Насамперед, варто сказати, що книга дуже неочікувана. Презентації, розповіді, навіть перекладач створювали відлуння сучасної літературної книжки польської авторки на серйозну тему Голокосту. Передбачалось щось в стилі роману, оповіді, чи просто сучасного постмодеру.
На презентації, Андрій Любка (перекладач), розказував про книгу, як про історію з однією найважливішою сюжетною лінією. Чи то я не почула нічого більше, чи це було продуманим піар-ходом, щоб не відлякувати можливого читача надто серйозними темами і складною конструкцією, та «Акварелі» не лише про ромів та Діну Готлібову. Куплена з метою кращого ознайомлення з роботою її перекладача, в оригіналі написана полячкою Лідією Осталовською, ця книга відкриває світ, про який мало хто знає.
Вражає, побудова сюжету. Окремі, маленькі, в кілька сторінок, розповіді. Нетривалі речення і точні вислови. Надзвичайно багато свідчень і цитат. Вражаюча підготовленість матеріалу, хоча і деяка його не послідовність. Такий собі жорсткий хаос світу єврейського-ромсько-сінітського Аушвіца. Це не легка, чи розважальна література – а доволі серйозне, майже документальне чтиво. Тут є головна героїня, але вона чомусь здається другорядною. Першочергово сприймається роль ромів і євреїв.
До речі, як говорилось, сюжет презентує непризнаний голокост циган, але тут є і жахливі історії євреїв. Місцями проходяться чіткі розмежування цих меншин, їх порівняння. От як, «йшли до газу» роми і євреї – «роми завжди були важкими».Вони пручалися і кричали, створювали персоналу бараків масу проблем, тоді як євреї спокійно, без зайвих питань, мов неприкаяні, ішли на смерть.
З циганами Європа завжди мала проблеми. Вводилось чимало законів про міграцію і контроль, проводили паспортизацію неприторенних, але це було марно. Паспортисти записували фіктивні імена, оскільки ніхто не говорив справжнього. Рік народження чи ім’я батька-матері випитати в дітей було неможливо – «- Скільки тобі років?
– Мені? П’ятнадцять. (А йому тринадцять)
– Де твій батько?
– Помер… ( а стоїть поруч)
– А де саме?
– Утік з коханкою.
– А коли ти народився?
– Коли викопували картоплю.
– Якого року?
– Кажуть, що тоді осінь біла твереза…»
Ніхто ніколи не міг приручити ромів. В Біркенау деякий час їм було відведено окремий барак ВІІв. Тут також створили систематизацію циган. «Демонічний доктор Мергеле», проводячи свої досліди над живими тілами, знав чітку різницю між циганом і німцем
- «Z – чистокровний циган,
- ZM+ – більше, ніж на половину циган,
- NZ – не циган,
- MZ – більше, ніж на половину німець»
Півмільйона – така кількість циган, що пройшли Голокост.
Німці намагались показати, що уже не нацисти, а західноєвропейські цигани, тим часом, проводили Зоряний з’їзд. Тут, у Лондоні, 1971 року приймуть рішення замінити слово «циган» на «ром». Офіційно, по всіх формальностях, для всіх, кожен циган стає «людиною», саме так перекладається «ром» з циганської. Війна закінчиться, але основним лишається винищення євреїв, циганські меншини залишаться в малозгаданній меншості. Мабуть тому, циганське покоління «виростаючи, відчувало себе скривдженим». Постнацистська Німеччина боролася за світове прощення і, як не парадоксально, теж «відчувала себе жертвою».
Світ довго сперечатиметься про формальності, довго намагатиметься окультурити Аушвіц, але «це Аушвіц, тут не повинно бути надто добре». Тут облаштують музей, експонати якого викликатимуть багато питань моральності і приналежності. Хто має більше прав на черевик, чи валізу, що знайденні на території колишніх бараків – музей чи той, хто все ще живий, після катівні Мергеле. «Уявіть собі, скільки цей предмет значить для родини».
Зніметься американцями неідеальний, не зовсім правдивий, не зовсім історично-дотошний «поп-культурний серіал «Голокост». Ізраїльське телебачення, як і народ, ніби отримали ляпас – серіал транслювався «на першому каналі у найкращий час. Величезна ганьба, що його зробили не ми, а американці».
Будуть проходити ще чимало дебатів і суперечок, щодо будь-яких атрибутів після Аушвіца. Розгорнеться майже всесвітня боротьба Діни Готлібової з музеєм за її ж акварелі ромів.
«Хрести на єврейському цвинтарі» видадуться небаченим кощунством. Майже десятиліття перемовин, образ і вимог завершаться перемир’ям католиків і єврейської общини. Хоча, його умови, так і не буде виконано. Світ спостерігає за моральним протистоянням католицизму і юдаїзму, так само палко, як і за двобоєм Діни і музею Аушвіц.
Намальовані в Бінкернау, «символи смерті» – портрети циган залишалися на стінах музею, тоді як, Діна прагнутиме бачити їх у себе, або поблизу…
Можна наводити ще необмежено багато фактів і цитат з «Акварелей», можна придумувати-малювати картини катівні дітей і напів-розпухлих, голих, принижених і прирівняних до тварі людей. Їх було так багато… Їх життя були у пеклі Аушвіца…
Читач, не зможе бути байдужим, не зможе насолоджуватись читанням – це книга не для насолод. Перед вами історія про яку, по всьому світу, кричать сотні, тисячі сімей. Їхні давно забуті, непризнанні, часто зневаженні права на пам’ять не можна применшувати – світ мусить знати, люди назавжди мусять запам’ятати уроки Аушвіцу, признати його жертв. Таким чином, весь люд ніби одягне на себе рятівну форму і почне повертати з небуття тисячі життів, котрим довелось пройти пекельні долі в катавнях-таборах.
Як і будь-яка література «Акварелі» залишає читачеві шанс побачити надію, тільки в цьому випадку, вона не примарно-вигадана, не фантазійна. Діна – художниця, котру змусили малювати портрети циган для ілюстрації експериментів – змогла пройти крізь пекло концтаборів до кращого, багатого життя, слави і голлівудського красеня-чоловіка.
Залишається лише одне невирішене питання… Діна змогла пережити табори, змогла покинути їх і залишитись при здоровій свідомості – доля вберегла її. Більше того, вона змогла продовжити життя надалі, навіть прагнула вернути свої робити – панічно хотіла бачити свої портрети, що допомогли залишитись живою в часи пекла – у себе.
Перед вами ілюстрація життя жінки, котра змогла покинути Аушвіц, але не можна стверджувати, що Аушвіц покинув її.
Діна Готлібова і її історія не єдині. Так, це життя змогло побороти багато, однак ні ця жінка, ні жодна інша душа, що змогла перейти муки концтаборів, ніколи не повинні зіткнутися з непам’яттю.
Не має бути на землі покоління, котре б наважилось зневажити жахливі помилки-уроки Аушвіца своєю непам’яттю.
Світлана Кучпилюк