Благословенна чортківська земля подарувала людству цілу плеяду неперевершених митців, науковців, вчених, літераторів, справжніх світочів української культури, могутніх велетнів духу, патріотів своєї рідної землі. У сузір’ї наших славетних земляків гідне місце займає яскрава і помітна постать світлої пам’яті отця Ісидора Нагаєвського, котрий все своє свідоме життя присвятив боротьбі за Українську державу.
Гадаємо, старше покоління чортківців добре пам’ятає його святкові та недільні високопатріотичні проповіді по радіо «Воскресіння» із Ватикану у так званий період «брежнєвського застою». Це був голос ревного душпастиря, сповнений любов’ю до своїх співвітчизників, просякнутий погордою і неприязню до ворогів українського народу, його незалежності, різким осудом новозавітних душителів та богоборців.
Отець Ісидор Нагаєвський, у минулому – капелан дивізії «Галичина», дуже добре знався з митрополитом Андреєм Шептицьким, кардиналом Йосипом Сліпим, багатьма людьми, котрі стояли біля витоків національно-визвольного руху усередині XX століття. Нині жодне авторитетне енциклопедичне видання не обходить мовчанням його прізвища.
Визначний історик, письменник, релігійний та громадський діяч, доктор філософії, професор, священник о.Ісидор Нагаєвський народився у с. Полівці нашого району 21 червня 1908 року. Працьовиті, богобоязливі батьки – прості селяни – дали своєму старшому синові добру освіту і виховання (другий син, Євген, був на багато років молодший за свого брата): у 1929 році Ісидор Нагаєвський закінчив Бережанську гімназію, а в 1934-му – Богословську академію у Львові. У 1935 році молодий вихованець Львівської богословської академії прийняв духовний сан. Свою першу Службу Божу о. Ісидор відслужив у рідному селі. До цих пір деякі полівецькі старожили пам’ятають той багатолюдний день тридцять п’ятого року, коли до Полівців зійшлось багато селян навіть із сусідніх сіл, аби пошанувати увагою свого земляка. Після цієї доленосної події молодий священник отримав свій перший душпастирський уряд – був короткий час парохом сіл Могильниця і Залав’є на Теребовлянщині, відтак душпастирював у селі Білявинці (нині Бродівський район Львівської області).
Через свої націоналістичні переконання з липня по вересень 1939 року відбував ув’язнення у Березі-Картузькій – тюрмі, де польський режим утримував усіх українських політичних в’язнів. Рятуючись від більшовицьких репресій, які почались одразу після «золотого вересня» 1939-го року і продовжились під час другого приходу радянської армії на Західну Україну, перебрався в розпалі лихоліть Другої світової війни до м.Грубешув (нині Польща), де працював культурно-освітнім референтом. У 1943 році священник став в’язнем гестапо. В 1943-1944 рр. з благословення митрополита Андрея Шептицького береться виконувати особливу місію – стає капеланом дивізії «Галичина», бійці якої ставили перед собою найблагороднішу мету: побудувати самостійну Українську державу. У своїй художньо-автобіографічній повісті о.Ісидор Нагаєвський згадує «довгомісячну в’язницю в часі «пацифікації» 1930 року; кілька судових розправ за оборону прав народу в перших роках священства; ув’язнення в Березі-Картузькій напередодні Другої світової війни; переслухування з побоями в НКВД, втеча в підпілля та перша еміграція; виконування обов’язку культосвітнього референта в УДК на Холмщині (крім священичих обов’язків) та ув’язнення ґестапом навесні 1941 року».
З 1945 року Ісидор Нагаєвський перебуває в таборах американської окупаційної зони у Німеччині та Італії, 1947-го емігрує до США у 1953 році – обіймає посаду професора УВУ в м.Мюнхені (Німеччина). Отець Ісидор Нагаєвський перегодом завдяки своєму витонченому розуму, таланту та освіті стає членом Американського історичного товариства, головою секції Українського Богословського наукового товариства в США, редактором журналу «Месіонер», не полишає співпрацю із редакціями часописів «Шлях» і «Америка». Від 1963-го він є професором історії Українського католицького університету в Римі (Італія).
Слід відзначити, що о.Ісидор є автором багатьох прозових книг, які знайшли широкий розголос у культурному світі: «Католицька церква в минулому і сучасному України» (1950 р.), «Кирило-Мефодіївське християнство в Русі-Україні» (1954), «Рим і Візантія: Вселенська церква і патріархат» (1956), «Князь Ізяслав Ярославович і папський престол» (1957), «Історія римських вселенських архиєреїв» (3 т. латинською мовою), «Історія України» (1962), «Історія новітньої Української держави 1917-1923» (1966, обидві – англійською мовою), «Історія Української держави XX століття» (1989; перевидана у Києві в 1994 році), художньо-автобіографічної повісті «Тернистим шляхом. Спогади священика про Березу» (1957), «Спогади польового духовника» (1985), ряду статей на релігійну та педагогічну теми тощо.
Помер о.Ісидор Нагаєвський 7 травня 1989 році у м.Пармі, штат Огайо, США.
Мабуть, не завадить багатьом теперішнім священникам, як і кожному з нас, перечитати твори цього духівника, де засівом чи переспівом поміж густими прозовими рядками автора були і залишаються такі слова: «Обов’язок польового духовника, до якого я був покликаний, був глибоко людський і батьківський. Стрільці в часі вишколу й у часі боїв виявилися добрими парафіянами. Я любив їх, наче своїх власних братів або синів. Кожний духовник був між стрільцями живим свідком їх релігійних, моральних і національних ідеалів, за які вони в кожній хвилині готові були віддати своє життя.
Багато разів я мав нагоду пізнати вартість їх сердець. Скільки Божих ласк я одержав, що залишили глибокий слід у моїй душі. Стоячи на колінах біля важкопораненого, якому міномет обірвав руки і ноги, але в його очах ще жевріло життя, я кріпив його упованням на Господа і виправляв на вірну дорогу. А потім… опинившися на самоті, десь у кутку, я на колінах молився і плакав за ним, не маючи сили побороти великого жалю, який викликала в мене його геройська смерть. Так багато вмирало синів мого народу. Вони життя своє віддали на його захист і на його вічну славу, бо «немає більшої любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх».
Післямова. Отець Ісидор Нагаєвський залишив безцінні спогади про своє рідне село Полівці, які у розпорядження редакції журналу “Золота Пектораль” свого часу передав голова Івано-Франківської письменницької організації Євген Баран. Незабаром, сподіваємось, вони будуть надруковані окремою книгою.