Роздуми над текстом рецензії Андрія Содомори «Мури, які мають впасти» («Дзвін», № 7 липень 2016) на книгу Жана Ваньє «Дорога додому» (Переклад з англійської Ганни Косів. – К.: Дух і літера, 2015. – 278 с.), спонукали мене дописати статтю «Бог не з’являється в натовпі» (https://zolotapektoral.te.ua/бог-не-зявляється-в-натовпі-думки-ді/). Жан Ваньє розмірковує про те, що Бог перебуває всередині нас. Римський стоїк Сенека стверджував, – «бог побіч тебе, бог із тобою, бог в тобі».

Андрій Содомора роздумує: «У зв’язку з поняттям “щастя”, якого прагне кожна людина (для щастя й народжуємося), – одразу декілька слів про стрижневе поняття твору Жана Ваньє: “сопричастя” (франц. communion), що передбачає нашу відкритість для інших (ці “інші” – неповносправні), спілкування на рівні серця, радість від того, що кожен із них, часточка, стаємо причетними до цілості (людство – єдине ціле), отже й до Бога, в якому – все. “Ти мій Бог і моє все”…»

Перекладачку книги, вочевидь,  не раз проймала сльоза, бо в наш час нема з ким і про Бога  поговорити:

Прийди до себе, наче до святині,

А там вже не потрібне каяття!

Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»

На стелі бібліотеки конгресу США вражають слова поета Попу: «Порядок – перший закон небес». Тисячі, мільйони людей проходять під ними, хтось, може, й читає їх, але чи розуміє… «Закон і справедливість – дві речі, які Бог з’єднав, а людина роз’єднала» (Чарльз Калеб Колтон). Що посіяло людство – те й пожинає.

Якщо я повторюю деякі свої думки, багато цитую – до цього спонукають мене думки моєї пам’яті, обраний жанр письма тощо: «Вирватися за межі повторення не вдалося нікому» (Євген Баран, «З “Книги живих”»). Мені вельми імпонує ось ця думка з прочитаного: «Мабуть, небагато знайдеться таких читачів, що звернуть на це увагу, може, вони навіть до певної міри потребують повторень, які допомагали б їм упізнати самих себе, завдяки повторенням складається враження, що написане стає схоже на життя інших людей. Так і не йдеться про те, аби сказати щось, а тільки, щоб показати його» (Торґні Ліндґрен, «Джмелиний мед»).

Прозирання за межі реального світу допомагає людині зорити думками вічності. Ще Ейнштейн стверджував, що «Бог не грає в кості». А Людвіг Фейєрбах переконливо писав, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей… Пам’ять… Трагедія ж наша в тому, що живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення. Якщо наше життя не те, що є, то ми зобов’язані усвідомити ще й таку істину: «Страшна не смерть – передчуття розлуки» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»).

Читаю книгу академіка Олега Кришталя «До співу пташок»: «Де ховається Бог?… Раптом я здогадався, де ховається Бог»* (с. 31). Відповіді нема. Книга написана так, щоб спонукати читача до роздумів і не більше. У цьому і суть РОЗУМНИХ КНИГ. Курт Гедель доводить, що ми не знаємо і знати не будемо відповіді на поставлене питання. А все ж… Бог не ховається. Бог усюди і в усьому. Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО!!! Що ще?

Чи усвідомлюємо глибинну сутність Бога? «Через те докази існування Бога є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»). Люди переважно не схильні до осмислення незбагненного і живуть усталеними думками, традиціями й обрядами, яких перетворили на обрядовірство. Думання виснажує, втомлює… Чи готові ми осмислити інформацію для думання?

Бог немає ні початку, ні кінця. Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! У Всесвіті чотириста мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок…

Курт Гедель (1906—1978) був професором математики, логіком і філософом науки. Найбільш відоме досягнення Геделя – це сформульовані і доведені ним теореми про неповноту, опубліковані в 1931 році. Першу згадує з глибини свого розуміння Вадим Скуратівський у післямові про Паскалеві «Думки» («Блез Паскаль і його “Думки”». У кн. Блез Паскаль. Думки. /Пер. з фр. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА. 2009. – 704 с.). В ній йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі системи в якій живемо. Якщо існує кінець Всесвіту, то за ним – початок…

Смакуймо гірку думку – мусимо дивитися правді в очі (кулясте око – мозок, винесений на периферію): «Масштабність зусиль указують на безсумнівну серйозність проблеми: Людство й особистість не самодостатні, нам потрібен Бог» (стор. 12). ЗРОЗУМІЙМО НЕСПРОСТОВНУ ІСТИНУ, ЩО НАМ ПОТРІБНИЙ БОГ, А НЕ МИ ЙОМУ!

Найновіші досягнення науки свідчать, що Всесвіт виник із нікчемної порожньої комірки п’ятнадцять мільярдів років тому: «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме» (Послання an. Павла до євреїв 11:3). Пригадаймо розмисли Лукреція: «Ex nibilo nibil fit» (З нічого ніщо не виникає) і те, що деякі сучасні філософи розвивають і поширюють гіпотези про смерть Бога, але ж «Бог не з’являється в натовпі» (Серен К’єркеґор). У книжці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» є розділ «Нанотехнології» (Все з нічого?); за Луї Пастером, – «Значення безмежно малого безмежно велике». В 90-их роках ХХ століття вчені дійшли висновку, що ідеальний вакуум володіє колосальною енергією.

«Бог є Дух…» (Євангеліє від Івана 4:24а). Григорій Сковорода стверджував, що «Дух духа творить». Як тут не згадати Миколу Руденка?! Хтось у тюрмі для політичних в’язнів наприкінці березня 1978 року ніби нашіптував йому ось ці поетичні рядки:

З нічого світ творився, із нічого…

І зрозумію, що оте нічого

Не можна розгубить серед тривог,

Бо то є іскра сяєва святого,

Для котрого єдина назва – Бог.

Бог – Абсолют, надпотужний згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. Крапкую…

Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: «Власне,  у сфері духовно-практичного знання в наочно-образній формі зафіксовано суто людський, персоніфікований образ світу, наповнений вірою, сумнівами, прозріннями, емоціями й інтуїцією, здогадками, ідеями та ідеалами, прагненнями й оцінками» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»).

Нам ніхто нічого не заборгував – у Всесвіті все відбувається автоматично (незалежно від нас): «Яким має бути наше май-бутнє? Яким має бути: Най ся діє Божа воля» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).

Що Бог є, я знаю. Для мене це не віра, а – Абсолют. Усе створене Богом й наділене часточкою Його Духу – мовчить про таїну буття й прийдешнє…

Співпраця з Божими намірами – найвище щастя. Але чи  завжди ми вміємо їх відчитати? Видається, що на якомусь етапі нашого поступу відбувся збій: «…людство на Землі загубило свою божественність… У нас так кажуть: Бог – у людині, людина з Богом… Бо так склалося, що наша цивілізація обрала саме технологічний напрям розвитку. Був інший, духовний, відсунутий десь там далі… Тому людина загубила особливі свої здатности і можливости. Так і йдемо… Зазвичай виникає питання: Куди йдемо? Що нас чекає в майбутньому? Чи не варто змінити напрям цивілізаційного процесу?» (Любомир Сеник, «Райський світ»).

Дослухаймося до слова. Добротна книга в руках – то наче притишена молитовна розмова з Богом. Життя ж людини, можливо, продовжується в інших часових і просторових вимірах уже без книги, але з тим, що набула людина в земному житті. У кожній живій істоті, як і дереві, рослинці (яким чином вони мислять, ми не знаємо і не маємо змоги дослідити доступними методами), є невеличка, крихітна частинка Божого Духу. Різниця між людиною і твариною полягає в тому, що людині даровано здатність наповнювати свій мозок знаннями і мислити, творити, примножуючи цей Дух; тварини ж отримують для життя Дух з базовим вмістом запрограмованих інстинктів. Тварина дивиться під ноги, а людина, інколи, споглядає зоряне небо. Якщо цього «інколи» буде більше, то й духовність людини зростатиме. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях пам’яті: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Книга Екклезіяста 12:7).

«Рушай, іди – тримайся свого розуму» (Есхіл). Цей процес, попри все інше, мав би нагадувати тренування інтелектуальних здібностей, бо кожна думка мусить мати свій ґрунт, і якщо вона правдива, то є й життєвий результат її дії: «Дивлюся правді в очі… Земля крутиться, а небеса мовчать» (стор. 250)

У невідоме птах летить,

За синім обрієм розтане,

За тим, за берегом незнаним,

Душа для вічности постане,

Хоч днесь – лиш незворотна мить.

                Любомир Сеник, «Таїна»

«Наука – як і будь-який організований людьми вид активності – має риси, подібні до релігії. Її символ віри – пізнаваність світу. Головна догма – “закон достатньої підстави” (Гедель Курт показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести. “Ототожнюючи істину з Богом, а сутність – з божественною натурою, Сковорода тлумачить премудрість як знання про Бога” [І. С. Захара «Філософія Григорія Сковороди». У кн. «Українська філософія»]), підкоряючись якому Лаплас сказав, що в гіпотезі Бога він потреби не має. Потребуючи Бога, як і всі люди, вчені не можуть Його собі дозволити» (с. 13).

«Людині найскладніше з усіх сущих: у момент народження її мозок – порожня посудина, в яку повинна влитися майбутня Особистість» (с. 161).

Бо ж мозок людини – це вогонь, який належить нам запалити, навчити критично мислити. Ні, не в рабстві жити нам: «Я честь віддам титану Прометею» (Леся Українка, «В катакомбах»), бо ж вогонь – символ перемоги, як символ життя, вважався і є найбільшою святістю…

Що таке – відповідальність науковця, митця? До чого науковець, митець повинен підштовхувати чи скеровувати людину? Найкоротша відповідь – до критичного мислення… Вахтанґ Кебуладзе стверджує, що Бог існує у вічності, а не в часі: «Натомість вічність є не нескінченним часом, а вічним Тепер, де немає минулого та майбутнього, до того і після того, а отже, немає причин і наслідків» («Можливість неможливого майбутнього». У кн. «Майбутнє, якого ми прагнемо»). Чи бажаємо ми  жити з Богом у вічності?..

Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що ПРАВДА (ІСТИНА) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом: «Повнота суті “істинної людини” завершується любов’ю до Бога-закону, “невидимої натури”. Без любові істина для людини є мертвою, і сама людина втрачає свою істинність. Отже, любов у Сковороди є особливою етичною категорією, яка так чи інакше пов’язана з вдячністю самій природі. Людина мусить виховувати себе в такому дусі аж до “другого народження”» (І. С. Захара «Філософія Григорія Сковороди». У кн. «Українська філософія»).

Михайло Зарічний – заслужений професор математики ЛНУ ім. Івана Франка мовить на сторінках Фейсбуку: «Життя минає, а ми ні на йоту не наближаємося до відповіді на просте запитання: навіщо Творець привів нас на цей світ? Зрозуміло, чому не наближаємося. Відповідь занадто складна».

Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: «Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити» (Менандр): «Саме у цьому полягає суть гуманістичної традиції взаємодії душі та розуму, коли відбувається просвітлення: не лише просвітлення розумом людини, а й самого розуму душею людини. Тоді розум набуває ознак мудрості… Споглядання потребує поєднання питання “що я повинен робити” з питанням “яким я повинен бути”… Людяність людини визначають її осягненням Бога як синтезом, взаємодією свобідної волі людини, джерело якої – серце, і божественної благодаті» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»).

Чи є в світі добро і зло, які існують незалежно, чи можна пояснити світ без Бога, чи в театралізованому світі актори-люди здатні щось змінити? «Відомою стала фраза фізика Вернера Ґейзенберга, який 1932 року отримав Нобелівську премію: “Перший ковток зі склянки науки веде до атеїзму, проте на дні склянки чекає Бог”» (Манфред Лютц, «Блеф! Фальсифікація світу»)…

«Все, що до рук йде, читай, але не всьому довіряйся. / Подиву гідне поети снують, та не все – вірогідне… Бога, якщо Він – Дух, а так Його славословлять, / Щонайчистішою гоже тобі почитати душею»** (Дистихи Катона. Книга третя 18, Книга перша 1).

————————————————

*Тут і далі цитати з книги Олега Кришталя «До співу пташок».

** Катон Марк Порцій Старший (234–149 до н. е.) – один із найвизначніших представників Стародавнього Риму – як державний діяч і як письменник.

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів