На границях водорозподілу басейнів Прип’яті, Дніпра, Південного Бугу та Дністра, між Київською, Галицькою та Волинською землями, лежала так звана Болохівська земля. На півдні межувала вона з половецьким степом. То була густо заселена територія з мережею невеликих міст й населення її, судячи з археологічних знахідок, було нащадками древлян, полян і, напевно, уличів.

На протязі X—XII століть болохівськими містами володів Київ. У XII столітті тут періодично виникав київський уділ з центром у Котельничі (в 1148—49 роках княжив тут Ростислав Юрійович, а в 1169 році Володимир Мстиславич). З інших міст в Болохівській землі відомі Божеський (вперше згаданий 1146 року), Меджибіж (1146), Болохів (1150), Мунарів (1150), Шеломниця (1150), Полоний (1169), Межимостя (1170), Клодяжин (1240), Городок Болохівський (1241). З середини XII століття на болохівські землі стали претендувати галицькі та волинські князі. Дуже ймовірно, що на початку XIII століття, ставши господарем київських земель, галицько-волинський князь Роман Мстиславич передав болохівські міста своєму соратнику луцькому князю Інгварю Ярославичу.
В середині XIII століття в Болохівській землі з’являються загадкові «болохівські князі», навколо проблеми походження яких довго точилися суперечки.
Болохівських князів певний час вважали туземними князями, що переселилися сюди після поразки на Калці (хоч це й не підтверджується археологічними знахідками). М. Карамзін, М. Арцибашев та інші, виходячи з того, що болохівські князі ворогували з Данилом Галицьким, вважали їх потомками Ігоря Святославича, які вціліли тут після 1211 року. Підтвердження своєї гіпотези Карамзін та Арцибашев бачили в тому, що 1235 року князь Ізяслав Мстиславич, який зайняв Київ, відправив посольство до Данила Романовича з вимогою повернути його «братію», тобто захоплених ути його «братію», тобто захоплених в полон болохівських князів. Помилка як Карамзіна, так і Арцибашева полягала в тому, що вони зараховували Ізяслава до династії Ольговичів, тоді як вже В. Татищев писав, що князь цей був сином Мстислава Романовича й молодшим братом Мстислава Удатного. До смоленської династії відносили Ізяслава і М. Баумгартен та В. Пашуто.
Для смоленського Мономаховича «братією» могли бути Мономаховичі волинські. Інших бо князів в даному регіоні просто не могло бути. Версія щодо боярського походження болохівських князів не витримує критики: наші літописці ніколи не плутали бояр з князями.
Інгвар Ярославич займав луцький престол приблизно від 1180 року до 1220. Був він і київським князем (з липня 1201 до 16 лютого 1202 року). Один з його синів Ізяслав загинув у битві на Калці 16 червня 1223 року. Напевно і шумський князь Святослав, котрий теж загинув у цей день, був його сином (шумська волость була частиною Східної Волині). Доньку Інгвара Гремиславу віддали за краківського князя Лєшка Білого. Вона активно допомагала брату Ярославу повернути батькову спадщину. Ярослав Інгварович силою захопив Луцьк і утримував його в 1227—28 роках, але змушений був відступитися й задовольнитись невеликими уділами в Перемишлі та Меджибожі. Взяв він за себе доньку смоленського князя Романа Ростиславича. Напевно нащадки Ярослава Інгваровича зберегли за собою болохівські міста. Для Мстислава Ростиславича вони були «братією». Один з цих князів меджибіжський князь Борис згадується в 1234 році.
Позбавлені володінь в Шумській та Луцькій волостях, нащадки Інгвара Ярославича зберегли дрібні волості в Болохівській землі. Вони вважали себе обділеними й тому так активно боролись проти Данила Галицького. Після приходу монголів болохівські князі пішли на союз із ними, сподіваючись розширити свої володіння за рахунок сусідніх волинських та галицьких земель. Каральний похід Данила Галицького був безжальний: більшість болохівських міст було зруйновано. Але чи закінчилась в 50-х роках XIII століття історія болохівських князів?
1363 роках Ольгерд Гедимінович, великий князь литовський, на Синіх Водах розбив татарських князів «отчичів» та «дідичів» подільської землі Хаджибея, Кутлубуга і Дмитрія. Серед татарських феодалів в XIV столітті християни вже не трапляються. Польський історик С. Кучинський вважав Дмитрія руським князем. В минулому столітті архімандрит вірмено-католицької церкви Мінас Медічі (Бжикянц) знайшов грамоту, датовану нібито 1062 роком: «Ось від великого князя Федора Дмитровича косогацьким вірменам. [Ті], які схочуть сюди прийти [і] прийдуть мені на допомогу, і я дам волю на три роки, а коли будуть підо мною, хто де захоче, там вільно поселиться». Єдиний відомий текст подільської грамоти був латинською копією 1641 року. В полеміці В. Мікаеляна з Я. Дашкевичем щодо автентичності грамоти і її датування XI століттям, напевно, має рацію останній. Грамота не могла бути видана в XI столітті, в той час не існувало князя Федора Дмитровича. Але дата (1062 р.) для цієї грамоти не виглядає такою вже фантастичною. Свого часу в Солхаті в Криму існувала вірменська колонія. Грамота могла бути датована григоріанською ерою (1062 рік за григоріанським літочисленням відповідає 1362 року християнського літочислення), а в XVII столітті в латинський переклад могла закрастися помилка. Федір Дмитрович міг бути сином князя Дмитрія, який загинув в битві на Синіх водах. Він міг відправити в Крим свій відчайдушний заклик до сохатських вірмен перед загрозою наступу Корятовичів, підтриманих Ольгердом. Тож князь Дмитрій і його син Федір могли бути останніми Рюриковичами, нащадками болохівських князів, яких відкриті степові границі змусили до союзу з татарами.

Лев Войтович.