Поки Ісус тільки проповідував – Його мали за дивака і поблажливо терпіли. Як тільки він вигнав торгашів із Храму – на нього завели досьє. Коли ж вінценосний Христос, насміхаючись над земними царями, в’їхав на ослі в Єрусалим, тріумфально зустрінутий українськими колоністами, які визнали й прийняли Його хресну місію, праведність і проповідництво, цноту й чесноти, віддавши перевагу Небесному, тобто Ідеальному Царю із райських широт – цього вже не могли простити сильні світу цього й розп’яли на хресті.
Христос – це шлях, Хрестос подорожній, що йде до мети, вказаної Христом. Після досягнення мети, надихнутого Святим Духом – Отець звільняє Сина від жертовно обтяжливого служіння. Месія прийшов до людського серця, але воно з’юдилось. Кочівник Авель, який йшов проти Божої волі, жертвував ягнятами, й хлібороб Каїн докоряв йому за це. Щоб жиди опам’ятались, Христос дав у жертву Себе. але метафора cпасіння жертвою таки вигибає між руїнами старого світогляду через відсутність мети. Високий дух вивітрюється з дірявої посудини цивілізованого світу, який підмінив собою справжні культурні вартості. Іронічне „Пийте вино – це кров моя!” роз’їло старі міхи й всякнулось в піски духовної пустелі.
Ніхто в ніщо не вірить. Грішники і фарисеї відкупляються жебрацьким випрошуванням та фальшивим відкупленням гріхів. За брудні, бо крадені, гроші беруть в союзники своїх слабостей людські й божі сили й сподіваються грішити до смерті, мовляв, Бог добрий! Лжепророки й новітні казії йдуть на компроміс, по суті угоду з дияволом, переносячи земну корисливість по горизонталі в стосунки із Божою вертикаллю, переспотворюючи молитви в змовницькі угоди зі спробою домовитись „по-доброму”, мовляв скористатися можуть всі грішники, забуваючи, що гріх після каяття ще страшніший і стократно посилює вину за попередні прогрішення, а Бог не злий і не добрий, а справедливий! Я вже вістив, що Ісус Христос був Поетом, не в розумінні віршотворчості, а в розумінні Шляху. Справжній поет віддає себе в жертву. Жертва й посвята взаємозріднені. Одна жертва, друга жертва, а посередині – хоч трава не рости!
Богдан Чепурко,
з майбутньої книги “Рай і пекло ідеалізму”