Якось у нашій свідомості укорінився стереотип, що казка – це лише для дітей. Та є купа прикладів, які доводять зовсім протилежне. Сто відсотків серед них по-особливому вирізняється письменник з Іршави, що на Закарпатті, Василь Шкіря. Хоч він цьогоріч, 21 травня, зустрічає зрілий і мудрий ювілей – 65-річчя, та не перестає приємно дивувати, продовжує бути невгамовним. Вже кілька десятків років трудиться в районній газеті «Нове життя». А це щоденні нові зустрічі з різними і цікавими людьми, натхненна праця над публікаціями. Звісно, має дружину, двох донечок, зятів, онуків та чимало буденних клопотів… Навіть все це аж ніяк не змогло в ньому приспати чи затьмарити казкаря. Сивочолий чоловік не просто вірить у казку, а й продовжує її творити. І робить це так вміло, художньо вивершено і переконливо, що в тебе кудись зникає отой бар’єр між реальністю і чарівним світом. Читаючи його казки, ловлю себе на думці, як починаю в уяві перебирати, де в нас в магазині чи на ринку можна придбати саме такі кросівки-скороходи і шапку-невидимку, які зображує у своїх творах цей письменник.
Неодноразово був свідком, коли плоди художньої праці Василя Шкірі інсценізували в різних навчальних закладах області. Не став винятком й районний зразковий музично-драматичний театр «Пролісок», який із казками письменника навіть займав призові місця на різноманітних обласних конкурсах. На подібні творчі зустрічі запрошували й самого автора. І тоді його очі наповнювалися слізьми радості, і важко було щось вимовляти, хоча під час виступів йому ніколи не бракує слів. Це просто душевне хвилювання… Вочевидь, письменник має маленьке та тихе щастя, коли його твори не залежуються десь там, у зацвілих приміщеннях, а дихають на повні груди, живуть поміж дітей і дорослих…
І допитлива людина ніяк не заспокоїться, поки не знайде, не зрозуміє й не переконається, а звідки ж такий талант у цього письменника?! Виявляється, він народився у мальовничому і загадковому селі Загаття, що на Іршавщині. Тут завжди щось нашіптує ліс. У цьому краї безліч містичних історій, які переповідали старші люди, збираючись в когось в хаті на вечорниці. Василько в дитинстві просто смакував цими розповідями, затамувавши подих. Щось потім вночі не давало йому спокою, заважало заснути, дещо не могло залишити байдужим, багато що надихало…Та й вчителька української мови й літератури Ганна Василівна Устич бачила в хлопцеві «іскру» і докладала всіх зусиль, аби він розвивався. Все це не могло не вплинути на те, щоб талант Василя Шкірі потужно фонтанив.
Недарма у передмові до книжки «Візок казок» відомий письменник Василь Басараб зауважував: «Талант і майстерність Василя Шкірі живлять гірські потічки і зелені гори, зустрічі з цікавими людьми та народна творчість. А першими його вчителями були старожили села…»
І хто розуміється в творчості, добре знає, що творити казку не так вже й легко. Якось відомий історик, публіцист та письменник Закарпаття Сергій Федака в обласній газеті «Срібна Земля. Фест» за 19-25 квітня 2013 року зазначав: «…Для дітей слід писати (грати, малювати) на порядок краще, ніж для дорослих. Бо саме від дітей залежить, чи існуватиме література у наступні десятиліття, коли вони виростуть. Коли не сформувати у них смак, установку до читання, не переконати, що там знайдуть щось життєво важливе, далі можна сушити весла…»
Ще будучу школярем, хлопець дописував у районні й обласні видання. То про подорожник напише, то статтю про земляка – основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі підкине…Хоча після закінчення Загатської середньої школи вступив до Мукачівського радгоспу-технікуму. Звісно, це було далеко не його покликанням. Переконався в тому в черговий раз, коли працював у місцевому колгоспі «Верховина». Але через брак коштів на той час не міг собі дозволити навчання у виші. Вже повернувшись з армії, пішов студіювати журналістику до Львівського національного університету ім.. Івана Франка. І вступити туди було не так легко. На одне місце претендувало восьмеро чоловік. Із цією професією пов’язав усе своє життя. У 1980 році прийшов працювати в редакцію районної газети «Нове життя». Обіймав майже усі посади – від кореспондента до редактора. Доводилося зустрічатися з відомими особистостями і писати матеріали про них — Юрія Багатікова, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Степана Гігу, Петра Матія, Степана Жупанина, Михайла Комана, Віктора Пасулька, В’ячеслава Чорновола, Григорія Кохана, Маріанну Кіяновську, Галину Вдовиченко, Андрія Куркова, Івана Андрусяка, Андрія Кокотюху, Михайла Слабошпицького, Євгена Барана та ін. Понад три десятки літ підтримує дружні стосунки із лауреатом Шевченківської премії Мирославом Дочинцем та відомим українським поетом Василем Кузаном.
І якби не став журналістом, то чи мав би змогу бачитися з чотирма президентами нашої країни?! У 1997 році Леонід Кравчук побував в Іршаві на турнірі Кубка вдячності Закарпаттю. Василь Шкіря висвітлював це спортивне дійство. З Віктором Ющенком спілкувався у кузні-музеї «Гамора» в Лисичові. А з Леонідом Кучмою випала нагода мати зустріч двічі. Вперше це було, коли керівник країни приїжджав на Закарпаття під час паводку. Вдруге бачилися з Леонідом Даниловичем, коли той вручав піаніно Іршавській дитячій школі мистецтв. Петро Порошенко під час передвиборчого турне перебував у Хусті. Це був 2014-ий рік. Саме в столиці Карпатської України Василь Васильович ручкався з Петром Олексійовичем.
Василь Шкіря 13 років очолював районну газету «Нове життя». Про цей період він полюбляє повторювати: «Намагався робити так, щоб газета не була полем бою для партійних лідерів району. Я категорично проти того, аби поливати один одного брудом. Якщо хочеш сказати щось на сторінках районної газети, то похвалися доброю справою, що ти конкретно зробив для району, для людей. І тоді більшість «діячів» ховалися в кущі».
Письменник видав свою першу збірочку оповідань «Сльоза лелеки» в 1991 році. А через рік побачила світ книжка казок «Як Осел вогонь сховав». Допомогли у цьому письменники Іван Долгош та Василь Кухта. Згодом дійшли до свого читача і «25 казочок для маленьких діточок», «Розбиті серця», «Три бажання», «Небезпечна краса», «Михайлик-Насміхайлик», «Іван Сила і брати-розбійники», «Майстер Нехай», «Пригоди Поштарика», “Зачарований край”, “Стежина Степана Жупанина”, «Чупакабра», «Таємниця Смерекового замку», «Чорна кішка з червоною пов’язкою та порожнім відром», “Шаркань”, “Ранок вечора мудріший”, “Тайстра казок”, “Житіє Зайчика-Контрабандиста”, “Потушняк у моєму житті” та інші.
Василь Васильович переконаний, що письменники у своїх творах повинні моделювати правдиві життєві ситуації, в яких би певну роль відігравали сім’я, школа, вулиця, колектив і друзі. На його думку, юні читачі повинні отримувати відповіді на питання, чому їх батьки у ХХІ столітті змушені їхати на заробітки за кордон, чому в нашій країні помирає більше, ніж народжується, чому процвітають корупція і злочинність? Письменник, як і журналіст, насамперед має думати про тих, до кого звертається, а не про себе. Ось як відгукувався про творчість іршавського казкаря в обласній газеті «Срібна Земля. Фест» за 29 травня – 4 червня 2008 року лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець: «…Замість того, щоб стругати прохідні повістини, Василь Шкіря витісує, вимальовує, виціфровує, як заповітні іграшки, — казки. Бо вони й справді – як іграшки для дитячої душі…»
Добре знаючи Василя Шкірю, розумієш, що він – поважна, авторитетна людина. За плечима – багатий життєвий досвід. Як то кажуть, і будинок звів, і дерево посадив, і сім’ю має. Підозрюєш, що ввечері перевтілюється у чарівника, котрий творить казку. І цьому є безліч підтверджень — і його особистих, і відомих письменників краю. Та виявляється, що він ще здатен і на шалені вчинки. Будучи школярем, вирішив із закритими очима з’їхати з гірки на велосипеді. Експеримент закінчився тим, що потрапив у чагарник. Розплющив очі – довкола ожина, кущі глоду, ліщини, терну…Обличчя і руки були в крові. Певно, це ще легко минулося. А отак одразу й не повіриш у правдивість цієї історії. Хоча такі випадки траплялися в нього і в дорослому житті. Мабуть, потяг письменника до подібних авантюр неабияк згодився йому для казкових сюжетів.
Приємно зазначити, що твори письменника потрапляли не лише до рук юних читачів, а й відомих українських літературних критиків. Серед них – Євген Баран. Аналізуючи його творчість, критик в обласній газеті «Новини Закарпаття» за 10 листопада 2015 року писав: «…Знаю, що у нас є добрі дитячі автори, се і вже згадана Галина Малик, і той же Іван Андрусяк, але є, є в цьому ряді місце і для іршавського «упертюха», творця сучасних соціально-казкових світів Василя Шкірі. Читайте цього автора, і наш світ, попри всю відразу до нього, таки залишиться українським і сливе казковим…»
А чи замислювалися ми над тим, що таке любов, читаючи твори цього письменника?! Здається, вона в нього є безмежною до світу, в якому панує добро, до дітей, до природи, до всього, що надихає. І це дуже вдало підмітив лауреат Шевченківської премії Дмитро Кешеля. Він стверджував: «Василеві Шкірі природа-чарівник дала дар розуміння своїх дітей. І поставила йому умову – розказати про все, що почув від птаха і звіра, дерева і квітки ближнім, а особливо – дітям. Отож хай і помагає йому всевишній на цій дорозі».
Багато хто задає собі доволі логічне і таке слушне запитання: «А чи комфортно журналісту й казкарю в одній особі?!» Василь Васильович каже, що одне іншому не заважає, а навпаки – доповнює. Журналісту теми підказує саме життя. Та й за стільки років роботи у Василя Шкірі траплялося чимало курйозних ситуацій. І все це гріх не використати при побудові сюжету казки. До цього часто і вдавався письменник. Звісно, не обходилося без грудки художнього домислу та повних пригорщей переосмислених історій старожилів, пластів народної творчості тощо. Та загалом не можна сказати, що він обмежився лише жанром казки. У його доробку можемо надибати повісті-фентезі. До прикладу, це «Чорна кішка з червоною пов’язкою та порожнім відром», “Шаркань”. Майстерно жонглює автор п’єсами. Тут варто пригадати «Підкарпатського ведмедя» й «Ранок вечора мудріший». Його п’єси – це своєрідні штрихи із життя наших краян. За кілька десятків років стануть у пригоді нашим історикам і допоможуть їм реалістично відтворити епоху, описану у творах. Цікавою є автобіографічна повість «Небезпечна краса». Її можна віднести до раннього періоду творчості автора. Тут змальовано, в яких умовах зростало покоління 60-их і 70-их років минулого століття. Впадає в око твір «Бітанга». Раніше він мав назву «Король жебраків». Та автор його осучаснив, відкоригував і так повторно подав на розсуд читача. Цікаво, що твір починається фразою: «То було не за царя Гороха, коли людей було трохи…». Як бачимо, тут є рима, і такий початок притаманний для казки, хоча сам твір за жанром – детектив. Наявна в ньому і фантастика. Коли ледацюга й бітанга Івась залишився у сирому й вицвілому приміщенні наодинці і не міг звідти вийти, до нього заговорив тристарічний чарівник і допоміг вибратися та зловити злочинця Гровфі, котрий використовував людей для жебракування. Загалом у «Бітанзі» порушена значуща соціальна проблема – бажання сучасної молоді заробляти легкі гроші.
Творіння – це складний процес. Творче дитя завжди потрібно випестити. Свою маленьку казочку письменник міг написати за одну ніч, а інколи доводилося витрачати місяць, півроку. Як би там не було, а завжди старається творити так, щоб написане ним приносило користь, брало за живе, а головне – носило виховний характер. У нарисі «Добротворець», вміщеному у книзі «Літературно-мистецьке життя Копашнова», знаний фольклорист області Іван Хланта так відгукнувся про творчість казкаря з Іршави: «Найбільша заслуга Василя Шкірі в тому, що він став автором літературних казок для дітей, у яких тісно пов’язано їх зміст із сучасністю, пропагує морально-етичні норми співжиття. Він знаходить власні теми та засоби художнього самовираження». Якось Василь Шкіря сам зізнався, що серед казкарів найбільше любить Ганса Андерсена. Вже багато разів перечитував його твори. Вони влучні, дотепні, спонукають до роздумів, до дій. Ще один важливий момент — казки Андерсена тісно пов’язані із фольклором, дуже динамічні, в них багато гумору, фантастика поєднана з реальним життям. Багато казкових оповідей мають гостру соціальну сатиру, пройняті соціальним оптимізмом.
Радує, що Василь Шкіря не спочиває на лаврах, продовжує творчі пошуки. Хоча він вже має чимало здобутків, перемог та нагород. Письменник є лауреатом всеукраїнських літературних премій ім.. Володимира Кобилянського, Василя Юхновича та Юрія Яновського. Василь Васильович чотири рази отримував обласну літературну премію ім.. Федора Потушняка. Він числиться серед членів Національної спілки письменників України й Національної спілки журналістів України та відповідно нагороджувався почесними грамотами цих організацій. Серед нагород має і нагрудний знак Закарпатської обласної ради і Закарпатської обласної адміністрації “За розвиток Закарпаття”.
Над чим зараз працює, автор поки тримає в таємниці. Що ж?! З нетерпінням чекатимемо, коли інтризі настане кінець, і ми ознайомлюватимемося з черговим літературним дитям письменника…
Іван КОПОЛОВЕЦЬ,
член Національної спілки журналістів України