Отримала чудовий дарунок особисто від автора, Миколи Савчука – його восьму поетичну збірку “Огневерги арканів родинних”. Не про кожну збірку хотілось би висловитись, а на цю – не можу не відгукнутись. Знаю, що вже були відгуки про “Огневерги” і, звісно, ще будуть. Хтось зверне увагу на майстерність автора, художню довершеність його творів, хтось – на новизну, хтось – на тяжіння до витоків нації, рідного світогляду. А мені хочеться звернути увагу читачів і критиків на мовну версифікаційність поезії М. Савчука, вправність автора у творенні Слова і творенні Словом. І все це йде з поверхні Слова у його потаємні, незвідані, загадкові глибини.
Танець-аркан не випадковий на обкладинці. У ньому – первісний азарт, самобутній, оригінальний вияв вдачі авторових краян: горян-буковинців. Це водночас і заклик до єднання українців у спільному, дружньому родинному, родовому й національному колі. Те, чого нам бракує завше, особливо – зараз. Те, чого так палко прагне поет-грамадянин, Микола Савчук.
Поезія М. Савчука – це не одні легенькі ліричні описи природи або заримована проза. Її так просто, за день чи два, не прочитаєш. А втім, такої, одноденної, я й не шукаю. Тому поринула з головою у цю поетичну глибінь! Тим паче, що й сама віршую, тож мені поезія Савчука – особливо близька!
У збірці – поезія в кожному рядку! Вона – наче грона вересневого винограду: налита сонцем алегорії й теплом метафоричности та образности. Ряснить збірка цілими пластами буковинської, подільської (й взагалі української мітології). Вони – мало не в кожному вірші! Це – сотні (якщо не тисячі) емоцій, співставлень, образів, осмислень Його Величности Слова.
А секрет у тому, що в системі організації поетичної віршованої мови автор рясно застосовує мовні засоби: звукопис, алітерацію, асонанси (с. 13, 28, 29, 36, 48, 74, 75, 86, 88, 95, 105…). Його поезії властивий швидкий, динамічний плин духовних асоціацій – і ці поетичні нюанси органічні, майже невловимі із-за високої громадянської напруги патріотичних роздумів автора:
Думка настирна, чіпка, наче лижниця,/ Та, що в трьох сальтах кружля на фристайлі:
Що по мені тут колись та залишиться?/ Тайна бездонна, велика невтайна.
Думка кружля, та не знає приземлення / (Їй лиш злетіть дай з крутого трампліна!):
Боже, коли українське населення / Стане єдиним, устане з коліна?!
(“Є Україна! І нею залишиться”)
Ще промовистий приклад – новаторський вірш “Тарасозалежність”:
Я – Ліно-колінопоклонник,/ Я – часо-Тарасо-залежний –
Обліктився на підвіконник / У роздумах серцебентежних.
Доречна і яскрава строфа (із поезії ”Тече з черешень чемрна рудь”) про нашу багатостраждальну, багатовекторну долю-недолю, яка в своїх крутих витках-повторах є часто немилосердною до нас:
Тече з черешень чермна рудь / У час осінніх листотеч.
…Хто там сховав кривавий меч?../ Дивись, пильнуй та не забудь!
…Чи в Каффу бранок знов везуть?/ Рятуй їх, доле, не туреч!..
Схоже, рясні версифікаційні художні засоби – справжнє багатство поета, його яскрава мистецька візитівка. Не обтяжуватиму цитатами (хоча хочеться), позаяк це будуть розлогі цитати і їх буде надто багато, лише спроваджу на сторінки: 110, 111, 115, 122, 128, 151, 163, 169… Втім, щоб читач зрозумів, про що йдеться, наведу лише декілька з багатьох (у віршах вони зажирнені): “Жура журкоче журавлем В краї жаркі та журавлині”; “Знову озоном сосни наозонений»; «Така жагуча та мажорна Ця ружа житолюба – жорна!”; “Дзеркало зиркало зором моїм”… Любить автор каламбурити, про що красномовно свідчать вірші “Циклічний каламбур”, “Подільські рудки”, “Вертеп слів”.
Ось іронічні, грайливі рядки із вірша “Циклічний каламбур”:
Люди, що спішать до осені, / Набур-набур-набурмосені.
Ярими та ледь озимими / Легко входимо у зими ми.
О весні мчимо причесані –/ Як овес, овес-овеснені.
Влітку сонцем (мчать!) запарені/ Одинокі і попарені.
Чого вартий лишень один вірш: “Переберія, або Вертеп слів”, де все у ньому (й у збірці) – “то теми про тотеми темні – про знаки родові тотемні”…
Процитую ще кілька напрочуд вдалих каламбурів із “Переберії слів”:
Лиш про сороку в полі говорили – /І просо року цього не вродило.
А батько знав про те та бачив,/ Що син тихцем уже табачив!
Ти полем йшов – лиш просо бачив?/ Тоді той день ти прособачив!
Микола Савчук – вправний віршобудівельник: рядками він “зводить” цілі будівлі: просторові форми для глибоких філософських роздумів (“Українське розп’яття”):
Невже
така
приреченість
довічна:
Мовчати,
виглядати, бідувати
Вкраїні на хресті географічнім
Знедо-
леній,
розтер-
заній,
розп’ятій?
Поет-Лікар лікує і поза кабінетом: лікує словом і жартом. Втім, у виданні багато творів – і про лікарський фах, свій, рідний. І це – зрозуміло: Справжній Лікар-Поет лікує не лише медикаментами. А в Лікаря-Поета – вдале поєднання місії Зцілителя людських душ! Особливо – Словом…
Автор оригінально і гідно бачить свою творчу роль в літературі. До прикладу рядки із поезії “Графи поетичного графства”:
Я – лицар слів. Я – слова раб. Я – графомен./ Словесний меч підняв супроти світу злого!
Збуди мене вночі, спитай мене удень – / Скажу: я слова раб, я є людина слова!
А вірш ”Свіжа рима – сторінки царівна” – це взагалі порадник (без повчань) для поетів-початківців, та й, гадаю, для кожного версифікатора-віршаря різного рівня і калібру:
Не сприйму блуд прийменників-клинців /У рядках, як лжесвідків підпірки.
Не люблю мудрування безликі /Та мілке сухозлоття говірки!
Не сприйму бідноту лексиконну/ І моралі засмажених етик;
Як вважа себе бардом в законі /Недолугий зазнайко-поетик.
Заворожують звернення автора до нашої давнини, згадуючи Аратту, Артанію, Рода, Дану, Лелю, Полеля, Світовида (с. 19, 20, 40, 152…), до справжніх національних героїв, наприклад, Аттили. Про нас, давніх і сьогоденних, невмирущих, про українську минувшину (с. 130, 133…). Отже, читайте “поетичний конспект” нашої історії – полум’яні строфи із “Скіфських тотемів”:
Росиночки ранні, Досвітні, прозорі –/ Ми протословяни, Що з передісторій.
Одвічні, стодухі. На зоряній гілці / Дажбожі онуки. Пеласги-трипільці.
Будь, Ладо, Зорею, І ми будем доти./ Ми – гіпербореї В очах Геродота.
Стрибожі онуки З сузір’я Перуна. /Ми – діти розлуки: Незгасні та юні.
Ми – сильні й безсилі. Ми – бідні й багаті./ На скіфських могилах Нема зіккуратів.
То дань Вавилону, То сходи до Бога. /У світі бездоннім Ми – діти Стрибога.
Вогонь із водою Навік поженили./ І сумішшю тою Наповнили жили!
На святі Купала Палили красуню –/ Богам догоджали. І страшно, і сумно…
На коней сідали В годину сувору./ І персів прогнали За скелі Босфору!
І скальпи знімали Не з трупа – з живого! /Ми добрі й безжальні. Ми – діти Стрибога.
Ми – вани, ми – анти . Ми – діти природи./ Ми – вічні атланти Слов’янського роду!
Звертається автор і до сучасних тем: революція, московинсько–українська війна (“Захиснику Вітчизни”, “Послання Меркель”, “Іпостасі хижака”)…Вселенськими масштабами зобразив поет захисника Вітчизни в однойменному вірші:
Як “гради” б’ють і чути регіт куль,/ А у димах вкраїнські рідні висі,
Вхопися хоч за Грінвіч, хоч за нуль,/ Хоча б за спомин!!. Встань і ухопися
За мамину проболену печаль…/ А ще скажу – сказати це не зайве:
Тримайся за сріблясту вертикаль / Тоне-сень-кого мі-сяч-но-го сяй-ва!!
Схоже, будь-яку сферу життя автор уміло поєднує з поезією. Свідчення цьому – вірші “Таємниця Гіпотенузи”, “Тригонометрія кохання”, “Артеріальний кошик”, “Кардіогра(ма) Хмельницького”. Ось кілька “штришків” із “Тригонометрії кохання”:
В хаосі кипучім, в одвічному русі/ Єдина миттєвість відведена,
Щоб Катету стрілася Гіпотенуза / П’янка, молода, рівнобедрена.
Здавалось: ходили і знались як друзі /Дві скромні, безмовні невинності…
…Відношення Катета й Гіпотенузи / Дійшли до народження Синуса!
…Отака вона тригонометрія нашого життя з її класичними любовними трикутниками, гіпотенузами, катетами, синусами та мелодрамами, чи не так? І тепер скажіть, що в тригонометрії відсутня поезія!
Звісно, кожен вірш – це славень мові. Однак є й окремі, присвячені їй. А втім, славень їй, рідній мові, автор виспівує кожним твором, де стільки рідних слів: напівзабутих, і живих, і новостворених ним щойно! Це рядки з вірша “Маю мову”:
Лине мова Різдвяним вітанням,/ Благовістом, Великоднем вранці!
…Це за неї батька у кайданах/ Гнали у румунську сигуранцу…
Вічне слово у душі по вінця Плачем /дримби й дідових цимбалів!
…На Олену Пчілку за слова вкраїнські/ “Кандали” імперські напинали…
Бризни водограєм в мовнім раї,/ Слово Котляревського-Енея!
Маю мову я, якою розмовляю, / І якою думаю про неї!
Легко створити людину, будинок, важче – створити слово. А у збірці їх, авторських, Савчуківських, неологізмів – безліч! Зокрема, на с. 16, чи 46, 66, 74, 86, 89, 96, 135, 138, 151…Ось вони (і це лише маленька частинка!): ”заукраїнь”, “забуковинь”, “перевесниться”, “перекотидоля”, “байданія”, “відкопитило козацтво”, “Ліно-коліно-поклонник”, “часо-Тарасо-залежний”, “неперемудровані”, “віршотравень”, “робінзонив”, “зчерв’якувався”, “кардіогра(ма)”, “дощевірші”, “розтижнення”, “подвижки”, “неповернулість”… Приємна поетична свіжість!..
Крізь усю книгу пульсує образ ріднокраю та знедоленого українського народу. Доладним прикладом є “Ода ратаям” – стозболена присвята “орачам-оріям, заїждженим їздовим колгоспного пекла 50-60рр. минулого століття” :
Орли орали оріяну висі. На скиби вітру – неба переліг.
Під веснуванням світу я спинився, Дививсь на те видіння скільки зміг!
Крильми орли орали неба прозір – Їх борозни світліли вдалині.
А полем ратаї ходили босі, Щоб перелоги піднімалися земні.
Ті орії заїжджені до краю, Пекельники, колгоспні їздові,
Брели полями аж до брами раю – Приймуть їх там за муки трудові!
Обдурені, облаяні, обдерті, М’язисті, довгов’язі, молоді –
Вони вергали свіжі брили вперто, Аж коні вигиналися руді!
…А ще – розмаїття жанрів: вірш класичний, вірш оригінальний, ода, феєрія, каламбур, балада, телебалада і, звісно ж, паліндроми. Вірю, що цю чесноту нашої мови – паліндроми – поет розвива тиме з притаманною йому творчою наснагою.
Миколу Савчука цілком треба віднести до поетів-авангардистів. Його авангардизм – це впевнена, талановита гра образами, значеннями, звуками. Але його “гра” – не задля гри! Це його серйозний вклад в розвиток нашої рідної української мови.
Його поезія спонукає мислити, шукати, пізнавати…
Є у віршах рядки, які дещо важко читаються, одначе скільки в тих рядках поезії й новизни! Місцями є помилки граматичні, але без них не видано ще жодної книги…
Читаю вже прочитану збірку – й зринає відчуття непрочитаности: наче не читала, читаю – мовби вперше. Що то – поезія! Слушно зауважував колись письменник Василь Остапов(ич) (світлої пам’яти!): “Поезія – це коли хочеться читати і вдруге, і втретє”. Поезія Миколи Савчука – саме така, та ще й просвітницька. І майже кожен вірш – не без гумору!
Пірнула у поетичне плетиво – наче в море. Читаю – і бачу, що дочитую, що скоро цей словесний рай закінчиться. І я… розтягую задоволення: стримую себе, вертаюся до вже прочитаного, зупиняюся, щоб залишити на завтра! Як тут не сказати вже класичне: “Поезія – це завжди неповторність”.. Поезія – це коли хочеться повторити читання.
То ж якщо, шановні читачі, хочете наснажитися справжньою поезією, побувати в її лабіринтах, – візьміть до рук збірку Миколи Савчука “Огневерги арканів родинних” і пориньте у її безмежну глибину.
Браво, авторе!
Любов СЕРДУНИЧ, член Національної Спілки Письменників України.