, а навпаки скуйовджує особисту дійсність, надаючи їй глибокої екзистенційності. Тому, за Олександром Астаф’євим, слід звернути увагу на ментальні топоси в поетичних образах Віри Вовк. Астаф’єв пише: «Збірки В. Вовк «Чорні акації», «Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованнібатісти», «Каппа Хреста» трактують євангельські події не в містичній перспективі їх вічної «актуальності» для життя кожного покоління, а в перспективі історико-культурного процесу, як його іманентні моменти, уже позбавлені морального абсолюту і наділені натомість колоритністю часу і місця. «При тому, — зазначає Лариса М. Л. Залеська-Онишкевич у статті «Різні світи Віри Вовк»,— виразніше виявлені спостереження підставових дій людини під час вибору даних життєвих вартостей». (…) У форматі драми ідей розгортаються події в релігійно-містичній повісті у віршах «Спілкування з опалевим метеликом». На прикладі цього твору Надія Гаврилюк ілюструє відлуння софійського потрактування людської душі як метелика; а вірш «Квітник», яким свята Тереза з Ліз’є називала Землю, уподібнює звичайний квітник до райського, хоча в мене він викликає асоціацію із «Квіточками» Франциска Асізького, засновника Ордену францисканців. А поезія «Перевтілення» зі збірки «Бердо» викликає асоціацію з думкою Будди Гаутами про повторні народження».

Не забуваймо, що ментальні світи Віри Вовк, містичний і екзистенційний, існують в творчому обліку поетеси поруч себе. Це так, як відома статуя Христа Спасителя на горі Корковадо у Ріо-де-Жанейро і як велика дзвіниця Шеделя у Києво-Печерський лаврі на схилі урочистого берега Дніпра. Існуючи в такому іманентному потрактуванні вічності, вони ведуть поетесу на край її весни — у щемливе і далеке дитинство. Вони нагадують також про втрачений рідний поріг, як категорію ніколи не загоєної рани.

Олександр Астаф’єв слушно пише в рецензії «Три кити в океані безмежжя» про монографічне дослідження Надії Гаврилюк «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк»: «Надія Гаврилюк наголошує на домінанті релігійних мотивів у поезії Віри Вовк, і тоді, коли аналізує «Вселенну містерію», бо ж, роздумуючи про причину нестійкості людських діянь і про джерело зла у світі, поетеса спирається на досвід релігійної драми. Релігійне тло стає предметом рефлексій дослідниці і над поемою «Гріх святости», і в інших випадках, напр., при аналізі символіки збірки «Будова». Духовній енергії, працьовитості Віри Вовк мимоволі дивуєшся. В центрі її уваги – фізичний світ або нижчий, який називають світом учинків, бо в ньому існують ангели-руйнівники (демони), які харчуються нечистими думками, гріховними вчинками, імпульсами зла, ненавистю і страхом. Надія Гаврилюк на матеріалі збірки Віри Вовк «Бердо» так окреслює цю проблему: «Святість без гріховності – ознака божественного, гріховність без святості – демонічного, а от їхня єдність – ознака людськості. Окреслена тут потрійність божественного, людського і демонічного не є випадковою, а проектується на три рівні вертепу». І далі: «У першому нам – усім людям – завдають кари за гріхи: б’ють громи, запливають тучі, карають землетруси й лихоліття, тобто виявляється справедливість. Громи і тучі, які заливають, асоціативно відсилають читача до потопу як кари нечестивцям Старого Завіту, а далі йде апокаліптична візія ширша – землетруси і лихоліття, коли порушено всі земні основи».

Надія Гаврилюк писала, що апокаліптичним візіям поетичного світу Віри Вовк, притаманні образи творчого світобачення і їх сакралізація в любові до життя. Поетеса розуміла життя, як постійну заміну поколінь. За її словами, вічність життя реалізується неподільністю душі і тіла, коханням і близькістю. Тому доменою життя завжди були архетипні мандри світами. Вони проходили відомими місцями землі, такими як руїни Вавілону та Риму, велич Греції, чи піраміди. Це також бездоріжжя Південної Америки як улюблена підоснова творчої містифікації. В творі «Бездоріжжя» поетеса прикликує свідомість, як сутність життя. Говорячи про ознаки людської природи, авторка занурюється в земне існування і водночас прагне душевного спасіння.

Ми ходимо бездоріжжям,

Ми топчемо дивоквіти

Й бажаємо, над цілим світом,

Як самоцвіти, блистіти.

Ми хочемо собі приклонити

Увагу і подив довкілля,

Забуваємо, звідки надходить

Непрошена поміч постійна

Бажаємо самолюбно

Нажитися, не любити,

А любов – найважливіша ціха

Для душі і спасення людини.

(Вірш «Бездоріжжя», с. 17)

На збереження міфічних цінностей літератури у творчості Віри Вовк звернула увагу дослідниця її дискурсу Юлія Григорчук. Вона, аналізуючи аспекти екзистенційних ідей та кодів творчості, писала: «На відміну від європейського модернізму, в художній парадигмі якого домінували екзистенціали страху і відчаю, українська література пропагує пафос національного самоствердження й духовного стоїцизму, а в осмисленні екзистенціальних ідей опиралась на національну філософську традицію, передусім кордоцентризм Григорія Сковороди і Памфила Юркевича. Це підкреслює й Наталія Михайловська, зазначаючи, що «українська ментальність, посідає сприятливий ґрунт для розвитку й формування екзистенційного та кордоцентричного типу філософствування».

Кохаю твої чорні брови

Карпатських смерекових борів,

Предвічна батьківська земле

Розбійників, лицарів-воїв.

Кохаю тебе за минуле,

Геройською кров’ю полите,

Твої палати й собори,

Насліддя душі немислиме.

Кохаю тебе і бажаю

Твоєю вістункою бути,

Коли безсмертний чорнозем

Зіниці навіки затулить.

(Вірш «Земля», с. 26)

Фактично Юлію Григорчук цікавили релігійно-християнської мотиви Віри Вовк. Вона їх бачила у творчості поетеси, як стійки острови духовності. Тому писала: «Унікальне поєднання філософії екзистенціалізму і глибокої релігійно-християнської духовності – визначальна риса творчості […] Віри Вовк. Глибокий художній і філософський потенціал авторки ще не отримав ґрунтовної літературознавчої рецепції, що зумовлює актуальність досліджень у цьому напрямку». Юлія Григорчук, звернула також увагу на міфічність досвіду життя у творчому дискурсі Віри Вовк. Зробила це на прикладі цитування роздумів відомого поета і художника Святослава Гординського. Ця характеристика Юлії Григорчук, в якийсь мірі нагадує мономіфну схему оніричного погляду на дійсність (життя як свідомий сон). Вона стверджувала: «Людина незвичайної долі і досвіду, обдарована багатьма талантами, Віра Вовк вибудувала власний художній світ на основі християнської філософії й моралі. «Все, що вона висловлює, – підкреслює Святослав Гординський, – є виявом її світогляду, точніше, християнського світогляду. Її християнство є, передусім, сила, що формує її слово, її саму, сила, що дозволяє їй відкривати несподівану трансцендентну суть і «другий» зміст, сховані в реальності речей».

Доповненням теми міфічних цінностей у творчості Віри Вовк є погляд Ольги Смольницької на творчий феномен поетеси. Дослідниця зауважує: «Творчості В. Вовк притаманна теофанія (богоявлення), причому це спостерігається в усіх жанрах – і навіть у спогадах, які фіксують події, подібні до релігійного чуда. Ліричний герой письменниці безпосередньо спостерігає явище божества (як язичницького, так і монотеїстичного – Господа Бога); так само візіонер спілкується зі святими, янголами. Богоявлення (якщо згадати християнське свято) органічно вкладається в українську обрядову картину світу, але розвинуте саме у гармонійної індивідуальності. Також (згідно з працею М. Еліаде «Священне і мирське», або «Сакральне і профанне») можна виокремити і наявну у текстах В. Вовк кратофанію, тобто ієрофанію, яка полягає у проявленні надприродної сили. Сюди можна зарахувати магічні та ін. явища». Переосмислюючи буття, Ольга Смольницька зупиняється на деталях міфічного світу Віри Вовк, аналізує окремі образі і символи в її творчості. Дослідниця слушно зауважує: «У випадку спілкування героя письменниці із сакральним спостерігається і таке явище, як ієрогамія – тобто «священне взяття шлюбу»: наприклад, святі жінки – черниці – заручались із Христом (як свята Катерина Сієнська), самі черниці – Христові наречені. Героїня В. Вовк часто самодостатня, ієрогамія для неї – остаточна реалізація цілісності. Окремі жіночі персонажі авторки не проти профанного шлюбу чи інших стосунків із земною людиною, але тим цікавіше стежити за поєднанням в їхньому шляху священного і мирського – як-от в Іштар-Інанни («Напис на скарабею») або в інших героїв. Для персонажа В. Вовк, який перебуває на межі та проходить ініціацію, або вже досяг Самості, Господь або конкретний святий – це покровитель і друг (patronis et amicis). У героїв В. Вовк і самої письменниці це св. Франциск Ассізький, свята Катерина (точніше, кілька святих із цим іменем), св. Тереза Мала, та ін. Passio (страждання) Ісуса чи святого стає стражданням конкретного героя або героїні (у фемінінному випадку вона може наближатися до образів Марії Магдалини або інших святих жінок). Персонаж відчуває Христовий біль, життя емігранта чи іммігранта (або іншої постаті під час випробовувань) – це сорозп’яття. Таке сприйняття зумовлюється творчим баченням, талантом письменниці: образ гранично візуалізується, і автор (і як деміург, і як реципієнт – споглядач картини чи іншого твору, вірянин на богослужінні, тощо) ототожнює себе з певною постаттю».

Збірка віршів «Біждерце» виходячи із всіх духовних настанов творчості Віри Вовк, справді має теофанічний зміст. Його поглиблює життєвий досвід поетеси та увага до натхненного бачення світу і його філософських явищ. Їх характеризує також скромність і увага до інших. Тому з монолітного поетичного образу, складеного з 50-и віршів, виділяються твори з присвятами, показуючи особистісну сторону життя – контакти  поетеси з друзями, поетами та взагалі літераторами з Києва та Львова. Це коментарі до зустрічей, листів і поведінок персонажів. Це також безпосередня візуалізація авторських поглядів на близьких поетесі людей. Втім присвяти відзначаються свіжістю почуттів і їх можна віднести до приватного жанру.

Тадей Карабович

Член Національної спілки письменників України

Використана література

  1. Астаф’єв О. «Радість в усьому живому». – https://nspu.com.ua/novini/oleksandr-astaf-iev-radist-v-usomu-zhivomu/ (режим доступу: 2021-12-27).
  2. Астаф’єв О. «Три кити в океані безмежжя». – http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2019/12/10/125411.html (режим доступу: 2021-12-27).
  3. Вовк В. «Біждерце» . – Ріо-де-Жанейро: Contraste, 2021-2022. – 33 с.
  4. Гаврилюк Н. «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк». – Дрогобич: Коло, 2019. – 166 с.
  5. Григорчук Ю. М. Проза Віри Вовк: виміри сакрального. – Брустурів : Дискурсус, 2016. –364 с.: іл.
  6. Карабович Т. Міфопоетика Нью-Йоркської групи: монографія / Тадей Карабович; відп. ред. Р. Радишевський; наук. консультант О. Астаф’єв. – К.: Талком, 2017. – 464 с.
  7. Смольницька О. О. Міфологічні та реалістичні орієнтири вибраної поезії української письменниці в Ріо-де-Жанейро Віри Вовк у зіставленні з іншомовними віршами українських поетів у діаспорі / Смольницька О. О. // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія. – 2016. – №24. – Т. 2. – С. 82 – 84.

Вовк В. «Біждерце» . – Ріо-де-Жанейро: Contraste, 2021-2022. – 33 с.

 

© Світлина поетеси Віри Вовк з приватної збірки автора статті.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.