Василь Лило. Берег життя (У кн. «Поезії і прози голоси»: письменницька антологія. – Дрогобич: КОЛО, 2021. – 496 с.: іл.).
Я ж, пустившись берега, дурень несусвітній,
в світ пливу – щодня мені інше небо світить.
Архипіїта Кельнський
Життя – бурхлива ріка, це рух із перешкодами, безнастанними щоденними турботами, який все ж спонукає людину раз у раз озирнутися, бо її не покидає усвідомлення, що вона живе під чужою тінню і їй необхідно в науку іншим вивіряти свій поступ: «Curriculum vitae (з лат. колісниця життя): Пора озирнутися на задні колеса. Не лише на колеса не озираємося, а й на тих, хто позаду: пасемо очима передніх; «кар’єра» (франц.) – колісниця» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»).
Берег формує русло річки, а інколи й навпаки, бо води ріки можуть зруйнувати його. Людина шукає свого берега, щастя, щоб осмислити речі буття, знаходити час для роздумів, радіти оновленню природи, як це метафорично описав поет:
Хоч синя паморозь снігами,
Та Сонце Божими руками
Зимі вже пише заповіт.
Гадаю, що метафори не можуть суперечити законам Природи (я б написав – Бог руками Сонця). Сонце таки пише зимі заповіт: «Вже радість чуть в пташиних цвірках, / В березах сік нуртує – час!» Ще античні мислителі стверджували, що час – це те, що в ньому. А в ньому – спів пташок, сік берези скапує сльозою… Вдале і гарне порівняння, хоча фізики стверджують, що часу як такого в людському розумінні не існує. Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому накопичується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, зате є рух. У Бога все перебуває в русі. Не всякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якби не було пам’яті – не було б часу. Але ж фантазія, роздуми, уява формують бачення речей, властиве людині вміння думати. А те, про що вона думає, її міркування лягають на папір, якщо душа чутлива до слова: «Поет для доконання (здійснення) сугестії (навіювання. – Б. Д.) мусить розворушити цілу свою духовну істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву» (Іван Франко). А душа таки чутлива до слова:
Душа радіє від дощів,
що пахнуть хлібом,
А в серці світлий час,
Як знайдений окрайчик.
Яка ніжна метафора, глибоке порівняння – це все повертає читача, особливо мого покоління, в дитинство природних запахів, смакування окрайця свіжоспеченого хліба з парним молоком.
Роздумує поет, сидячи «на березі життя», вдивляється «у очі світу». І хоча очі – це мозок, винесений на периферію, але ж людство в своєму фальшивому, прагматичному світі мало б своїми очима ступати вслід за душею, а не навпаки. Про це роздумував і Пліній Молодший, але, видно, не дано нам осмислити серцем і душею ці речі – тому й пожинаємо посіяне: «У часу відліки свої, / Змінить на краще вже не в змозі».
Нерідко людина в хаотичному пошуку щастя пускається рідного берега життя, забуваючи напімнення Григорія Сковороди про те, що «“Світ – це загорожа для дурнів і балаган пороків”, як співає наш Палінгеній». Людина – як підстрелена качка на льоду: б’ється об нього крильми, сподіваючись на порятунок, але… Ми докладаємо надлюдських зусиль, щоб домогтися чогось у житті, а важливими, простими та зрозумілими речами нехтуємо. Так і у водах ріки людина борсається, шукаючи прихистку, щастя на своєму земному березі. Не кожен здатний почути притишений голос правди життя, яку Василь Лило окреслив трьома рядками вірша:
Лиш тиша нишком шепотить,
Немов у спину тобі дише –
В любові жий, твори, пиши…
Хай щастить поетові на «Березі життя», щоб він радів ділами своїми – його труди виказують це. Він бо засвідчує, що його філософія життя – це філософія серця сродної праці людини. Тож побажаймо авторові наснаги до праці, щоб його думне поетичне слово спонукало читача зорити в небеса і бачити, як «лебеді, летять»…
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів