Духовна мандрівка стежками рукопису поетичної книжки Миколи ПЕТРЕНКА під назвою «Бо замешкають праведні землю» [на основі Соломонових Приповістей])
І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
сторокий велетень – Ніхто.
Ліна Костенко, «Що в нас було?»
На моєму письмовому столі – «біблія» думок: поетична книжка, в якій Микола Петренко роздумує над Соломоновими Приповістями і не тільки… Бо ж – «Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко). Так і з нашими словами, думками, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого про сьогодення сказаними. Думки нашого дорогого поета-ювіляра і повчають, і допомагають жити, бо вони таки справді – наче живі й розумні істоти. Пам’ятаймо, що людський мозок потребує для свого повноцінного функціонування щоденної, а не випадкової поживи. Конче важливо дихати живими й повітрям, і думками, насолоджуючись запахом рідномовної думки. «Наблукавшись цим химерним світом, / Врешті-решт – куди нас завело?» – поет роздумує про минуле, сьогодення, майбуття, а найбільше – про духовний світ людини. Ось про що ця книжка:
«…Не поможуть неправедні скарби…»**
Носить нас цим дивним світом, носить,
Аж в якісь прибилися краї,
Де усе живуще плодоносить –
Лиш збирай небесні врожаї.
В усі часи людської історії мислителі трактували тексти «Приповістей» відповідно до подій, що мали місце в їхньому тогочасному неоднозначному, а нерідко й трагічному житті. Не виняток тут і наш ювіляр. Ось один із прикладів того, як поет переосмислює тексти, побачені ним крізь давнину написаного колись великими прозорливцями:
«…Путь праведних – ніби те світло ясне…»
За щасливі дні незнані,
Що звелись над світом чистим, –
Впали, впали на Майдані
З серцем гордим і вогнистим…
А ось продовження біблійного тексту в назві цитованого вірша: «…що світить все більше та більш аж до повного дня!» (Приповісті 4:18). Засвітило яскраво світло правди Україні та її народові. Чи не відкрилося це пророцтво також колись і нашому Тарасові Шевченку: «І без огня, і без ножа / Стратеги Божїі воспрянуть, / І тьми і тисячі поганих / Перед святими побіжать»? Та знову й знову (вже вкотре!) не довели, на жаль, сіромашні українці «того світла ясного» правди до логічного завершення – і про це з болем також розмірковує Микола Петренко: «З духом світлим і нескореним, / Виснуть хмари, наче брили…»
Що ж там, на подальших сторінках його книжки, очікує небайдужого читача?
«…Бо замешкають праведні землю…»
Кому земля із вовчим лігвом,
Кому жадана пресвята,
І не мете сибірським снігом,
Не мерзне вічна мерзлота…
Людство споконвічно мріє про райський світ. Не судилося нашому поетові в молоді роки зазнати добра на рідній землі: першокласником йому разом із земляками та всім народом довелося пережити страшний Голодомор 1933 року, пізніше – примусові роботи і концтабір у Німеччині, «фільтраційні» та трудові табори… Це, звичайно, відбилося в його душі назавжди, відлунюючи сумними поетичними рядками, попри те він став гідною, духовною людиною. Впродовж життя поет творить власний світ Маленького принца – правдиве є цілісним. Правда, ідеал – це все, до чого він прагне наблизитися у своїх розмислах, діях. Разом з тим відповідальний поет (як особистість) намагається спонукати й читача до роздумів та дії, щоб притаманний людині потяг до знань був усвідомленим поверненням до свого «Я», заохочував до пізнання сутності природи речей. Кожен із нас мусить особисто пройти через оте вічне наближення до себе, осягнути істину самопізнання:
«…Людина лукавого серця не знайде добра…»
Ну невже ми – як ті старці
З-під церковної брами:
Пильні погляди, шапка в руці –
Хтось та прийде з дарами.
Що вже там не дають – берем,
Кепкування не чуєм.
Ну а потім в корчмі проп’єм
І хреста поцілуєм…
Віра і вдячність напоказ – це сьогодні серед нас таке майже повсякденне, повсюдне… Поет, переосмислюючи глибинну сутність текстів Приповістей, якими Соломон промовляє до нас через тисячоліття, запрошує своїх читачів до праці, до споглядання навколишнього світу в усьому його розмаїтті, до розуміння величі Бога живого, якого не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО!!! Що ще?
«…А мій голос до людських синів…»
Довірся дню, і піт зітри з чола,
Почуй із тиші – наче батьків голос:
Хіба не диво квітка і бджола,
Мозольний труд, в якому зріє колос?
Не міг оминути поет і питання, над яким, мабуть, не раз роздумує кожна мисляча людина:
«…Господь їх обох сотворив…»
Днина осіння печаллю замаєна,
Сонця і тіні оманлива гра:
Крихти добра десь під серцем у Каїна,
Кажуть, у Авеля більше добра.
Де ота правда, що їх переславила,
Хто поміж них наробив загорож?
Крихітка злоби під серцем у Авеля,
В Каїна люті аж надто – отож!..
Бог наділив людину свободою вибору життєвих позицій, і для Нього не існує спрощеного поділу на добро і зло… В кожній людині, як це не страшно визнати, поруч уживаються Ісус Христос і Гітлер. Пригадується один із трьох законів діалектики – «Закон єдності й боротьби протилежностей». У словниках знаходимо таке його тлумачення: «Немає протилежностей без їхньої єдності, немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна»… Боротьба абсолютна! Ось вам і пояснення всього нашого буття: «Мудрий бачить лихе – і ховається, а безумні йдуть і караються»
(Приповісті 22:3). Арнольд Тойнбі (1889–1975 рр. – англійський історик) стверджував, що розпад спільноти в духовній сфері призводить до розколу в душі: «Розкол у душах людей виявляється в найрізноманітніших формах. Він торкає поводження, почуття, життя в цілому. У період розпаду товариства кожний виклик зустрічає в душах людей прямо протилежний відгук – від абсолютної пасивності до крайніх форм активності… В міру наростання соціального розпаду альтернативні рішення стають усе більш відсталими, полярними і більш значимими по своїх наслідках».
У книжці Миколи Петренка, як і в Біблії – океан думок, тож заохочую до вдумливого прочитання, «Бо читати й не прочитувати – то не прочитати» («Дистихи Катона»). Тому про духовний світ у віршах поета варто поговорити детальніше: «А сумнів, критика і дослід правди, / І думка та, що всієї правди нам, / Дрібним атомам, не вловить ніколи» (Іван Франко, «EXNIHILO»).
Зупинити мить. Задуматися над написаним – адже це для нас написано понад 400 років до н. е.: «Успадкують праведні землю, і повік (завжди, постійно, вічно. – Б. Д.) будуть жити на ній» (Псалми 36 [37]:29). «Хай послухає мудрий» високе, дієве поетичне слово життєвої мудрості поета, який недаремно на 95-му році життя заохочує читачів: «Іди до мурашки, лінюху, поглянь на дороги її – й помудрій…» (Приповісті 6:6а).
Дивитися на навколишній світ, на все, що нас оточує, зором серця, щоб уловити й зрозуміти найпотаємніші порухи життя, залишаючи зло поза межами людського єства, прилучившись до загадкового духовного світу, бо ж людина складається не тільки з самого тіла… Цей світ завжди був незрозумілим, дивним та химерним. Тисячі філософів віками наввипередки змагали до того, щоб хоч трохи привідкрити його таємниці, сотні тисяч книжок про нього написано, а людина й досі б’ється над розгадкою сенсу свого життя, загального цілісного погляду на світ. Що не філософ – то інший світ! Навіть авторитетна «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» (в науковій редакції В. П. Мельника та А. С. Синиці) визнає: «Природознавча наука наразі не може достеменно відповісти на питання, чи існує матерія вічно, а чи є кимось створеною, чи є вона скінченною, а чи безконечною у просторі і часі, чи є форми руху матерії винятково детермінічними, а чи у природі є індетермінізм (с. 160)…
Ми стверджуємо, що “Логіка – це не логіка”… Життя не є явищем першого порядку, життя не є явищем другого порядку: Життя – це життя. Але ж яким тоді є значення антилогічного твердження “життя – це не життя”? У ньому може наголошуватися на тому, що життя – це не те, чим ми його зазвичай уважаємо» (с. 327–328). Як бачимо, філософія заради філософствування, «а Слово Боже повік пробуває!» (Перше послання ап. Петра 1:25а). Усі наші знання відносні, і про Бога ми знаємо нічого або дуже мало. З 1934 року відома теорема австрійського професора Курта Геделя про неможливість дослідити до кінця всі процеси будь-якої замкненої системи, не вийшовши за її межі. Сьогодні ми не можемо вийти за межі нашої Сонячної системи, а Всесвіту – й поготів, бо за його кінцем – початок. У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу співпрацювати з Ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття. Бог – Абсолют, великий згусток енергії ідеального вакууму; Ним є і за Його допомогою все творить: «Він понад хаос, сяйво із пітьми, / Він пломінкий – ні сумніву, ні плями…» Про обмеженість наших знань писав ще й апостол Павло: «Отож, тепер бачимо ми, ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчя в обличчя; тепер розуміємо частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я» (Перше послання ап. Павла до коринтян 13:12). Коли ж настане це «потім – обличчя в обличчя», «щоб пізнав ти істину науки, якої навчився» (Євангеліє від Луки 1:4)? Хто «примножить науку»? Тут варто зацитувати фрагмент відгуку Сашка Завари («Друг читача», 21.03.17 р.) на книжку Маніреда Лютца «Блеф! Фальсифікація світу»: «Намагаючись когось вразити, люди іноді оперують відомими іменами і досягненнями, часто не розуміючи, наскільки смішно вони виглядають. Як варіант, багато хто любить похизуватися знанням робіт або принаймні цитатами Фройда, не знаючи, що сучасний психоаналіз ставить під сумнів мало не всі його відкриття. Приблизно те саме з Сартром або Ніцше, і взагалі всією бла-бла-логією, яку хибно сприймають за європейську філософію, не усвідомлюючи, що “Європа” і “філософія» – це взаємовиключні речі. І подібних прикладів ще дуже і дуже багато».
Біблія – велика диво-книга, не подібна на інші книжки (тому її й називають Святим Письмом), що переносить через віки та простори нас з усіма нашими пристрастями, не даючи їм критично заволодіти нами, і підносить пориви духу людського. Ця книга наділена надоригінальним, незрівнянним змістом і є універсальним джерелом інформації. Основи вчення Ісуса Христа містяться в Нагірній Проповіді (Євангеліє від Матвія 5–7 розділи), а це п’ять сторінок тексту. Ми ж віками усіма своїми пристрастями борсаємося в прагматичному світі матеріального споживання без знання і віри:
«…Будуть шукати мене – та не знайдуть мене…»
……………………………………………….
Ми наче бавимося в сховки:
Знайди суть істини, знайди!
Вона то ріже, наче бритва,
То блисне з ночі, як свіча –
А ми ховаємось обидва,
І вже немає шукача…
Без знання Біблії нам ніби зачиняються двері до адекватного розуміння життя. «Знання цієї книги є прикметою інтелігентності людини», – переконаний Зенон Косідовський.
Мені вдалося опублікувати дещо з думок про поезію Миколи Петренка: «І виправдалася мудрість ділами своїми» (У кн. Богдана Дячишина «Думки й діалоги щоденні»), а також «Хто з мудрими ходить, той мудрим стає» (https://zolotapektoral.te.ua/хто-з-мудрими-ходить-той-мудрим-стає-р/).
Поет усвідомлює просту істину: сенс буття людини – в «Богопізнанні», плеканні інтелекту, духовності у процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом: «…Бо хто знаходить Мене – той знаходить життя…» Віра – річ надзвичайно індивідуальна, яка базується на знаннях і дії. Вона є цілісним комплексом наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно осягнути з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити. Отже, віра – це щоденна важка праця над собою на дорозі з «особистим хрестом» на «свою Голгофу». Намагаймося пізнати Абсолют любові:
«…Бо хто знаходить Мене – той знаходить життя…»
Шукаю Бога. А Його – ні краплі…
А я шукаю Бога і знайду!
………………………………………………
Веди мене, веди, моя дорого!
Туди, де мрійно, де не хтось, а Він!
Обнімімо розумом серця глибину осмислення біблійних текстів поетом, дбаймо про добрі думки щодення через усильну працю, бо ж людина народжена для праці й для того, щоб радіти ділами своїми (за Екклезіястом). Людина в цьому житті утримується, про що писав Паскаль у своїх «Думках», на грані двох безодень: нескінченності й небуття, і їй властиво вірити («Але ж без віри істини нема!..») й сумніватися, як коневі бігати. Микола Петренко старається переосмислили навчання Ісуса Христа, поради, записані в Приповістях, і передати їх читачеві через мистецтво свого поетичного слова. А в цьому його слові – цілісність людини, поета, який демонструє поезію класичної ясності, осмислюючи минувшину й тривожне сьогодення з духовного й творчого досвіду свого 95-річчя.
Споконвіку народ надіється на щасливе майбуття – радіти працею, бо іншого не дано:
«…Тоді ти збагнеш справедливість та право…»
……………………………………………………..
Світле царство, де одвічна згода,
Де у праці – всі! Ви чули? – всі!
Віримо – це Божа нагорода
Розуму, і праці, і красі.
«Дай мені, сину мій, своє серце, і очі твої хай кохають дороги мої» (Приповісті 23:26), бо око – це мозок, винесений на периферію: «Око – то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле» (Євангеліє від Матвія 6:22).
Хай же поезія нашого дорогого Патріарха від літератури просвітлює уми читачів, спонукає їх до читання, до розмислів про одвічне: «І я живу, і надо мною / З своєю божою красою / Гориш ти, зоренько моя… / Витай зо мною і учи, / Учи неложними устами / Сказати правду! Поможи / Молитву діяти до краю (Тарас Шевченко, «Муза»):
«…Вона заготовляє літом свій хліб…», і «нема в неї володаря, ані урядника, ані правителя» (Приповісті 6:7):
………………………………………………………
Чорноземне лоно втішається з повені
Плодючої з літа снаги;
І пада зерно – це у нім закодовані
Майбутніх світів береги.
Прислухаймося до мудрого, одухотвореного досвідом життя поетового слова, яке кличе нас до розважності і мудрості, які потрібні повсякчас:
«…Не кидай її – й вона буде тебе стерегти…»
………………………………………………………………
Дотримуй закону, неначе кордону,
Розважність, і розум, і мудрість – це сила,
Від степу до неба, від від Сяну до Дону –
Щоб душу загарбницька хіть не скорила.
Що ще?.. «Мусиш, мусиш все пізнати сам» («…Рятуй узятих на смерть…»)… Поет не втомлюється творити свою книгу життя, ловить день за днем і читає книгу, написану для нього, його книгу – живемо у вічності, і знання правди провадить нас до неї:
…Вухо мудрих шукає знання…
……………………………………………..
Я не спішу – от дочитаю книгу
З кінцем щасливим – десь же є така?..
«…А милість та – правда для тих, хто оре добро…» Поет сторінка за сторінкою перечитує «Приповісті» й тлумачить своїм словом вічні істини життя: «Шукаю Бога – як мені без Нього?» Живемо в часи-звичаї, коли духовний рівень людської цивілізації і науково-технічного прогресу – протилежні речі. Людство не розуміє того, що за все, що маємо, мусимо вести постійну духовну й фізичну боротьбу. Людське щастя здобувається важкою щоденною працею: «Хто ти – щастя? Впрягайся в хомут, / Будем разом тягнути орало». Яке глибинне розуміння сутності речей: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!» (Тарас Шевченко).
Бог помагає, коли ми, власне, діємо, працюємо, докладаємо зусиль: «І не треба ніяких зітхань, / І не треба ні крихти печалі». Високе поетичне слово і повчає, і виховує читача, наділяючи його крихіткою мудрості автора.
- S. Микола Петренко народився 6 листопада 1925 року в сотенному місті Лохвиця на Полтавщині. Автор понад 100 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів.
__________________________________
*Приповісті 1:5а. Тут і далі цитовано за виданням Біблії (Святого Письма) у перекладі Івана Огієнка.
**Так позначені назви віршів у книжці.
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент