Найновіша українська поезія, в епоху її інтернетного спалаху, залишається елементом архетипної наявності. Швидкісні інтернетні ресурси дають змогу спілкуватися з читачем і відповідно очікувати його реакції. Філософську літературну наявність поета Віталія Білозіра супроводжує, власне кажучи, висока верліброва активність. Вона збирає чималу кількість читачів, серед яких автори української сучасної фейсбучної літератури. Поезія сучасності нагадує античний театр, де слово у своїй магічній спіралі, отримує зрозумілу всім функцію; коли подобається, то всі ставлять під опублікованим постом вподобайку.
Виступаючи на фейсбуці, поет Віталій Білозір не порушує емблематичності слова. Співець представляє лишень свої натхненні твори, з їх внутрішньою жагою. Тому його творчість виливається, наче повінь на розлогу долину українського фейсбука і наказує поставити йому (або ні) вподобайку під кожним постом. Так виростають літературні комунікації в сучасному нашому просторі. Вони наказують звернути увагу на ідеологемну таємницю поетичного дискурсу нашої сучасності. Це доказ, що не тільки традиційними книжковими, себто паперовими, чи спілчанським шляхами брилює сучасна українська література. Тому поезія Віталія Білозіра вселяє глибшу сутність поетичної Аркадії і автор уважно та послідовно виставляє свої вірші у соцмережах, зовсім не очікуючи на сплеск та читацьку оцінку.
У філософському творі «Чорна квітка» поет вживає абстрактний образ чорної квітки, яка може асоціюватися зі символом смутку і трауру. Таке ритуальне використання квітки, як ліричного героя твору, відсилає нас до найдавніших вірувань і заставляє залишатися виразником бажань і оберегів. Адже поет говорить: «Я підлітаю малий і мокрий цуплю квітку собі до рук». Символ «поцупленої квітки» виступає в творі як міфологема, тобто найменший та неподільний складовий елемент.
чорна квітка
пустилась в небо, немов молінь
чорний голос її пелюсток — слова мої
бачить птиця
на чорній квітці Господа тінь
хилить сонце в її пелюстки до онімінь
мліє квітка
у три пелюстки, мов угледіла Божий згук
я підлітаю малий і мокрий цуплю квітку собі до рук.
Віталій Білозір. Вірш «Чорна квітка», Режим доступу 2021-02-27
Емоційно забарвлений твір «Хлопчику, глянь межи простір» має символічну філософську вартість. Це зрозуміло, адже абстрактність мислення співця межує з онтологічним принципом, де буття торкається справжнього «я»: «ми — ніби дві утрачені пір’їнки / із крил лютневого янгола», «ми зупинялись перед мертвим теплом», «ми надто ніжно / у темені не відчували присутність». Поет посилається до міфологемної сутності, щоб у віщому слові передати емоції серця. Повтор слова «ми» нагадує про його об’єктивне існування, незалежне від «его» людини (англійське: self), і може співвідноситися до молитви, де власне повтори вирішують відображення сутності.
В.
ми — ніби дві утрачені пір’їнки
із крил лютневого янгола —
тихо пливли за снігом,
розглядаючи контури тіл.
ми зупинялись перед мертвим теплом
зі шкляних оченят ліхтарів,
аби відчути музикальну синхронність
видихів.
ми надто ніжно
у темені не відчували присутність —
а відчували уста до одержимства налиті,
ніби пелюстки рожеві.
Віталій Білозір. Вірш «Хлопчику, глянь межи простір», Режим доступу 2021-02-20
В поезії Віталія Білозіра відбувається пошук кохання, як акту близькості. Поет апелює до фізичної реальності любові: «можна, я ляжу на твої груди, ніби на одр», де любов має щось з оніричної реальності, і виступає як дар над Вселенною. Порівняння любові до одру вічності, посилається до поезії українського бароко, де смерть вступала в зв’язок з життям — відома в картинах і парабогословських роздумах, як Danse macabre (танок смерті). В творі поета реалізується натомість філософська апеляція до душевного кохання, як акту, що мандрує з людиною на її шляхах і надає їй вертикальний сенс. Тому твір слід відчитати як анторпологічний ключ майбутності: «уже квітень. / ще нема на деревах листя, / але вчора був грім…».
можна, я ляжу на твої груди, ніби на одр.
і в’явлю, що я дитина. ти обіймеш,
потім стиснеш мою шкіру, як квітневу траву — тихо заплачу.
сльози, мов би горіхи, сипляться гіркло
на роз’ятрене плесо.
пасмо твойого волосся в руці — ніби скло—
і неглибокий поріз, і неглибиста кров
не предтече палкої, мов лезо,
любови
я лежу на грудях твоїх
щойнонароджений.
ще нема на деревах листя.
ще сьогодні пускався сніг.
уже квітень.
ще нема на деревах листя,
але вчора був грім…
Віталій Білозір. Вірш «Можна, я ляжу на твої груди», Режим доступу 2021-03-24
У творі «Я хочу» поет говорить, що життя являється одвічним кодом існування. Воно несе людину через бурхливі виклики і нагадує беззахисну шкаралупу волоського горіха, кинуту за водою. Течія зносить її на глибину, проте вона не тоне, а надалі відважно пливе у невідоме. Так і людина, кинута напризволяще, пручається і намагається існувати якнайдовше серед стихії життя. Повторений рядок «я хочу, аби наді мною розквітла вишня», перегукується з синкопою, яка має підкреслити вагомість міфічного мислення поета. Символіка розквітлої вишні, це посилання до романтичної української традиції поета Тараса Шевченка. Це також апеляція до творчості Павла Тичини і його шелестіння лип у місячні весняні ночі, як алегорія палкого кохання. Це також слід філософії Василя Симоненка як поета сміливої метафори.
я хочу, аби наді мною розквітла вишня.
вища за небо і цвіт відпускала на очі.
посадіть на ту вишню голуба, щоби в тиші
я мав більше гомону. і діточе
плескав в долоні,
поки темінь ніжить у мене на лоні
свої перші зачатки ночі.
я зриватиму квіття,
бо ще довге наше життя,
бо ще голуб пророчить до вітру
манівцями чуже прибуття
у сей світ на гостини —хрестини — пòмини.
а я хочу аби наді мною завжди квітла вишня
ніби промені.
Віталій Білозір. Вірш «Я хочу», Режим доступу 2021-03-09
Міфічне мислення несе різноманітні стратегії. Проте в особистій творчості поета вигадана реальність базується на натхненні й суб’єктивних елементах метафоричного наративу. Поезію Віталія Білозіра важко переосмислити без міфічного її сприймання. Це виразно видно на прикладі твору «Хлопчику, глянь межи простір» де поетична наснага опирається на символічному розумінні часопростору. Віталій Білозір усвідомлює, що навіть дуже інтимна розповідь може бути доступна іншим. Адже дискурс співця залишається структурою самою в собі, з її абстрактними деталями: «скільки любові ніч носить просто / у власних руках».
У вірші «Хлопчику, глянь межи простір», мабуть, як ніде в творчості Білозіра, звучить особистісне, інтимне, любовне і надреальне. Вірш своїм яскравим змістом нагадує баладу. Його внутрішня рима посилює присутність верлібру і допомагає розуміти філософську структуру твору.
В.
хлопчику, глянь межи простір
поглядом зжовглого листя троянд :
скільки любові ніч носить просто
у власних руках.
хлопчику, зранений Місяць стиглий од відчаїв
лиш предтече тобі власного суму
синіми вічами
сильними жилами
не надто любо.
ніч продере собі очі у чорному гіллі
з’єднавшихся рук,
пустить свіжої крові на кожні зустрічні уста
й люди опадуть, мов яблука,
од знемог перед власними муками
і заздритимуть тобі, хлопчику, найвідвертіші божества.
Віталій Білозір. Вірш «Хлопчику, глянь межи простір», Режим доступу 2021-02-22
Ліричний герой вірша «Схлипуєш, хлопчику» несе на терезах душі свою первинність і прагне захистити перед дійсністю своє ще дуже юне серце. Але дійсність показує, що сакралізація життя може зустрітися з брутальністю і зруйнувати ідеальну структуру буття. Віталій Білозір каже: «(…) руки / ловлять за храпи у смерк одповзаючий сніг — / що ж вже по ньому буде, крім молитовних згуків». Поетичне біополе творця вщерть заповнюють емоції: «вірив би в сльози, ніби у тризбицький прах. / вірив в твоє б голосіння суєт, / як у первісне провісне бажання весни». І знову у вірші звучить дуже особисте замислення над існуванням. Тому твір поета видається свіжим і неповторним.
В.
схлипуєш, хлопчику.
втер би тебе, але руки
ловлять за храпи у смерк одповзаючий сніг —
що ж вже по ньому буде, крім молитовних згуків
і ті лиш солодкі стануть для проминаючих псів.
схлипуєш, хлопчику, суголосно із сухожиллями
сумних повечірніх хвиль крижаного дніпра.
втер би тебе, мов хижак, просякаючи жалами.
вірив би в сльози, ніби у тризбицький прах.
вірив в твоє б голосіння суєт,
як у первісне провісне бажання весни,
навіть би сніг відпустив і пси
розтерзали би ім‘я моє,
лиш би схлипи твої не хлинули
крізь соти чужих голосів
бо навіть боязко хвилям
їх нести…
Віталій Білозір. Вірш «Схлипуєш, хлопчику», Режим доступу 2021-02-27
Віталій Білозір у своїй творчості розглядає міфічне призначення слова. Поет залишається в постійному пошуку вербалізації сенсів існування. Його мислення націлене на думку, яка повинна розкрити невідоме. Через емпіричний підхід до поезії, вибудовується структура верлібрів з їх міфічним назагал змістом. Але з другого боку поезія Віталія Білозіра народжується з натхнення, легко долаючи антропологічний простір сучасної літературної магми. Ідучи за голосом серця, співець не боїться щирості поезії та безпосередності. Це наявний знак душевного творчого піднесення, адже відома поетеса Ліна Костенко казала: «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».
Травень 2021
Тадей Карабович
Національна спілка письменників України
Віталій Білозір народився 28 вересня 2003 року у місті Жашкові, що на Черкащині. Словом Віталія навчила володіти бабуся Катерина Білозір. У жовтні 2019 року він написав свій перший вірш, і вже у січні дебютував у поетичному альманасі «Так ніхто не кохав» видавництва «Лілія». У липні цього ж року увійшов у десятку лідерів конкурсу «youngArt». Нині Віталій активно працює над словом, досліджуючи кожну його грань. Свої нові поетичні твори автор публікує на Фейзбуці. Навчається в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова на факультеті української філології та літературної творчости імені Андрія Малишка.