Народився 30 квітня 1948 р., Настасів – помер 25 листопада 2010 р., Тернопіль

Поет-протестант Ярослав Павуляк – найближчий мені з нашої когорти сімдесятників. У нас було багато спільного: у вдачі, поглядах, навіть у біографії. Так, батьки обох «відбували», кожен по-своєму, за свої патріотичні проукраїнські переконання… Потім – обоє ми належали до покоління сімдесятників, хоч знавці від літератури зараховують його до шістдесятників…

Доля звела мене зі Славком приблизно у 1970 році в аудиторіях філфаку Чернівецького університету. Після відрахування мене з Літературного інституту імені Горького за «неблагонадійність у формі українського націоналізму» я, відпрацювавши два роки у райгазетах, перейшла нарешті на третій курс стаціонарного відділення філфаку ЧДУ, звідки у той самий час… звільняли Ярослава Павуляка! ЦЕ ж треба! За той самий націоналізм. Про це мені сказали в перший день дівчата з нашої групи. Я була просто приголомшена, адже вступала сюди тільки тому, що повірила, ніби в Чернівецькому універі «тиша і благодать», жодних заворушень, а тим більше – розправ над студентами!

Стривожена, почала шукати Славка Павуляка, щоб обговорити ситуацію і порадитись… Нам пощастило коротко перетнутися в університетському коридорі, домовитися про зустріч в парку і там, в кущах, перекинутися тет-а-тет кількома словами. Славко, безперечно, був спантеличений несподіваним вердиктом ректорату й деканату щодо його скромної особи, а я – вбита власною безпорадністю йому допомогти. І звісно, тривогою за власне майбутнє… Найбільше приголомшена одноголосним голосуванням за його виключення з групи. Казали, ніби проголосувала навіть дівчина, з якою він зустрічався. Плакала, але голосувала! Та ще більше вражена була його рішенням негайно їхати до Москви і вступати в Літературний інститут імені Горького. Так! У той самий, звідки мене саму кілька років тому вигнали з «групою однодумців» за «націоналізм» (зробив свою чорну справу донос юного стукача з Донбасу Святослава Рибаса, племінника відомого радянського письменника Тараса Рибаса. Та дідько з ним, з тим Рибасом! Кажуть, усе, що не робиться – робиться на краще. Тим паче коли тобі двадцять!)

Намагалася переконати Славка, що пертися йому, національно свідомому хлопцеві з Тернопільщини, у ту розхвалену «кузніцу талантлівих кадров совєтской літератури», куди він намірився, – все одно, що сунутися дідькові в пельку. Бо то – непросто міф, а пастка для національно свідомих, мислездатних творчих українців.

Але Славко був сам не свій і не реаґував на мої застереження. У цю мить йому не давало спокою одне – волів якнайшвидше забрати у деканаті філфаку документи і змитися, доки його не заарештували!

Я йому явно заважала, тому й пішла, гірко переживаючи задолю ще одного українського протестанта… Правду кажучи,тривожилася добряче і за свою власну.

Так наші дороги із Ярославом Павуляком розійшлися на довгі роки… З ласки та за сприяння добрих людей виживала як могла в Чернівцях, доки фортуна не змилостивилась і не подарувала мінімум того, що вже давно було в інших.

Звістку про Ярослава і його життя-буття поза Чернівцями принесла зовсім незнайома жінка. Точніше, випадкова знайома, яка виявилася добре знайомою Павуляка. Розговорилися на лавочці на Театральній площі у Чернівцях. Правду кажучи, була приємно здивована, що московська «одіссея» Павуляка виявилася не лише вдалою, а й щасливою. (О! Москво, що ти з нами, “хохлами”, витворяєш?!).

Літінститут він таки закінчив, одружився з однокурсницею – дівчиною-перекладачкою з котроїсь із невеликих європейських слов’янських країн. Виїхав із Союзу. Жив там, і жив ніби непогано. Правда, кажуть, за Україною тужив. Тож у визвольні 1990-ті кинув усе і повернувся в Україну, в Тернопіль. Де, нарешті, у 1993 році побачила світ його перша збірка поезій «Блудний лебідь». Друга – «Могила на конях» – вийшла 1999-го, а «Дорога додому» – 2009 року.

У 1999 році Павуляка прийняли до Національної спілки письменників України… 

Отже, Ярослав Павуляк відбувся як визначний національний поет. У 90- ті роки ми з ним кілька разів зустрілися як старі друзі і – як ветерани незламного українського підпілля – на Шевченківських святах. Майже не розмовляли: мене гнітило трохи чаркування хворого Ярослава у колі просунутих, успішних, далеких від проблем нашого із ним покоління вісьмидесятників. Заспокоювала певність, що вони бодай надрукують його вірші у журналах літературних, ними очолюваних.

Радо вітала кожну Славкову публікацію, кожну нову збірку поезій, захоплюючись його ориґінальною новаторською творчістю, його поезією, яку не сплутаєш ні з чиєю іншою. І сьогодні, часом перечитуючи цю версифікаторську розкіш, невідь-чому знову і знову повертаюсь до простого, як правда, одного з ранніх віршів Ярослава Павуляка:

Вас не тисяча, вас – мільйони
патріотів, хоч греблю гати,
але скільки вас, вітрогонів,
підібгало під себе хвости!

.


Доглядаєте шлунки ситі,
вихваляєтесь навперебій.
І не соромно вам на світі
набридати самому собі?

.


Хоч би слово для покаяння,
щоб не завжди драглисті думки,
у гнилому багні мовчання
позлипалися вам язики.

.
Царство небесне і вічна честь і слава тобі – ЯРОСЛАВЕ!

Галина Тарасюк.