Станіслав Якимович Буряченко – виходець із Чигиринського краю, відомий журналіст і поет, творчий доробок якого досліджений надзвичайно мало. У поданому матеріалі привідкриваємо завісу художнього бачення поетичного та прозового спадку маловідомого земляка.

«З перших днів життя довелося спізнатися з жартом і трагедією, не відаючи про них». – писав Станіслав Буряченко. Із самого дитинства Станіслав Якимович відчув на собі тяжку руку долі – побачив війну та руйнування на власні очі.  «…На початок війни сповнилося стільки, скільки було відмічено за життєвим часописом. Війну спізнав на собі вельми дошкульно. При бомбардуванні на переправі через Дніпро (у 1941 році, у серпні), біля «пристані Бужин» (тепер затоплена) пережив контузію, вилікувався протягом 5-ти років після війни, за тогочасним київським лікарям. Навчатися азбуці й життю почав під час евакуації, в селі Ново-Дєвічому, Куйбишевської області (ще один «жарт» – нема села, утоплено на дні моря). Після визволення рідної землі від гітлерівської навали продовжив навчання у Чигиринській середній школі № 1. Довчився, дякуючи нашій вчительці  Галині Наумівні, до того, що почав складати вірші й після школи майнув до Київського університету з метою осягнути журналістську професію і загострити вістря свого пера проти всілякої…

…Щодо писання. Пишу, як згадував, ще зі шкільної парти… Але, крім журналістських витворів, іншого довгий час не поспішав друкувати і тільки дещиця з віршованого доробку з’явилася на шпальтах місцевих газет на початку 70-х років і аж ось оце, під час перебудови, дріб’язок надрукували. Щось різке тут бояться друкувати…» [1; 17].

Довгі роки на журналістській ниві Стась Буряченко працював пліч-о-пліч з нині відомим і шанованим поетом-літератором і журналістом Василем Симоненком, зокрема, в таких газетах, як «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», – описує у своїх спогадах донька Станіслава Якимовича – Світлана Станіславівна Бєляєва [1; 23].

Невдовзі у книзі Станіслава Буряченка «Крізь болотну тишу – до весняного грому» (Спогади про Василя Симоненка), яка 2001 року вийшла в світ у видавництві «Смолоскип» за сприяння Фонду розвитку мистецтв, Черкаської обласного осередку СПУ (й особисто – її очільника на той час – Григорія Павловича Білоуса), за підтримки черкаського журналіста та письменника Миколи Семеновича Сніжка (нині – лауреата премії на честь Василя Симоненка «Берег надії»), Анатолія Олександровича Ткаченка – доктора філології та професора КНУ імені Тараса Шевченка. У книзі автор наводить приклади студентських буднів у Києві під час опанування мистецтва журналістики В. Симоненком та С. Буряченком, перші роки журналістської праці на Черкащині, формування першої «поетичної ластівки» Василя Симоненка. Як і в більшості юних митців, про парубоцьке та сімейне життя; не обійшлося й без погляду на політичну ситуацію тих часів.

Від 2000 року і донині, на жаль, автор не встиг побачити вихід у світ омріяних збірок:

– «Крізь болотну тишу – до весняного грому» (спогади про Василя Симоненка);

– «Суцвіття до поетового вінка. Пам’яті Василя Симоненка, людини і Поета»;

– Буряченко С. Я. «Супроти вітру і негоди»;

– «Чигиринські наспіви»;

– «Сміх – крізь сльози»;

– «Клен мого кохання»!

Книга «Крізь болотну тишу – до весняного грому» готувалася до друку в 2000 році, який на Черкащині було названо роком пам’яті Василя Симоненка, лауреата Шевченківської премії. Витязь молодої української поезії постає у спогадах зримо, повноросто. Ліричний герой, як і сам автор, людина проста і водночас непересічна. Поет наводить багато невідомих широкому загалу фактів із Симоненкового життя, а також чимало неопублікованих досі його віршів, що збереглися в записниках.

Поетична збірка «Сміх – крізь сльози» Стася Буряченка (як він любив себе підписувати в періодичних виданнях) вийшла друком у 2015 р. За життя автора планувалося включити її до збірника творів поета під загальною назвою «Земні долоні», куди мали входити рубрики «Сатира – не  троянда (сатира і гумор)», «Шрапнеллю – по мішенях (мікробайки та мініатюри з натури)», «У світі тварин, птахів і плазунів…». Малюнки народного художника України Анатолія Василенка суттєво доповнюють зміст віршованих сатиричних і гумористичних творів.

Збірка поетичних творів  «Чигиринські наспіви» присвячена оспівуванню рідної поету Чигиринщини, її природи, духовних першоджерел, працьовитих людей, домашнього затишку, дитячих щирих вражень, які залишаються на все життя.

Зібрання поезій і прози  «Клен мого кохання», присвячене найдорожчій у світі людині – дружині Валентині, автором була скомпоноване за життя для збірки «Земні долоні». Та, на жаль, не завжди автор встигає побачити твір опублікованим. Важка хвороба, трохи більше, як за пів року забрала митця. Однак, душевність, гумор, гостре та влучне слово залишилося відображеним у творах…

Кохання та любов, сміх крізь сльози, чуйність та душевність, співчуття до вразливих і тих, хто потребує допомоги, хоча б у доброму слові… – все це вдячний читач знайде у віршах Станіслава Буряченка.

В добірку «Клен мого кохання» увійшло декілька прозових творів, знайдених серед рукописів автора, які доповнюються трепетністю, душевністю та гармонійністю. Представлена до друку і книжечка «Маринчині оповідки» для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Твори для дітей, представлені автором, сприйняті з легкістю та цікавістю.

«У книзі презентовані також дві казки, які, на мій погляд, цілком можуть стати основою для мультиплікаційних фільмів.» – говорить в інтерв’ю Світлана Станіславівна. Один мультфільм вона вже створила, на черзі – другий. Також додає:  «Для кращого сприйняття віршованих і прозових творів у книжечці читачу пропонуються для споглядання невибагливі малюнки, створені дітками, які прочитали цю книжечку в рукописному вигляді завдяки популяризації творчості нашого земляка працівниками бібліотек м. Сміли тощо.»

Для усіх тих, хто доклав свої зусилля та творчий хист до створення малюнків для книжки «Маринчині оповідки», книжка стане дарунком. Нещодавно вийшла друком книга для дітей молодшого шкільного віку «ПИСАНКИ», створена на основі дитячих спогадів автора, якому на початок війни з гітлерівською навалою (1941 р.) виповнилося лише 7 років. Майбутній поет пізнав воєнне лихоліття, неодноразово потрапляв під обстріл, був контужений, у шкільному віці залишився без батька.

Нижче подаю витяги з автобіографії Станіслава Буряченка, яку він написав у середині 90-х років ХХ ст., що може сприяти розумінню притаманних автору рис характеру, які описують його, як просту людину: з ноткою гумору, самокритичною оцінкою своєї постаті та власних недоліків.

«Коротко про себе. Народився 1934 року під знаком Овена у Чигирині (згідно з метрикою), хоча батьки жили й працювали у Медведівці: мати – у школі, батько – у сільраді. Очевидно, в селі не було акушерки. Звідси – висновок: маю дві «малі» батьківщини, не рахуючи Головківки, де дуже часто і подовгу проживав згодом при дідові й бабі. Між іншим, згідно з метрикою, народився 26-го березня, а фактично, за свідченням батьків, – 24-го. Тож і маю з того часу, на відміну від решти людей, аж два дня народження, що при сучасному матеріальному становищі буває обтяжливим.

Вижив у війну (восени 1941 року двічі був при смерті, контужений при бомбардуванні на переправі через Дніпро, але оклигав). Пережив 6 царів, простибіг, вождів. Підростав і виховувався в комуністичному дусі при «великому батькові, вчителеві й другові дітей». Після закінчення Чигиринської середньої школи № 1 вчився на факультеті журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка в 1952-57 рр., тобто трохи – при Йосипові Сталіні, далі – при Маленкові (зовсім недовго), потім – при Микиті Хрущові, при якому згодом працював у редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», «Прапор комунізму» (Черкаська районна газета) – до осені 1962 р. Відтоді – новий життєвий етап: робота в партійних, автотранспортних, профспілкових органах. З середини 70-х років влився в робітничу сім’ю, освоївши спочатку професію гальваніка на заводі телеграфної апаратури, а з 1980 року – спеціальності слюсаря, слюсаря-сантехніка і стропальника (за сумісництвом) на «Азоті», з котрим розпрощався у 1992 році, після чого пізнавав секрети безробітного «бізнесу». І все ж-таки – вижив, діждавшись, як і всі земляки, новітньої епохи відродження вільної України-неньки.

За весь цей час запам’яталась лише одна визначна подія в особистому житті – вихід у 1980 році з «незламних» лав КПРС. Відтоді безпартійний. «ЗА» – усіх демократів, котрі ладні голови покласти за рідну Україну. Друкувався в республіканських, обласних і районних газетах. Дружина Валентина – черкащанка. До виходу на пенсію працювала робітницею на трикотажній фабриці. Маю двох доньок, двох онуків – студента й школяра і онучку-дошкільня. Сам нині – на пенсії. Як і всі черкасці, дихаю «багатою» сумішшю повітря з різноманітними хімічними сполуками місцевого виробництва, займаюсь городництвом на приміській ділянці, а також потроху продовжую писати, поки що – «до шухляди». Сподіваюсь, як і всі, на краще. Поживемо – побачимо».

Таким чином доцільним вважаю завершити словами  Станіслава Якимовича «Народився, як і всі»…:

Народився, як і всі.

І живу ще й досі:

Вмитий травами в росі,

Хрещений колоссям;

На Тарасовій землі,

На вкраїнськім лоні

Колисали журавлі

У земних долонях.

Як ся маєм,

Вам судити,

Любенький читачу.

Сподіваюся на щирість

Й Вашу добру вдачу.

Даждь нам, Боже,

світлу долю

Всім нащадкам мати,

Щоби квітла на роздоллі

Україна-мати.

ЗБІРКА «СМІХ КРІЗЬ СЛЬОЗИ»

У  творчості Станіслава Буряченка чинне місце займають критично-карикатурні вірші. Працюючи в редакції газети «Черкаська правда», автор відповідав за відділ публікацій на тему сільського господарств. У журналістику поринув з головою – від неприхованих порушень на фермах і конторах до крісельного розподілу «повноважень». За словами близьких Станіслава Якимовича, кар’єра його могла скластися зовсім інакше, але проблема класична – загострене почуття справедливості.

Тематику збірки «Сміх крізь сльози», що об’єднала перлини авторського спротиву несправедливості життєвого устрою суспільного «ладу», доповнюють змістом гострі та влучні карикатури народного художника України Анатолія Петровича Василенка. Як коментує донька поета – науковиця, викладачка ЧДТУ Світлана Бєляєва: «Сміх, сатира, гумор у будь-які часи допомагають людям загострити увагу на певних недоліках життєвих буднів, побачити без прикрас окремі факти та сфери буття, людські вади та кумедні ситуації, пов’язані з ним» [5;3]. Із цією думкою неможливо не погодитись. Аналізуючи окремі тексти збірки, можна припустити кілька можливих причин створення саме жанру карикатурних творів: об’єктивне бачення суспільної дійсності, гуманізм (як би дивно це не звучало), прагнення зробити світ кращим, виклик байдужості, нетерпимість до зверхності і, безперечно, самокритика як могутній життєвий стержень. Адже лише вимогливі до себе люди, схильні до самокритики, самовдосконалення та самодисципліни, здатні не залишатись осторонь у складі сірої маси тих, що схилили голови. Сам автор сатириком себе не вважав, в крайньому разі, про це немає фактів, що засвідчили б таке припущення, але у свій час зазначав: «А на моє: потрібний всяк, хто відпрацьовує своє і користь всім дає хоч у малому» [12; 6].  Доречно додати до цих слів фразу дочки митця, в якій Світлана Станіславівна саме так і величає батька: «Можливо, хтось замислиться над тим, чи не притаманне певне явище саме йому, чи не його вади помітив сатирик, і чи не кумедно виглядає це зі сторони. А, можливо, варто зупинитися та зрозуміти наслідки певних дій та вчинків?

Уміти побачити свої власні вади – це щось  та значить!»

До збірки «Сміх крізь сльози» ввійшло кілька десятків віршів, є вірші-мініатюри, доповнені ілюстраціями народного художника Василенка. Поезія «Гвіздок», скажімо, окрім влучного стислого змісту багата тропами: порівняння, алюзія. Також автором застосовано алегоричний прийом, властивий байці. А взяти твір «Бузок і шипшина», то в ньому ліричний герой виступає голосом автора проти хвалькуватості, натомість, цінує скромність. Філософський підтекст натякає на те, що в цьому житті влаштоване логічно, і все знаходиться на своєму місці «потрібний всяк, хто відпрацьовує своє і користь всім дає хоч у малому».

Вірш «Зарозумілому» кидає виклики гордині і, знову ж таки, зверхності, попереджаючи, що життя може боляче відплатити за «задирання носа». Власне, дана поезія вчить бути чуйними і толерантними.

Сатиричний вірш «Дай дурню на язик» розповідає про привід попліткувати. «Плями на сонці» стали «стрибати» з вуст в уста, переінакшуючи, не звертаючи увагу на те – правда це чи ні, є в тому сенс чи ні. Саме так відбувається і в житті – часто: мізерне кидає сумнів, тінь на щось вагоме. І навіть повчальний зміст, як у байці, відділений від основного тексту: «Дай, як-то кажуть, дурню на язик, – він опаскудить всіх. Інакше він не звик».

У вірші «Сон ледаря» автор дозволив ліричному героєві спробу припустити, до чого призведе верх зухвальства. Іншими словами – коли перспектива лінощів дійде  свого краю – таким чином, автор показує свій варіант розгортання подій. І це, на мою думку, дуже тонка філософська грань: якби кожен з нас припустив, чи то уявив, до чого призведе здійснення наших інфантильних бажань –  куди це призведе. Виховний аспект сатиричного вірша, коли проявляється, стає досить потужним стимулом винести потрібний урок з прочитаного.

Взагалі, збірка сатиричних творів «Сміх крізь сльози» наскрізь просякнута духом заполітизованого суспільства, а точніше тим, який вплив воно чинить на простих людей. Станіслав Буряченко вбачає бездіяльність чиновництва та  «народних обранців», особливо, таких що призначили зверху; він намагається не мовчати і не миритись із картинами такої дійсності – дається взнаки професія журналіста. Я би навіть стверджувала, що поет-журналіст пише від імені народу, простих людей, яких згодився озвучувати і підтримувати своєю творчістю, своєю позицією.

Поезія «Метр-літератор» розкриває вже дещо іншу картину: значно вужчу, у плані сатиричного спрямування. Справа в тому, що у творі автор натякає на конкретну посаду. Імовірно, літераторів, які отримали своє крісло у кабінеті не клопіткою працею чи осяйним талантом, а завдяки чомусь іншому, м’яко кажучи, з доброго плеча. Не поважали таких образних персон і за змістом карикатури, іронізували з цього приводу, і всіляко засуджували такий вибір колеги митця, десь глибоко в душі. Адже особливо «незгідні» могли поплатитися тою омріяною посадою, яку обіймали. «Здобув він все, що міг: і гроші, й славу, і погляда на світ, що ліг до ніг, поблажливо і зверхньо-величаво». Це такий початок у сатиричного вірша. Але вся суть криється в останніх рядках: «Та ба. Не моляться чомусь. А згодом і читати перестануть. Такою вже вдалась Русь: не кориться пройдохам, лже-тиранам».

Власне, збірка «Сміх крізь сльози» щодо тематики досить різноманітна. Взяти б, скажімо, поезію «Онисько й кум» чи «Пливи, куди хочеш» – в них порушується суто побутова тематика, а саме: шкідливі звички, їх вплив на стосунки в родині. Ставлення автора, його позиція проявляється у його погодженні із думкою дружини. Моральний аспект цих поетичних замальовок доповнює неприйняття та висміювання вчинків людей, які зловживають, мають слабкий характер або пускають все за течією. У творах не прямо, проте завуальовано вбачається неприязнь, зневага та висміювання проблеми шкідливих звичок. Яскраво наслідки «неправильного» поводження на посаді описано у творі «Батьківська порада». До вищезгаданих тем, які є об’єктом критики Станіслава Буряченка, додається ще й доля керівника на посаді, який не може відмовити у  гостинності своїм же «гостям» по роботі, комісіям, перевіркам. І знову у заключній частині поетичної карикатури вчитуємось у батькову пораду: «Хто цінить працю, клич до хати, а п’яниць час вже в шию гнати, бо втрапиш через них за грати!» Як бачимо, не останню роль з точки зору виховного аспекту відіграє сатирична поезія автора.

Станіслав Буряченко у своїй збірці «Сміх крізь сльози» торкався найрізноманітніших  тем, які, на його думку, були важливими, впадали в очі, вимагали корекції поведінки в людей. На той  час достукатися словом було значно дієвіше, ніж зараз. І мораль у суспільства була інша, і роль та кількість видань дещо інакша. Поезія «Впізнали» – яскравий цьому приклад. У ній розповідається про такого собі відвідувача “Черкаського зоопарку”, який особливою ерудицією не вирізнявся. Що «помітили» навіть деякі звірі, і вже зовсім відверто зазначив сторож. Проблема виховання, душевної порожнечі, небажання розвиватися морально та інтелектуально. Можна припустити, наскільки авторові не байдуже становище суспільства, яке деградує. А деградує воно тим інтенсивніше, чим більше «не тих» людей обіймають важливі посади. Страшно і зовсім несмішно, коли соціальними групами беруться керувати, м’яко кажучи, неуки. І до слова, поетична карикатура «Впізнали» датується 1997 роком, в той час як згадані вище вірші написані набагато раніше: у 70-х – 80-х. це говорить нам про постійну, сталу, незмінну позицію митця, його всепоглинаючу віру в краще, бажання змінити світ на краще, починаючи з себе. Поет переконаний: якщо всі візьмуться виховувати в собі людину – світ зміниться на краще. Ми самі можемо змінити світ на краще, змінюючи те, що нас оточує, те, що в нас всередині, те, до чого ми прагнемо!

Вірш «Метушня у лісі» – ну зовсім уже байка. Тут є і алегоричні образи,і філософський висновок, і сумирний підсумок: «І тихо стало в лісі, як колись, бо смирні дурні не перевелись. Що ж можна з мурашок, крім праці, взяти?» – типове риторичне запитання, відповідь на яке кожен може віднайти самостійно. Образ ведмедя – класичний символ бюрократа-керівника. У поезії «Заєць на службі у Лиса» достеменно щось сказати важко, тому можна припустити, чи це ситуація з власного досвіду автора, чи свідком її він був. Але очевидно одне: такий випадок однозначно мав місце, коли у наукових колах вагому чи важливу роботу пише підлеглий, а наставник його забирає всю славу собі. Такий собі Лис: «Вже кандидат, при орденах. Знайомі в колах вищих». І його роботяга: «Зайчику ніколи дихнуть: він докторську малює. В очах косого каламуть, і в серці щось нуртує». Подібна ситуація навряд чи має шанси закінчитись справедливо, так би мовити, по совісті: зажерливість і невдячність Лиса нещадні до того, кому він завдячує кар’єрою і піднесенням. Натомість, замість подяки, Заєць має от що: «Лис мовчки згріб, його і з’їв – не говори, красиво». Говорячи простими словами нахальний і бездушний поглинув розумника, в якого не розвинені вольові якості чи страх не дозволяє себе захистити від таких Лисів. І типовий вже, авторський, підсумок: «Порада Зайцям лиш одна. Щоб доля не була сумна. Перш ніж до Лиса йти на службу, зваж, – з ним не заведеш ти дружбу». До слова, дана поезія датується 1976 роком – це ще не забуті роки навчання Станіслава Буряченка, що теж натякає на автобіографізм і застереження всім наступним «Зайцям».

За словами доньки Станіслава Буряченка Світлани Бєляєвої, «сміх, сатира, гумор у будь-які часи допомагають людям загострити увагу на певних недоліках життєвих буднів, побачити без прикрас окремі факти та невідповідності сфер життя, людські вади та кумедні ситуації, пов’язані з ними. Можливо, хтось замислиться над тим, чи не притаманне певне явище саме йому, чи не його вади помітив сатирик, і чи не кумедно виглядає це зі сторони? А, можливо, варто зупинитися та зрозуміти наслідки певних дій та вчинків?»

Родині Буряченків належить таке життєве кредо: «Уміти побачити свої власні вади – це щось та значить!»

Поезія «Зізнання сучасного батька» теж має моралізаторський аспект. Викривається тут якраз не підлабузництво чи вихваляння, а саркастичне висвітлення правди, гонитва за модою, псевдо таланти і тому подібне:

«Що? Та які там струни? Ой, які ви не хороші.

Про струни ви вже не кажіть мені.

Бо той рояль у мене вже  в печінці». [5; 24].

Про «той рояль» згадується неодноразово і з чистою долею іронії «а він для сина, що бандура для свині, та треба, бо це нині модно…» На перший  погляд, обурення батька через невідповідності захоплень сина, та насправді – проблема набагато глибше. Це той випадок, один із багатьох, коли хтось із батьків (у нашому випадку мати) в гонитві за модою, і підкоряючись «стадному інстинктові», нехтує істинними інтересами дитини – не чує їх і не хоче чути. Тому сміливо можна зауважити, що поезія Станіслава Буряченка виховує не лише молоде покоління, а й стає непоганим уроком для деяких дорослих.

ЗБІРКА «СУПРОТИ ВІТРУ І НЕГОДИ»

Епіграфом до своєї збірки «Супроти вітру і негоди» Станіслав Буряченко обрав фразу «Нехай серця не знають супокою» Василя Симоненка. Не всім відомо, що саме з «витязем молодої української поезії» працював і товаришував наш автор. Щоправда, ніколи не афішував цієї інформації – був дуже скромною людиною і скромно виконував свою роботу.

Кількома словами описала збірку донька митця: «У своїх творах мій  батько висвітлював теми добра і зла, гідності і незламності… Батько жартував до останнього.» Поетові за радянських часів жилося-булося досить сутужно – цензура, критика, редакційний контроль. Сама назва збірки «Супроти вітру і негоди» сама себе виправдовує: треба було постійно нагадувати собі, що писати, як сказати щиро, але обережно… Багато творів поета не були надруковані за життя. Вони лежали і чекали виходу у світ.

У поезії «Безсмертники» важко віднайти риму, але, якщо вчитатись у зміст – виявиться, що в ній порушено складну тему, класичні філософські мотиви: буття – небуття, мить – вічність, життя – смерть, плинність – стоїцизм. За допомогою прийому антитези здійснено спробу проявити й освітлити цю таїну поєднання, спільності двох нерозлучних протиріч, а може, і не протиріч, а двох невід’ємних половин єдиного… Центральний образ поезії – квітки безсмертника – втілення скромної невибагливості, мовчазної сили. Вона криється в «загострених» пелюстках (можливо – це слово поета – меч), холодна краса квітки – краса поетичної думки, а сам безсмертник – символ безсмертного словесного мистецтва, яке – «дивне, незбагненне й  тривожне водночас». Місія поета – велика суть слова, яке може зцілити або знищити. У ході ключових для долі України історичних баталій і зміни політичних режимів, для народу слово – як вічний свідок, як ланцюг, що з’єднує минуле з майбутнім: «Щоб не знав спокою, а вічно бунтував і рвався у політ духовний шал Людини – свідомого чи несвідомого породження того ж таки Всесвіту». У багатьох віршах мотивами є суперечності та сумніви, бо ж немає такої людини, яка б ніколи не піддавалась сумнівам, а поети тим паче: «Чому? Чому? Чому? Питання це б’є в мозок, наче  дзвони, калатає»; «В сум’ятті збились в полохливу череду думки – не знають й не знаходять витоків з стрімкої круговерті…». Сумніви про те, чи правильно я чиню? чи треба продовжувати далі? Чи, може, варто зупинитись? як правильно сказати? чи говорити безпечна правду? Ці сумніви безкінечні. Ліричний герой стверджує, що скільки існує життя – стільки й існуватимуть сумніви, невпевненість і протиріччя. «А де ж отой початок, де кінець усьому сутньому? Ні, незбагненне це і непідвладне розуму людському у круговерті простору і часу. Допоки ми на часі ще не в змозі цю таємничу силу розгадать й осмислить» [5; 33].

До громадянської лірики належить поезія «З приводу одного віршика», де гостро й експресивно описується імовірність діалогу поза часом між Кобзарем та лідером більшовиків. Сама імовірність такого діалогу викликає у автора непідробно сильні почуття: «Таке хіба вві сні присниться – мара огидна і жахна: зустрілись раптом у столиці Пророк Вкраїни й сатана». У поезії, що датується циклом 1974-1980 рр. бачимо, що навіть несприятливі для подібних висловлювань часи, у серцях патріотів, поетів совісті і честі, зривались гострі слова, спротив, бо ж не секрет, що далеко не всі творці мистецької спільноти дозволяли собі висловлюватися проти радянського ярма. «Нема прощення і не буде отим триклятим палачам. Хай будуть люде! Так – хай будуть! І щезнуть слуги ілліча». Цього прагнула вся вільна Україна, яку носили в серцях патріоти-націоналісти. «А ще ж Тарас прокляв навіки усіх царів і царенят. Навіщо ж нам новітні пики? Нехай у пеклі погорять». Гучні рядки чекали свого часу, але яку насолоду переживає кожен, хто їх для себе відкрив. Неприйняття політики більшовицького режиму, яка наштовхувалася на спротив сучасників Станіслава Буряченка: «Хто, як не він оте чортило, малюнок темряви і зла – союзну каторгу створило? Все вкрила більшовицька мла», «Хто Україну, босу, голу, вганяв у тюрми, табори?». У рядках – біль за розстріляним відродженням, незаконними стратами української інтелігенції, українських націоналістів. Ці рядки дають можливість, а головне, підстави назвати націоналістом і самого автора, адже така шана істинним синам народу, боротьба за патріотичні ідеали, за національну ідею не залишає сумнівів.

Станіслав Буряченко написав вірш-реквієм пам’яті колеги по перу Миколі Ракшанову «Відлітають журавлі». У вихорі слів смутку тонкою ниточкою тягнеться оптимістична істина – віра у світле майбуття, в рядках: «Світло правди, осяйне й живлюче, возсіяє. І настане час: звалимо усі сміття до кучі й спалимо. Бо сила – в нас!» Журналістика і письменництво йдуть пліч-о-пліч дорогою культурного розвитку суспільства. Якщо стаття в газету виходить у точно зазначений час, то поетичний твір може чекати роками свого часу, визнання, моменту виходу у світ «межи люде».

Донька поета зазначає: «Лише за часів становлення України, як незалежної держави, у деяких виданнях, зокрема у місцевих черкаських газетах «Тарасові джерела», «Молодь Черкащини», «Акцент», «Факти» побачили світ деякі твори мого батька… Батько ніколи не бажав, щоб його особисте, може, занадто прискіпливе ставлення до себе і своєї творчості було зневажене навіть у власних очах…

…Я й тепер вважаю, що на тих, хто знав будь-яку яскраву особистість, покладається досить важка і відповідальна місія – не дати згаснути пам’яті, оживити спогади, надати «другого дихання» людині в нашому земному бутті».

Зі збірки «Супроти вітру і негоди» вагома поезія «Срібноросі ранки», центральним є образ міста: «металеві струни бринять між стовпами», «над яким ранок на коні пролітає…зупинивсь над містом відпочити трішки». Здається, ліричний герой втомлений містом, його задимленим повітрям, тіснотою та «нервовими зривами». Він прагне туди, де роздолля, де широкий степ – відпочити, заспокоїтись, повернути свіжість. Але його монолог вертає розмову до витоків. Та все ж, автора тягне у місто, де труднощі, де треба докладати зусиль, боротись, – «Та хіба далеко утечеш від цього? Така вже в нас доля і спільна дорога». Меланхолійність поезії плавно переходить у практичну, пристосуванську мелодику, з настроєм прийняття. І лише виконуючи місію «Разом будувати – разом толк давати, бо інакше ранків Росяних не знати» і тоді лише – в гармонії із собою і покликанням, можна заспокоїти свою душу, переживати справжнє щастя: «Отоді і сонце, вранішнє, червоне, порадує місто дощем срібнодзвонним». Цей вірш вирізняється з-поміж інших художніми засобами (епітетами – «ранки срібноросі», «ранки срібнодзвонні», «сріблисто-рожеві перли злотаві»; метафорами – «сонце із-за степу вершником червоним», «металеві струни бринять між стовпами») близьким до тичинівського кларнетизму, сповненого  звучними римами. Хочеться вірити, що знайдеться композитор, який напише оправу з нот для вірша.

Щемливою журбою і ностальгійним ліризмом оповита поезія «Лелечине гніздо». Ліричний герой роздумує над долею сім’ї лелек і людською провиною в негараздах пташиної родини. Здавна відоме символічне значення образів цих птахів в українському фольклорі. Лелеки – символ щастя та благополуччя, продовження роду, достатку. Якщо за сюжетом у дворі жила сім’я цих птахів, а потім з нею сталося лихо – то це поганий знак, це втрата долі, везіння, надії  на світле майбутнє: «Спорожніле гніздо лелече, лиш бур’ян на ньому проріс. Щастя їхнього лопнув глечик, а уламки вітер розніс…» Провина за недбальство чи умисний злочин лягає, безумовно, на людей. Підкорюючи природу, забуваючи про відповідальність, людина поводить себе по-хазяйськи, але хазяїн дбає, примножує. Інакше – то мародерство, варварство: «Ми природу й себе з нею згубимо марнославством життя свойого». Все ж автор відчув, що в цій поезії треба лишити надію, бо поет – творець словесної дійсності, яка впливає на долі. Тож вірш закінчується авторським доповненням: «На превелике диво чи на підтвердження життєстійкості всього живощого, навесні 1998 року прилетіли-таки до цього гнізда двійко лелек, котрі виростили аж трійко діток і всі благополучно відлетіли у вирій. Щасти їм!» Істина поезії – про життя, а воно перемагає. 

У 1972 році  з’явився вірш «Химерним, вичурним…», перегукуючись сюжетом із «Притчею про Сіяча». Яскраво проявляється символізм, де порівнюється хлібороб із поетом, а насіння – із творами. Порівняння досить образне і символічне. Для Станіслава Буряченка важливе задоволення своїм дітищем, а потім можна відпускати вірші у світ, щоб «проросло в душі злотисто-колосковим, безкраїм полем доброго насіння». Варто звернути увагу на психологічний аспект, коли ліричний герой – сам автор вбачає свою долю, дар або ж ярмо.

У збірці є триптих «Фантасмагорія», де яскрава назва виправдана змістом поетичних мініатюр. Об’єднує всі три елементи філософський мотив: ліричний герой розмірковує над питаннями: для чого (для кого) живемо? для кого існує Всесвіт? для кого б’ється серце? У кожній збірці поезій є гроно, що належить до медитативної лірики. Якої сторони буття чи творчості не торкнися – всюди присутня філософія. Другий вірш у триптиху про самотність. Така самотність або замкнутість захоронила не один омріяний проєкт, який не знайшов підтримки, не впав зерном на добротний ґрунт. Автор запевняє, що «щирість серця – це щирість страждання».

Третя поезія порушує проблему знецінення. Ліричний герой хвилюється через те, що у житті багато речей є марними: слова, вчинки, зусилля, втрачений час, плоди, помилки: «О-о! Стільки слів безплідних і порожніх ми за життя випліскуєм у світ. І падають вони на пил дорожній і гинуть мовчки в плині літ».

Часи клопіткої праці поета і журналіста статті – антирелігійні часи. Комунізм заперечував будь-яку релігію, прагнучи управляти соціумом. Спочатку жорстоко, згодом – слабше, але віра була питанням, про яке не говорили. Здавна віруючий український народ, ховаючись, хрестився і молився, проте людина, чиї дороги так чи інакше перепліталися з громадськістю, мала публічно заявити про свою позицію. Про те, що Станіслава Буряченка атеїст, стверджувати не можна. Родинне виховання і особисті якості вплинули на формування духовності. Люди вірували, але не відкрито: «Я не вірив ні в Бога, ні в біса. Вірю в неньку – Вкраїну мою. Вже набридло усе достобіса. Лиш її я, стражденну, люблю». Станіслав Буряченко писав: «Хай минуть наш народ супостати. Отоді я повірю: він є – Ісус». Про це писав і Кобзар: «Як понесе з України у синєє море кров ворожу, отоді я і лани, і гори – все покину і полину до самого Бога – молитися, а до того я не знаю Бога», – в інших своїх безсмертних віршах Шевченко звернувся до Господа, мовляв, «немає Бога», бо якби був, такого б у рідній Україні не діялось. Згадується період руїни, кріпацтво, поневолення московією.

Жага справедливості і єдність народу були ключовими мотивами збірки. «Супроти вітру і негоди, супроти підлості і зрад, іду з тобою, мій народе, не відступаючи назад».    

–    

Збірка «Клен мого кохання»

Окремими фарбами на акварелі життя Станіслава Буряченка прописується збірка «Клен мого кохання» – майстерне поєднання пейзажної та інтимної лірики.

Лаконічні, але не позбавлені глибокого сенсу поезії чарують своєю простотою і довершеністю: «Блукали нарізно довго-довго два світи: я і ти», «продовжилась нитка життя, майбутнє з’єднала з минулим. Твориться диво буття, серця щоб людей не поснули» [8;23].

Земний цикл життя Станіслав Якимович символічно втілює у клен, що додає поезії «Клен мого кохання» особливої філософічності, медитативних аспектів: «Розсипає клен багряне листя, струшує його в земні долоні. Розгубила осінь все намисто, що вкрашало весну в дні, кохання повні».

Колесо життя перекрутило за екватор, і це вбачається у наступних рядках: «Журавлі у вирій відлетіли. Посріблила осінь мої скроні. Та живі, живі кохання крила. Їм ще рано падать у земні долоні.» До символічних образів «журавлі, що відлетіли – роки, що минули»; метафор, персоніфікацій «посріблила осінь мої скроні», «кохання крила» додаються авторські повтори, згадані вже у однойменній збірці «Земні долоні» та «Клен мого кохання», а також риторичні звертання до власного серця: «Серце моє, вічно, молодо люби», що теж повторюється неодноразово.

У поезії «Дуб і береза» в образах дерев вбачаємо ліричного героя і героїню, поєднані корінням, «зрослись щільніше від металу». У наступній строфі йдеться про те, що таке кохання – «рідкісна в природі дивина». Героїв по життю «крізь темряву до світла» поєднало, «як людей довір’я», світле, щире почуття – земне кохання. Ліричних героїв окриляє ейфорія, бажання обійняти весь світ. Окремо відзначаємо поезію «Одягають берези». Епітети і метафори, ніби інкрустують її.

Багатьма звертаннями можна виокремити вірш «Не сумуй, дівчино». За риторикою нагадує пісню. Запам’ятовується колоритною лексикою «вітродуй», «сонцегрій»; рухомими (авторськими) наголосами, синонімами, повторами «не сумуй, дівчино, не сумуй».

У поезії «Фіалкові очі» впізнаємо вже звичну для Станіслава Буряченка форму, побудовану як діалог із ліричним героєм. На роздуми наштовхують риторичні запитання: «чи я дорогий вам, чи, може, чужий?», «невже все забуто, не вернеться знов…?»; а також  звертанням до володарки фіалкових очей, які полонили автора. Згадується у вірші могутній Дніпро: «Славутича хвиля на берег спада, сліди, де ходили зрівняла вода», і образ незабутнього соловейка: «лише соловейко, як завжди, співа», і стишені звуки природи: «та тихо від вітру шепче трава». Любов не лише відкрила в серці ліричного героя дивні струни, вона наділила душу щастям вбачати красу у світі, що розкинувся поряд.

«Вдруге вишні зацвіли» – поетичний сплав часової розбіжності і художнього паралелізму. Чи можуть відбуяти цвітом вишні вдруге? чи можна пережити щастя від закоханості знову? Герой зізнається у коханні: «люблю тебе, люблю, царівно, лебідко ніжная  моя». Мимоволі зароджується надія, що виплекане роками тепла і лагідного піклування дерево життя, заквітне юнацькою п’янкою любов’ю знову.   

Вкотре творчість С.Буряченка нагадує музичну композицію. Йдеться про поезію «Літні сни», якій властива повторюваність цілих катренів, є мелодійність, ритміка. Щодо тропів: епітети – «солодкі літні сни», «сніг рясний»; персоніфікація – «лютує зима», «яблуням сняться сни»; метафори – «завмерли яблуні в саду», «у лузі хміль весни». Це для природи навколо нас існує зима і холод, для двох закоханих – у душі розмай: «нехай цвіт яблунь облетів, за нас щасливіших нема».

Дещо відрізняється від інших вірш «Чом сумуєш ти, козаче?». Поезія написана у формі діалогу, де козак розмовляє з ліричним героєм. Розповідає йому, через що журиться, чому не співає. Найбільше юнак боїться втратити дівчину: що поки він буде у походах чи на війні – обраниця може стати дружиною іншого. Тут поезія уривається, але автор залишає незакінчену думку.

Завершує поетичну збірку «Клен мого кохання» вірш «Любов-калина (з народних мотивів)». Віршоване одкровення автора створило уявою аналогію двох часових площин: минулого і майбутнього. Колись: «внайми», «навік загину», «раніш жили зі страхом», і тепер: «тепер калина на волі сяє», «тепер ідемо ми вільним шляхом». Як говорив автор: «ви пийте щастя з повної чаші», «хай сяє щастям любов-калина».

– 

Збірка «Чигиринські наспіви»

    І куди не поїду,

І  куди не піду,

Знов до тебе, Чигрине,

На поріг твій прийду.

С. Буряченко

Очікувано, що в людини, яка далеко від дому, з часом з’являється книжечка про рідне гніздо. Вінок поезій про дитинство і рідні серцю околиці, природу, ранні спогади увійшли до збірки «Чигиринські наспіви». А задовго до її виходу  укладанням поетичного доробку займався Станіслав Якимович.

Збірка розпочинається віршем «Україно моя» – зразок патріотичної лірики 1995 року. Відчувається шевченківський стиль: «вмивалась…кров’ю і сльозами», «дорогі…і біляві хатини, і спів солов’я», «якщо десь загину…за тебе чашу випив до дна». Алюзії, покликання до шевченківщини: усвідомлення і величання себе сином України, біль за її долю, державність, вживання в одному творі слів: «ненька», «хата», «солов’ї», «прадіди», «кров», «супокой», «бої».     Продовженням шевченківської є триптих «Джерела», до якого був епіграф Кобзаря: «Виглянуло над Чигрином сонце із-за хмари…». Читаючи поезію, відкриваються мотиви ностальгії за дитинством «відлетіли роки птахами у вирій. Їх не повернути, як ти не гукай», «у мріях… бачу знову ясним рідний отчий дім». Там, де в Шевченка описується біла хата селянська, яка є символом рідного краю, у Станіслава Буряченка згадується Богданова гора: «В білій плащаниці з весняного цвіту спочива мовчазно Кам’яна гора».

Героїчна козацька минувшина прослідковується у творах: «Не випити зроду ту живлючу воду. В ній козацька воля бувших поколінь. В ній незламна сила вічного народу». Подібність із творами Кобзаря у риторичних звертаннях: «О, земле рідна, чигиринський краю, пробач своїх не хрещених дітей. Дарма ганяли за примарним раєм. А він отут, в вишневому розмаю…».

Триптих закінчується натяком на місце у вічності, ars longa, vita brevis: «Я повернусь. І горе, і журу. Усі нещастя в світі подолаю. Якщо в дорозі раптом десь помру, душею-пташкою злечу над рідним краєм». Тотожні мотиви і символи (батьківський поріг, родина, отчий дім) із Шевченковим «Заповітом»: «І мене в сем’ї великій, сем’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом…», а в Буряченка: «Душею чистим я до вас вернусь, до Вас, Вітчизни батьківські пороги» [7; 34].

Яскравим прикладом гуманістичних мотивів є рядки вірша «Даруй найкраще людям»: «у всьому сенс є свій», «ми бачим: дещо зроблено і нами», «що зроблено гуртом, те буде жити вічно», «нащадки добрим словом пом’януть і нас», а лейтмотив поезії: «хто б ти не був, даруй найкраще людям!», «щоб вічно квітнув милий серцю край».

У поезії «Оновлений Чигирин» автор прагнув бачити рідне місто квітучим, оновленим, розбудованим: «як той козак, підперезавши рушника, обвитий Тясмином-рікою Чигирин»; метафори: «загубивши роки, ладен вдарить гопака – позначився нового часу плин», «відлунюють його в майбутнє кроки, нові в історії карбуючи сліди».

Пейзажна образність властива поезії «Перед світанком». Неповторність метафор: «Висне скибкою дині місяць над селом», «сповзли в яри тумани сині-сині, укривши ліс густим, м’яким  крилом» доповнюється епітетами та уособленнями: «ще спить  село ранковим, тихим, теплим сном», «роса… на трави опадає сріблом-бурштином», «змахує нічка літня востаннє веслом», «день новий у полях десь розправляє вітрило». Вірші – як музика.

У поезії «Сьогодні й назавжди» є порівнянням, доповнені голосистими епітетами: «не зерна то, – вуздечка коней, гарячих коней вороних, нестримних, буйних, запальних». Зерна, що ввібрали сили землі і води, а ще – невтомної людської праці, духу мозолистих рук. Слово-образ поезії «У лузі криниці» щоразу порівнюється: «води у них чисті, як перла в намисті», «прохолоду ніжну, як шампанське свіже, п’ю», «сік землі, вічний, незрадливий, як пісні журливі».

Підкреслює тематику краси рідної Чигиринщини триптих «Із спогадів про дитинство», що складається із поезій «Перед дощем», «Злива», «Після грози». Метафори: «завмерло поле у німім чеканні», «валують хмари в корчах грозових», «принишкло все в тривожному мовчанні», «садки накинули на плечі хат-близнят з віт яблуневих сплетені плащі», «грім, як король, із крапель зливу клепле, сторожко дивляться хати з-під ставень-вій», «б’є блискавки батіг», «випрямляють плечі яблуні та вишні», «враз запломеніли крізь троянди пишні, стріпуючи з листя краплі дощові», «колоски пшениці… кланяються низько матінці-землі».

У поезії «Вечір» центральним образом є місяць, який «виплива човном» і «весла опуска над гаєм», «він торкає ними стан берез струнких». Замріяний місяць – не єдиний гість літнього вечора – образ ліричного героя постає у третій строфі, милуючись картиною: «для мене найдорожча оця мить, як день, з утоми десь зомлівши, спить». Сердечним вшановуванням пам’яті найдорожчої людини є вірш «Пам’ятаю, мамо», написаний у вигляді сповіді, наділений притчевим мотивом, сповідальністю, доброю та щирою розмовою з душею людини, яка пішла у засвіти. Так дізнаємося, що син пройшов дорогу життя достойно: мама може пишатись ним. Всі заповіді виконав, всіх порад дотримався: «з чистою душею йду покосами, що прослались в серці і судьбі» [7; 29].

Знайомі образи у поезії «Мій край», де з теплом описується рідний Чигирин: «плескіт хвильок на Тясмині», «зорі, чистії, яснії – то все рідним мій край»; «Чути знов дзвони з башти Кам’яної гори», «влий джерельну наснагу моїй пісні новій».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Буряченко С. Я. Крізь болотну тишу – до весняного грому [Текст] : спогади про Василя Симоненка / С. Я. Буряченко. – К. : Смолоскип, 2001. – 124 с.
  2.  Буряченко С. Я. Суцвіття до поетового вінка [Текст] : поезії / С. Я. Буряченко. – Черкаси : «Засвітки», 2001. – 24 с.
  3.  Буряченко С. Я. Супроти вітру і негоди [Текст] : поезії / С. Я. Буряченко. –
  4. Черкаси : «Вертикаль», видавець С. Г. Кандич, 2015. – 100 с.
  5.  Буряченко С. Я. Сміх – крізь сльози. [Текст] : поезії / С. Я. Буряченко. –
  6. Черкаси : «Вертикаль», видавець С. Г. Кандич, 2015. – 88 с.
  7.  Буряченко С. Я. Чигиринські наспіви [Текст] : поезії / С. Я. Буряченко. –
  8. Буряченко С. Я. Клен мого кохання  [Текст] : поезії / С. Я. Буряченко. –
  9. Буряченко С. Я. Писанки  [Текст] : поезії / С. Я. Буряченко. –
  10.  Буряченко С. Я. Їжачина сім’я [Текст] : поезії / С. Я. Буряченко. –
  11. Черкаси : «Вертикаль», видавець С. Г. Кандич, 2015. – 48 с.
  12.  Персоналістичний вимір історії Черкащини : матеріали Першої регіональної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 80-річчю з дня народження доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника освіти України Бушина Миколи Івановича (12 березня 2018 р., м. Черкаси) / упоряд. : В. М. Лазуренко, І. Ю. Стадник, О. О. Яшан ; відповід. ред. проф. В. М. Лазуренко. – Черкаси : ЧДТУ; видавець Гордієнко Є. І., 2018. – 427 с. УДК 908:92

Вірші Станіслава Буряченка

Я спіткнувсь…

Я спіткнувсь на твоєму порозі.

Я спіткнувсь. Не шукай в тім вини.

Я не ангел, й допоки не в змозі

Розвінчать машкару сатани.

Я не вірив ні в Бога, ні в біса.

Вірю в неньку – Вкраїну мою.

Вже набридло усе достобіса.

Лиш її я, стражденну, люблю.

Не прохаю прощення й освяти.

Боже наш, я тобі помолюсь:

Хай минуть наш народ супостати,

Отоді я повірю: він є – Іісус.

                                1997

В путь!

Щемить душа, так болісно щемить,

Неначе раб, закутий у кайдани.

Не щезне біль той, не розвіється й на мить,

Допоки воля справжня не настане.

Одурені, зацьковані раби,

Привчені мовчки зносити знущання,

Ми й досі все лаштуємо торби

На про всяк випадок: до тюрем чи вигнання.

Брати мої, сини степів орлиних,

Допоки будемо в ярмі  довіку скніти?

Допоки гнутимем в покорі спини?

Невже не доведем оцьому світу,

Що не холопи ми, не вурки й не бандити,

А України вільної є горді й вірні діти!

Нехай тремтять оті, що ще жирують.

Їх кара наша й помста не минуть.

В серцях у нас козача кров нуртує.

Шевченко з нами: – Нумо ж, браття, в путь!

                                                 1997

О-о! скільки слів безплідних і порожніх

Ми за життя випліскуєм у світ.

І падають вони у пил дорожній

І гинуть мовчки в плині літ.

●         ●         ●

Химерним, вичурним…

Химерним, вичурним хитросплетінням –

Хіба повірить серце щире, чисте?

У землю висіває хлібороб насіння –

Звичайні зерна, щоб буяла земна пісня:

Широка нива колосиста.

Він звик до хліба й відсіва полову

І різне непотрібне шелушиння.

В поезії він також цінить вірне слово,

Щоб проросло в душі злотисто – колосковим,

Безкраїм полем з доброго насіння.

                                           1972

Клен мого кохання

Розсипає клен багряне листя,

Струшує його в земні долоні.

Розгубила осінь все намисто,

Що вкрашало весну

В дні, кохання повні.

Клен мого кохання,

Не лякайся вітру,

Не лякайся вітру,

Листя не губи.

Хай завжди  весніє

Все як на світанні.

Серце моє, вічно,

Молодо люби.

Журавлі у вирій відлетіли.

Посріблила осінь мої скроні.

Та живі, живі кохання крила.

Їм ще рано падать

У земні долоні.

Клен мого кохання,

Не лякайся вітру,

Не лякайся вітру,

Листя не губи.

Хай завжди весніє

Все, як на світанні.

Серце моє, вічно,

 молодо люби.


Фіалкові ночі

Фіалкові ночі, черемховий цвіт.

Ой, очі дівочі, ви дайте одвіт:

  • Чи я дорогий вам, чи, може, чужий,

І нині для вас вже миліший другий?

Пісні про кохання тобі лиш співав.

Єдину у світі тебе покохав.

Невже все забуто, не вернеться знов:

Фіалкові ночі і наша любов?

Славутича хвиля на берег спада.

Сліди, де ходили, зрівняла вода.

Лише соловейко, як завжди, співа,

Та тихо від вітру шепоче трава.

Верби

На небосхилі виграють зірниці.

На землю день натомлений приліг.

Понад рікою верби – юнь-дівиці

Стоять, розплівши коси аж до ніг.

Пишаються, всміхаючись до кленів,

Хлюпочуться у водах річкових,

У коси їх закоханий зелені,

Сам місяць залицяється до них.



Із спогадів про дитинство

(триптих)

           Перед дощем

Завмерло поле у німім чеканні.

Валують хмари в корчах грозових.

Принишкло все в  тривожному мовчанні.

І навіть вітер у цю мить затих.

Загаявшись, грайливе кошеня

Прожогом заховалось у кущі.

Садки накинули на плечі хат-близнят

З віт яблуневих сплетені плащі.

Війнуло раптом холодом із степу –

Знак подає про себе грозовій.

Грім, як коваль, із крапель зливу клепле.

Сторожко дивляться хати з-під ставень-вій.

… От-от проллється дощ.

Злива               

Прорвало небо.

Хльоста злива.

Збиває вітер з ніг.

В трубі щось скиглить

Жалісливо.

б’є блискавки батіг.

Після грози

Випрямляють плечі яблуні та вишні.

Попливли за обрій хмари грозові.

Враз запломеніють скрізь троянди пишні,

Стріпуючи з листя краплі дощові.

Піняться, шумують гомінкі потоки.

Дітлахи з паперу роблять кораблі.

Колоски пшениці, обважнілі, вогкі,

Кланяються низько матінці землі.

Здійнялась над полем, виграє веселка.

А під нею пісню жайворон співа.

Ой, як любо серцю! Ой, як серцю легко!

Все під вмитим сонцем радо ожива.


Підготувала Діна Горбенко

с. Рацеве, Чигиринського району

Черкаської області