Азбука одного життя

“Зима зачаровує, заворожує, дивує. Непередбачувана і примхлива, незвідана і незабутня. Зима – це казка, з відомими героями, та й сюжетом, але завжди пережита по-новому…”

Алича
Якби мене спитали, якого смаку моє дитинство, однозначно сказала б: аличевого. Воно асоціюється з жовтобокими ягодами, які щоліта, кожного серпня вкривали землю. Вибіжиш, було, зранку з хати, а під розлогим високим крислатим деревом, що росло коло сусідського плота, золотий килим. Ні, не з листя – з аличі. Не визбирати малечі. Трудишся-трудишся, а вона падає і падає.
Скільки пам’ятаю себе дитиною, стільки у згадках – смак варення з цих жовтобоких плодів. Як воно смакувало до молока, зокрема свіжого, щойно видоєного. Крумка, як у нас казали, хліба, смачно намащена варенням із аличі, склянка молочка – кращого літнього делікатесу не придумаєш. То під весну, ближче до Великодня, делікатесом був хліб, намочений у воді та посипаний цукром. А літо проходило під знаком аличі. Моє літо.
Звісно, що родило багато всяких плодів, і вареннячка з них непогані робили. Та й зараз роблять. Але я найбільше любила з аличі. Жовтобокої, як сонце.
Нема вже давно тієї аличі. Але у спогадах є. І буде, скільки житиму. А там, дивись, хтось прочитає ці рядки, і знову воскресне моя алича – дерево, яке навіки вросло в дитячу пам’ять.

Батько
У кожної дитини він є: батько. Як і мати, без якої ніхто не приходить у цей світ. Основне, що відрізняло мого тата від інших і за що його любили всі діти, – то це вуса. Малеча, зобачивши їх, уважно розглядала, потім обов’язково мусила смикнути за них, і вже випробувавши на дотик, весело усміхалася.
Люди говорили, що якби навіть хтось не знав, чия я, то не помилився б. Можна було сміливо садити мене малу в автобус і відправляти саму до батькових батьків у село. Кожен би сказав, де маю вийти. Така схожа була на тата. Так і примовляли: «Татова доня». І характером у батька вдалася.

Вітер
У дитинстві я була, як вітер. Ніхто не знав, з якого боку повіє. А, ще вихор на мене казали…
Люблю вітер. Рвучкий, несподіваний, неконтрольований. Можливо, тому, що така була малою.
Йти проти вітру не дуже любила. Але оскільки мені властива впертість, то йшла. А от дивитись на нього через вікно – це вже інше.
Дерева ворушаться, мете пилом чи снігом – отже, природа жива. Живе за своїми законами і правилами. І душа оживає. І спонукає до вічного руху.
А все тому, що на цьому світі є вітер.

Ганя
Так звали мою бабу – мамину матір. Не людина, а чудо. Акторкою хорошою могла би стати. Скільки промивок знала, як уміла в різні пози ставати!.. Дитя війни.
То вона мене навчила багато чого фольклорного, як кажуть, народного, «блатного, хороводного». Пам’ятаю, взяла мене мама з собою на роботу. А я ще до школи не ходила. От стало цікаво тьотям, які працювали з мамою: що ж то за дитина? Почали випитувати мене те і се, розкажи щось, просять. І я, не довго думаючи, взяла й почала серйозно декламувати передане у спадок від баби Гані:
Їхав Василь з Москви п’яний
Та й заїхав до Тетяни.
А Тетяна злякалася
Та й на піч сховалася.
А то була темна ніч,
І Василь собі на піч.
Василь думав, що поліно,
Взяв Тетяну за коліно.
І далі за текстом.
Тьоті, дяді хихочуть, аж сльози градом. «Як-як? – перепитують, – розкажи ще».
О! Баба Ганя любила примовляти… Не раз, бувало, як чула мої твори по радіо, знала, що іду на творчу зустріч, ставала в позу і приказувала:
Маю гарні оченята.
Бачу маму, бачу тата.
Бачу небо, бачу зорі
І хмариночки прозорі.
Ото людина написала! А ти так можеш?
Але зросла з мене таки письменниця. І до Національної спілки прийняли, коли ще навчалася в університеті.
Баба Ганя!.. Прообраз моєї головної героїні.
Не було б її, не було б мене такої.

Ґанок
Сучасним дітям двадцять першого віку слово «ґанок» – здебільшого чуже і далеке. А ми – діти вісімдесятих – знали, що це таке. Як гласить словник, «зовнішня прибудова (часто крита) при вході до будівлі, у вигляді трохи піднятого над землею майданчику перед дверима будинку, через яку здійснюється вхід і вихід з житлового приміщення». Рідко називають рундук. Може мати навіс, дашок на стовпах (такий ґанок також називається «присінками», «присінком»), огородження.
З дитинства запам’ятала ґанок у хаті прабаби Мотрі. Він був найпростіший. Але який світ відкривався з нього! Як я любила звідти оглядати його надовкола…
А тепер «ґанок» для дітей скоро архаїзмом стане.

Душа
Дуже часто у моїх творах трапляються такі мовленнєво-мисленнєві конструкції.
Душа… У просторі й часі. На вістрі історії. Як живий організм… Зі своєю еволюцією. Зі своїм онтогенезом.
Усе живе має душу. Бог вдихнув у кожного, коли створював. Усі знають, як домашні улюбленці – котик то чи собачка – відчувають, здалеку вгадують, який настрій, що і де болить.
Але найбільше ваблять душі дерев. Так, дерев. Відчуваю їх. Оголені від пізньої осені до ранньої весни. Глянеш – і наче прочитуєш долю кожного. Кожна гілочка говорить про себе. Читала б їхній тайнопис день і ніч.

Екзамен
Для когось життя – екзамен, а для когось екзамен – свято.
Для мене приблизно так і було. І є.
Екзамени мені легко давалися. Пішла вчитися до Рівного, то в університеті на філології особливо перші роки не було що робити. Мої вчать, зубрять, а я лежу під батареєю в гуртожитку: гріюся. Як не автоматом мені екзамен, то півавтоматом. А якщо траплялося, що ні те, й ні те, все одно не було проблем. Запам’ятовувалося все просто.
А з життям?.. Життя давалося тяжче. Але, слава Богу, траплялися люди, і ситуації розрулювалися.
Життя – це постійний екзамен, свого роду на витривалість і мужність. Хто володіє цим чи набув у процесі боротьби за місце під сонцем, тому нема чого печалитися. Такі в будь-яких ситуаціях знайдуть вихід.

Євгенія
Так звали сестру моєї баби Гані. Померла у війну. Єдине, що нагадуватиме про неї з матеріальних речей, – це малесенька могилка на старому цвинтарі у Великих Бережцях Кременецького району.
Спочиває собі біля рідних дядьків, яких ота ж війна – Велика Вітчизняна – забрала. Але, якщо вони померли, виконуючи свій обов’язок, то Євгенія – через хворобу. Захворіла дитина – і вмерла, бідна. Хто тоді лікував?.. Треба ж було це пережити-звідати!..
Не дай Боже нікому більше такого…
В історію роду увійшла як Женя. Євгенія… Є і буде в ній, поки житимуть спомини про неї: маленьке дівча з чоловічим іменем.

Життя
Для нормальної людини життя має бути як свято. Для когось воно як зебра. Чорна смуга, біла смуга. Для когось – суцільні несподіванки.
Недарма кажуть: «Життя прожити – не поле перейти».
Дехто шкодує, що не так живе. Дехто, вже вмираючи, – що так і не нажився, що життя – як один день. А я, хоч нині, якби довелося скласти руки на грудях, ні за чим не жалкувала б. За все вдячна, що Бог послав. За друзів, як кажуть, і за ворогів. Бо друзі часом – не друзі, і вороги – не вороги, адже роблять нас сильнішими.
Інколи дехто ставить собі таке каверзне запитання: для чого жити? Хтось живе для того, щоб їсти, хтось – їсть для того, щоб жити.
А взагалі-то мудрі живуть для того, щоб жити. Але от не кожному дано навчитися володіти цим мистецтвом. Мистецтвом життя, яке, за висловлюванням одного з великих, полягає у тому, щоби бачити у всьому прекрасне.

Зима
Ця пора року, як на мене, – особлива. Пора оновлення, очищення, облагородження. Люблю зиму. Можливо, ця любов у мене від моєї мами, яка не могла жити без соснового, смерекового лісу, припорошеного снігом. Практику в Карпатах і досі згадує як щось казкове. А зима там – справді щось особливе.
І наш сосновий ліс на Ікві – як мовлять, не сугірший. Кожна гілочка – чудо.
То тільки здалеку, мабуть, здається, що природа спить.
Люди також у сні сплять, але процес триває. Бачать сни, значить мозок працює. Так і з природою.
Зима зачаровує, заворожує, дивує. Непередбачувана і примхлива, незвідана і незабутня.
Зима – це казка, з відомими героями, та й сюжетом, але завжди пережита по-новому.

Ирій
Не так вже й багато в нашій, українські, мові слів на «И». Чи не найбільш загадкове, семантично привабливе для мене ирій. У Володимира Дрозда, українського письменника, є лірична повість, написана у стилі химерної прози. Так-от, згідно з нею, «Ирій – це казкова країна, де ніколи немає зими, де сонце днює й ночує на ясно-зелених пагорбах, де карасі надвечір вичалапують на піщаний берег і лагідно бесідують із щуками та акулами, де вовчиці вигодовують своїм молоком ягнят, а леви наглядають за курчатами, аби ті не заблукали в лісових нетрях; Ирій – це край, куди щоосені поспішає птаство і звідки воно повертається весною, аби в нас перелітувати, буцім міські дачники… Ирій – це країна морозива в крихких рускотливих відерцях, які обгризаєш, наче шкіру груші, аби потім надовше лишився в роті смак солодкого закрижавілого молока… Ирій – це країна твого майбутнього…»
Ех! Мабуть, ніхто не відмовився б жити у такій країні. Іноді кортить на деякий час.

Іній
Це, очевидно, найвеличніша приваба зими. Творчі люди кажуть, що в наших краях, на Кременеччині, іній – найкращий. Напевно, тому, що або народились тут, або мешкали, або ж бували.
А які неперевершені дерева, котрі посріблив іній! Кучеряві, закосичені. Ніжні й витончені. Як до шлюбу прибрані, вбрані.
Годинами можна дивитись на природне мереживо, на чудернацьке плетиво. Жодна газдиня, мабуть, так не утне. Іній – це любов.

Їжак
Повна спинка колючок.
То, напевне, їжачок.
Отак я римувала собі в перших класах.
Їжачка яко дівці зо села мені доводилося бачити. І не раз. На вечерю приходив. І як доросла стала, також навідувався. Звісно, що не один і той самий. Роки пройшли. Але колючого клубочка бачила біля миски молока чи чогось молочного, приготовленого для песика.
Яка це радість! І в дитинстві, і в дорослому віці. У кого таке траплялося, знає. У дорослому, мабуть, більше радієш, як у дитинстві. Бо дитиною дивуєшся, досліджуючи, пізнаючи світ, а коли вже тобі кілька десятків, то насолоджуєшся, міркуєш, порівнюєш, робиш висновки.
Я, яка завжди любить додавати два і два і доводити, що це, наприклад п’ять (до речі, коли навчалася в Кременецькому ліцеї, це вдавалося елементарно, за всіма формулами алгебри), як бачу їжачка, уявляю людину. Вона також іноді буває їжакувата, але на загал – Боже творіння… Миле, цікаве, непередбачуване. Атож, хотіла одного разу полюбуватися, як їжачок вечеряє, а він раз – і згорнувся в клубочок. Голочки так і промовляли наче: «Що тобі до мене? Чого треба? Що хочеш?».
Так і з людиною трапляється. Тільки спробуєш наблизитися до неї, до її душі, щоб, як ми кажемо, допомогти, як вона тут же закривається, робиться їжакувата.
Природа все створила мудро. І хто спостерігає, може збагнути її закони і зрозуміти, що людина і природа – єдине ціле. Хочеш пізнати людину – дивись на природу, хочеш пізнати природу – дивись на людину.

Йосип
Так звали мого діда по батькові.
Йосип і Марія – батьки Ісуса Христа.
Йосип і Марія – батьки мого тата.
Мама розказувала, що на їхньому весіллі співали «А де ж отой Йосип, що горілку носить?» Але батьків батько, даруйте за тавтологію (це слово до вподоби більше, ніж тато), запам’ятався мені людяним. Любив майструвати з дерева, що, до речі, перейшло у спадок синові – моєму батькові (працював на мебельній фабриці столяром). Йому піддавалося дерево і те, що з нього можна зробити…
У спадок від діда залишилася колисочка, яку виготовив своїми руками, як я народилася. Коли бачила її на горищі, завжди згадувала (мама розказувала), що дід Йосип змайстрував її для онучки. Тобто для мене. Діда нема – а пам’ять є.

Колосся
Я – сільська дитина. З діда-прадіда моя рідня трудилася, жила із землі. І завжди на полях красувалися жито-пшениця, усяка пашниця. Вибіжу зранку з хати – скільки сягне око, колосся. І різне таке. Одне – вусатіше, друге – пузатіше. Спостерігала, поки воно перезеленіє, потім обважніє.
Колосся змалку вабило мене. Особливо любила пору, як поміж ними появлялися маки й волошки. Поле цвіло червоними й голубими барвами. Їдеш, бувало, полями до прабаби на Онишківці, звідки мій дід Петро родом, і все буяє. Лани пшениці, жита… Око тішиться, душа радіє. Глянеш – і святково робилося на душі.
А коли колосся вже починало хилитися додолу, приходив час лягання його під серп. Ще самій випала нагода жати. Баба Ганя навчила. Нічого начебто складного. Раз пучок, два пучок… Раз снопик, два снопик… Дивись, вже й півкопи, вже й копа… Колосся готувалося стати хлібом.
За моєї молодості після зжинання чи скошування воно йшло під комбайн. За бабиної – молотили ціпом. Я ще була зовсім дитиною, але цей процес бачила, спостерігала, як і що. І діялося все це у хліві, на току. Ціп, звісно, – не комбайн. Але і він, якщо постаратися, давав людям оте дорогоцінне, що споконвіку живило сім’ю, родину: борошно, хліб!
Для мене колосся – це життя, віра й надія, це невичерпальність і незнищенність. Поки воно красуватиметься на землі під розлогим небом, доти ми будемо на ній.

Ліс
Не уявляю себе без лісу. Соснового. На кілометрів два він тягнеться від Ікви, де виросла і жила, і аж до Малих Бережець, звідки родом моя прабаба по маминій лінії: Мотря. Мала дві прабаби Мотрі. В обох – різні стежки-дороги. А моя мене завжди вела через сосновий ліс, до кладовища, де поховані мої пра-пра.
Через оцей ліс пролягала моя дорога до школи. Бувало, і зі школи пішки ходили. Хтось, можливо, і боявся лісу. Лякали, що всякі можуть там вештатися. А я любила його за блакитноокі галявинки весною, за щедрі дари влітку, за казку – взимку, за незбагненність – восени.
Ріс ліс – і я з ним разом.

Мама
Скільки мого життя, постійно відчувала маму. Кожною клітинкою. Нічого дивного, пуповиною пов’язані. Тільки щось не так у неї – за кілометри знаю.
Мати дає життя. І багато в чому від неї залежить, яке життя буде в її дітей.
Мати – це початок і продовження.
Мати – це нескінченність.
Вона знає нас краще, ніж ми. І відчуває…
Кажуть, що тільки ставши матір’ю, можна самому зрозуміти матерів. Усю глибину і таїну їх вічного подвигу.

Ніч
Ніченько, біла вороно,
Посестро мого Пегаса…
Так починається один із моїх віршів.
Для письменників ніч – це можливість вивільнитись від того, що атакує впродовж дня, коли ти на роботі. Конкретніше для поетів – так би мовити, «третя зміна» («А я в третю зміну поет»).
Ніч – це тиша і безмір.
Саме вночі до мене не раз приходило натхнення, на біле чоло паперу лягали рядки. Інколи вона (ніч) будила мене, надиктовувала вірші… І я вдячна ночі за це, за те, що вона є, Богу – що сотворив її на зміну дню.
Для мене ніч – наче окреме царство, зі своїми правилами і законами. І мені як письменниці затишно в ньому. У царстві ночі.

Очі
Дзеркало душі – очі. Вони – різні, як різні дзеркала. Але в кожному з них – цілий світ.
Можу нічого не знати про людину, а заглянеш в очі – і все зрозуміло. Багатьом, очевидно, вдається збагнути їхнє потаємне письмо. Ціла абетка. Своя. Особлива.
Вони можуть бути, як жабуриння, як сонце, як вітер, як небо і земля, і все, що на ній. І тільки люди з тонкою душею та не збіднілою уявою здатні це побачити, відчути й зрозуміти.

Петро
Петро – апостол. У перекладі з грецької – камінь. У християнстві один із дванадцяти апостолів Ісуса Христа, який дарував йому ключі від Царства Небесного.
Петро – мій дід. Царство йому небесне.
Розумний був. Міг у Харкові зостатися. Але приїхав додому. І прожив на Ікві, у селі, де й мої пращури, до самої смерті. Люди поважали його.
Мав трактора. Чи не кожному орав, засівав, щойно трава прокльовувалася весною. Хто грошей дасть, хто меду, хто ще якийсь харч. Були часи, що не платили зарплат, пенсій, то все дане було за розкіш.
На похорон до діда Петра зійшлося народу чимало. З усіх околиць. Далеких і ближніх. І рідня, і не рідня. Ні в баби Гані, ні в прабаби не пригадую стільки… Не знаю, як у прадіда Івана, – не пам’ятала його, не знала. Розповідати люблю про те, у чому сама пересвідчилася…
Недолюблювала баба діда, у них була своя азбука Морзе. Та й на дочку – мою маму – казала: «Ти викапаний Петро. У тебе ніс – як люшня…»
Проте, як померла, у домовині, як і заповіла, лежали іконки не Ісуса чи Матері Божої, а святого апостола Петра та святої праведної Анни.
Дід пішов від нас раніше за бабу, хоч був значно молодший.
От не знаю, чи зустрілися їхні душі біля воріт до Царства Небесного?

Річка
Село, де я народилася, називають Іква. І річку, яка протікає через нього, – так само.
Від великої повноводної ріки уже залишилося щось трохи більше за рівчачок. Глянеш, де були береги, і думаєш: «То не річка зміліла. Зміліли ми. Люди».
Доля кожного з нас нагадує ріку.
Ріка життя!.. Тече вона з минулого в майбутнє. Яке майбутнє в річок, можна гадати-вигадувати. А от щодо минулого, видно з берегів. Виходили вони з них чи ні, яке русло, яка вода – все це може багато повідати.
«Куди тече та річка?» – хвилювало Уласа Самчука. Хвилювало багатьох. І мене.

Сонце
Сонце… Воно над усіма і для всіх. Споконвіку сходить і над добрими, і над недобрими. Може зігріти, може осліпити. Як золотава хлібина показується з печі, так і воно. Його ніколи не буває забагато. До нього не доторкнешся, не помацаєш. Це світило бачить нас, малесеньких мурашок, на Божому полі. І все, здавалося б, знає про кожного. Бо будить нас щоранку і кличе до сну. З ним встаємо ми і лягаємо.
Сонечко, сонценятко!.. Світло для сущих. Ти і сльози висушиш. Захочеш – зробиш їх діамантами. Ти багато вмієш і можеш.
Ти будило моїх предків і світило кожному однаково, як і від віку. І бабі Сташисі, наприклад, із хати якої вийшов у світ мій прадід Іван, про якого так багато чула і якого ніколи не бачила. Розминулися з ним на рік на цій святій і грішній землі. Війну пройшов. Велику Вітчизняну. Заробив собі ран на ціле життя. І не тільки, мабуть, на тілі, а й на душі вони були. А в кого їх на цьому живому місці нема?
Ох, кажуть, мала баба Сташиха землі багато!.. На ціле село. Але вділила кожному, як захотіла. Не так, як сонце своє проміння для всіх однаково. А так, як жінка Стаха. Ще й досі нащадки не можуть заспокоїтись. Сонце вже мільйони разів будило їх і вкладало спати, а вони все ніяк не вгомоняться.
Дякую тобі, небесне світило, що світиш для всіх однаково, для моїх предків і нащадків. Спасибі за те, що ти є на небесному олімпі і щодня сходиш над кожною живою душею. Хто більше зможе увібрати твого світла, той вічний, як і ти.

Таїна
З таїни народжується пісня,
В світ приходять дочки і сини.
І ця пісня, хоч вона і пізня,
Солодить усякі полини.
Такі рядки є в «Невивченій гладіні» – моїй третій збірці поезій.
Сказано, «усе таємне стане явним». Але, скільки життя людського, стільки й таїн.
Таїна… Таїнства… Якщо в цілому, то й життя – велике-велике таїнство. То вже там, у горніх світах, де нема печалі, щось та й оприявниться. А живим жити і пізнавати…
У всього сущого своя таємниця. Таїна… Як і своя правда. Ключі до розгадок – на земному шляху. Про інше – знає Небо.

Урок
Для мене уроки були святом. Очевидно тому, що любила вчитися.
Вдячна Богу й долі за знання, які отримала у школі, і за ті, які дало життя.
Отримані у школі – це книжні. Отримані в процесі життя – народні. У них різне призначення, але всі вони вкрай важливі. Перші, мабуть, – для розуму. Другі – для душі. І без тих, і без тих нема людини, нема особистості.
Добре тим, у кого життя – суцільний урок. Принаймні для мене так і є. Гірше, напевно, якщо доля не дає уроків.

Федір
Федір… Кажуть, люди з таким ім’ям – захисники роду.
Мій прадід (по дідові Петрові), якого не знала, не бачила, родом із Онишковець, що на Дубенщині, – Федором був. Як дід Петро мав чотири роки, йому, голові сільської ради, відрубали голову і кинули в річку. Похований в Онишківцях, на батьківщині. Моя прабаба Мотря – дружина мого прадіда Федора, як злягла після того, так і до смерті лежала.
Отакий Федір був у нашому роду. Роду Дячуків.

Хліб
Хто знає ціну хліба, той останню кришечку з’їв би. А хто не знає, той не оцінить навіть найбільшого, що є в його житті.
Скільки людей у голодомор були б раді найменшій крихті хлібчика, адже це пахло життям. А нині – до вибору, до кольору!.. З різними наповнювачами.
А я досі згадую хліб своєї баби Гані. Печений на черені. Ще в мене була можливість спостерігати за процесом. Так-так, можливість. Адже коли садять хліб на лопаті в піч, не можна рипати дверима, розмовляти з кимось, щоб його не злякати. А то не виросте, не вдасться.
Того хліба вистачало на цілий тиждень для всієї сім’ї з семи душ. Та й іншим перепадало, сусідам і родичам. Ще й залишалося.
Зараз таких, тих, що в магазинах називають домашніми, не печуть. На вигляд – схожий, а на смак – не порівняти…
Хоча хліб – це хліб. Є добрий і дуже добрий. Поганого не буває. Нині і прісно. Вовіки віків. Амінь.

Царство
Царство… Царство світу. Царство небесне. А між тим дорога, довжиною в життя.
За вікном – двадцять перше століття. Царів давно вже нема. Але царство пристрастей, царство грошей, царство тіней і ще багато чого не перевелися. Та й князів нема. А князь світу панує над усім на цій святій землі.
Поки до царства небесного доберешся, мусиш перейти усі перелічені вище царства земного світу.

Чомучка
Є люди – чомучки в дитинсті, а є чомучки з дитинства. Так-от, я і те, і те.
Скільки себе пам’ятаю, стільки мене все цікавило. Навіть діаметрально протилежне. Стара баба – так казали на мене змалку.
Ціле життя вчитися – це моє.
Вічна чомучка…
Що математичні науки, що філологічні – ще, як навчалася в ліцеї, то випробувала. І ті, і ті давалися. І з тих, і з тих в олімпіадах брала участь. І списували в мене, причому люди, які зараз великі начальники в банку, скажімо.
Трохи література переманювала мене на свій бік, трохи ботаніка. Підкинула доля сюрприз – працювати в ботанічному саду. От і мусила навчитися, що та як.
За місяць можна гори вернути, як захочеться.
Знання на плечах не треба носити. Завжди згодяться. Надто письменнику.
Отож іноді й життя робить із людей чомучок. Як мене, наприклад.

Шибка
Крізь неї досліджувала змалку світ. Любила спостерігати. Бо як вийти з хати, він був якимось більшим, безмежним. А крізь шибку поставав переді мною наче шматочками. Світ у моєму вікні населяли птиці, трави, дерева, сонце і місяць, небо і все, що в ньому, земля і все, що на ній.
Пригадую, малою шпигувала за місяцем, який щовечора ніби зависав на краєчку древньої сосни. За годину-другу, схожий на дольку апельсина, він був уже посеред неба. Ще за якийсь час моє око губило його слід. І я, надокучлива чомучка, стромляла голову у вікно, уважно оглядала все і, вгледівши золотий серпик високо над хатою, врешті заспокоювалася. А якби не було шибки, як би я це робила?
Не через усяке вікно світ відкривається. Бувають сліпі вікна чи підсліпуваті, забиті дошками чи заґратовані. А бувають зрячі, з шибками-дзеркалами.

Щастя
Найбільш філософське й відносне поняття в цьому світі – щастя. Є багато визначень, чимало роздумувань-розумувань. Але кожен його розуміє по-своєму. Бо й відчуває по-різному і сприймає.
Народ каже, що якщо дівчина схожа на батька, то буде щаслива. Як я, наприклад.
Чи я така? Щаслива. Мабуть, так.
Багато було житейських ситуацій, коли могла й хотілося вмерти. Але завжди сила волі, сила духу й Боже провидіння спрямовували мене в правильне русло.
І завжди при мені було Слово. Оте, що відвіку й на початку, – Боже. Оте, за допомогою якого могла висповідатися і яким намагалася осягнути безмежний світ під неосяжним небом, під яким, власне, всі сущі ходять.
Дякую тобі, Господи. Слово допомагало мені в найскрутніших випадках і рятувало. Щасливі, з ким воно, як сказав Борис Олійник, «з колиски до калини при горбі».
А я таки щаслива.

ЬЬ ь, є́рчик або знак м’якшення
Як Бог наділив людей ніжністю, м’якістю, так і нашу мову м’яким знаком.
ЬЬ ь, є́рчик або знак м’якшення – літера кириличної абетки. У більшості сучасних абеток на основі кирилиці не передає окремого звука, а слугує для позначення пом’якшення попереднього голосного, або ж (рідше) як розділовий знак.
Знак пом’якшення в українській мові надає їй особливого колориту. Слова з такими знаками – ніжні й лагідні. Як люди.

Юля
Таке моє ім’я. І я його дуже люблю. Якби назвали інакше, можливо, і зжилася б, звиклося. А так – рада, що я – Юля. Хресна моя – також Юля. Чимало моїх ровесників із такими іменами.
Взагалі-то Юлі – завжди, так би мовити, білі й пухнасті.
Ім’я Юлія (стар. Іулія) має дві версії походження. Згідно з першою, воно прийшло в українську мову з грецької і означає «кучерява», «хвиляста», «пухнаста». За другою – ім’я з латинської перекладається як «липнева» або «з роду Юліїв».
Кажуть, що Юлії – товариські, обдаровані творчими здібностями та інтуїцією, головна їхня пристрасть – книги. Скажу по секрету: цього в мене не відбереш. Це справді так. Із дитинства любила читати. Ще до школи не ходила, а вже знала на пам’ять цілу книжку з різними віршами. Могла годинами цитувати. А виросла – почала сама писати книги. Різножанрові. Причому не ґвалтуючи себе, як то заведено в багатьох сучасних писателів.
Юлія… Як на мене, ніжно. М’яко. І якось загадково.
Чи є я ніжна і м’яка, не скажу. Люди знають краще. А от щодо загадковості, то це мені властиво.
І якби дочка називалась Юлія, була б не проти. Бо це ім’я чомусь, як мовлять, моє. Наче з ним зрослася.

Я-
Птицю видно по пір’ю і по польоті, а людину – по тому, на скільки часто вона вживає в розмовній мові займенник -я-. Чим довше живу на цьому світі, тим більше помічаю тих, які все роблять самі, так, наче нікого на цьому білому світі, крім них, нема. Але живуть же вони між людей, із рідними і близькими, у сім’ї і колективі, вдома і на роботі. І все «я, я, я…».
Коли чую таких осіб чи бачу, то подумки сторонюся.
-Я- – остання буква в алфавіті, в українській мові. Але в народній – перша.
-Я- – це яблуко. А яблуко – то спокуса, хоч і насолода. Тому знайте азбуку життя. Радійте, що живете, що маєте можливість пізнавати, бо це найбільше багатство. Але… остерігайтеся світу. Краса буває небезпечна.

Юлія Бондючна