Есе присвячено темам про українську мову, літературу, культуру, науку та історію. Метою есе є висвітлення ідей щодо формування світогляду людини в умовах війни, її ставлення до країни, культурно-історичного надбання. Ця робота має стати поштовхом для всіх свідомих українців боротися за «своє» і берегти власне коріння.

«Ніхто нам не збудує держави,

коли ми самі її не збудуємо,

і ніхто з нас не зробить нації,

коли ми самі нацією не схочемо бути» 

(В’ячеслав Липинський)

Якою має бути національна ідея громадянина України? На мою думку, це показник того, як народ усвідомлює себе, своє місце та роль у країні. Чим він готовий пожертвувати задля розвитку держави? Чи готовий він боротися проти неволі, рвати кайдани неправди та несправедливості? Якою ціною доведеться поплатитися за вільне та незалежне життя?

Я асоціюю себе зі соняшником. Це квітка, котра знайшла своє місце під світилом дня. Символ кропіткої праці, захисної сили і добробуту. Усі ми, українці, є тими чарівними квітками серед поля, і кожен грає важливу роль для земного та духовного існування. Однак коли цю квітку розтоптали, зганьбили, обрубали коріння, її прекрасні пелюстки опускаються додолу, хиляться до землі і помирають. Позаяк життя привчило їх варувати енергію для найголовнішого – згуртованості та віри.

2022 року 24 лютого до моєї країни прийшла війна – страшна, нещадна до населення, культурних і традиційних надбань, правил і законів, моралі та свобод. Помітним явищем для всіх нас стало те, наскільки ми єдині, вірні, непорушні у власній позиції та принципах. Прояв людяності в скрутну годину – це прерогатива сильних духом людей, які не зламалися, а продовжують розвивати і берегти «своє»: науку, історію, мову та літературу. Тож хочу зупинитися саме на цих, на мою думку, важливих аспектах.

М-О-В-А. Усього чотири літери, однак яку має потужну зовнішню та внутрішню силу! Іменник (увага!) жіночого роду, лишень уявімо, зі скількох намистинок складається її коралі, котрі згуртовані між собою спорідненим зв’язком. Вона ніколи не залишиться самотньою, бо має велику родину. Чотири звуки, але голосні мають чоловічу підтримку: приголосний-голосний-приголосний-голосний – це унікальна евфонія, хіба ні? Така крихка, та, яка напропале народжує нову, ще зовсім «зелену», памолодь. Попри всі перешкоди, вона, неначе турботлива чуйна мама, виховує, любить і підтримує. На її плечі лягає благородна і водночас важка місія – відповідальність за дітей-слова́, ті, хто породжує нові думки. Згодом, їхні думки реалізуються в дію. Це живі істоти, вони спонукають людину до руху. Між словами і думками має бути синергія. Тільки так їхня дружба міцнішатиме, ставатиме твердою та незламною крицею.

Такий вступ спонукає мене до неоднозначних роздумів. Наче це якась казка, де мова кожного живе неначе в коробці зі шоколадними цукерками – ніколи не знаєш, яка трапиться: чи з посмаком запашного вина, як у Франції, чи з пікантними різновидами прянощів, як в Індії. Цей список може продовжуватися…

Україна. Тут я вперше почула голос батьків, побачила на власні очі метаморфози людського буття, посмакувала солодким та гірким досвідом, відчула запах правди й луди і доторкнулася до найголовнішого – слова. Усе відбувається в середовищі, де людина проходить власний Рубікон. Амплітуда коливань змінюватиметься, як і сама людина. Однак промовистим є те, що ця закономірність – суцільна система. Тому недарма мова вважається невід’ємною частиною людського існування, найпроникливішою зброєю й унікальним засобом спілкування.

Виховуючи себе, виховуєш інших: «Яке життя, така й мова». Важливість маленьких кроків – безцінна.

ЛІТЕРАТУРА. Її знищували, але письменники з року в рік створювали нові шедеври, які донині цитуються чи не на кожному заході. Її всіляко цензурували, проте незламний дух творців слова продовжував панувати серед українського люду. Іще давно український громадсько-політичний діяч, відомий літературний критик та історик літератури Сергій Єфремов зазначав, що найцінніший скарб, котрий залишився у спадок від наших предків, є «рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане». Це є «виразом його духовної істоти, як символ його опрічности національної й як знаряддя самосвідомості». Література завжди виступала обороницею скривджених та знедолених. Те, що прописане кров’ю, ніколи не буде знищене. Що у свідомості та душі, то й проявляється в діях. Думка є невпинним вічним рухом, а ідея – це те, що штурмує, неначе буревій, наш потік помислів.

Відомі патрони української літератури вмотивовували й закликали нас, читачів, не забувати про СЛОВО, бо це живий організм: його легко перекрутити, видавши хибу за істину. Коли ж то так, про яку національну ідентичність йдеться? Невже так легко надурити людину однісіньким словом, як вона кардинально змінить позицію? Так, це аксіома.

Сучасні літературознавці наголошують обирати «правильні» книжки. А які це? Моя відповідь на це запитання така: ті, які зберігають самобутність держави, розкривають внутрішній світ справжнього українця, закликають «і чужому научатись, і свого не цуратись», кричать про підступність людей, які зрадили свою землю і повчають зберігати та розвивати «своє».

НАУКА. Наука в Україні пройшла непростий шлях. Наукові дослідження почали набувати своєї значущості зі створенням Львівського університету та Києво-Могилянської академії. Саме тоді під чималим впливом релігії переважали гуманітарні науки, однак після заснування Харківського, Одеського та Київського університетів,  до яких почали активно залучатися іноземні науковці, генезою для майбутньої науки стала можливість існувати самостійно. Така синергетична парадигма людського існування під час становлення науки як соціокультурного феномену панувала довго, без якихось перипетій. Однак життя вносило свої корективи – наука також переживала скрутні часи. Незважаючи на це, вона вистояла. Завдяки розвитку всіх наукових галузей наша країна процвітає і славиться видатними непересічними постатями.

Думаю, що усі ці надважливі теми розвитку України як незалежної держави об’єднує саме ІСТОРІЯ. Багатостраждальна, та водночас легендарна. Тяжка, але продовжує жити. Покручена, однак навіки славна! Пам’ятаєте про те, як я порівнювала себе зі соняшником? Безмежне поле таких світлих, повних надії та віри людей, котрі знайшли своє місце під сонцем. Це і є наша земля – Україна. Війна згуртувала всіх нас для усвідомлення відповідальності за долю свого народу. Такої держави за життя я ще не зустрічала!

Пишаюся, що я українка!

Марія Крилова,

Київський університет імені Бориса Грінченка,

Інститут філології, кафедра української мови

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.