Нещодавно я завітав на рідну Іршавщину і не зміг оминути оселю свого друга письменника і журналіста Василя Шкірі. Він якраз був на своїй садибі і милувався вирощеним протягом літа урожаєм. Любо було дивитися на спілий виноград, яблука, груші і персики. Незважаючи на примхливу весну і спекотне літо вони вродили на славу. Вимальовувалися на сонці червонобокі помідори, зелені красені-огірочки і запашна малина. А ще побачив багато квітів. Усе це тішило око – справжній райський куточок на окраїні міста!
Та найбільше я радію за свого товариша. Він зумів знайти себе у “довгостроковій” відпустці. Вийшовши на заслужений відпочинок, продовжує писати: творить літературну казку. Відраду знаходить у Слові. Воно додає йому насолоду, снаги, натхнення, почуття душевної радості і задоволення. Протягом останнього часу з-під його пера побачили світ збірники казок “Тайстра казок”, “Пригоди бджілки Джавелінки” та “Хоча я й не чарівник, але без мене ранок не приходить”. Усі вони удостоєні високих літературних нагород. А це найбільша відзнака для письменника.
З цього і почалася наша розмова.
– Якщо не секрет(майже жартома), крім того, що ви багато пишете, себто творите, ще й уміло порядкуєте на присадибній ділянці. Звідки така працьовитість?
– Напевне, з любові до землі. Я народився в простій селянській родині. Тато працював на молочно-товарній фермі, мама – в рільничій бригаді колгоспу “Верховина”. Заробітна плата була мізерною. Жили з того, що тримали худобу, птицю, вирощували на присадибній ділянці овочі і фрукти. Дбали про те, щоб у городі були своя і капуста, і квасоля, і столові буряки, і часник, і цибуля, і морква…Ми з братом повсякчас допомагали їм.
–
– Ви продовжуєте багато трудитися, хоча вже й не працюєте в газеті…
– Це не з нашої, журналістів, вини перестали виходити районні, обласні та всеукраїнські газети. Цьому сприяло насамперед реформування “Укрпошти”, яке завершилося продажем… марок. Напевне, тоді ніхто не задумувався над тим, хто доставлятиме газети і журнали у віддалені населені пункти Срібної Землі?
Професія листоноші стає незатребуваною, відходить у минуле. Останнім часом майже всі закарпатські видання змушені були друкуватися… за тридев’ять земель, бо в нашій області нема жодної сучасної друкарні. Уся техніка уже роками дихала на ладан. Ми спочатку друкували часопис “Нове життя” у сусідньому районі – місті Виноградові, потім – у Хусті, а завершили “газетний похід” аж у Тернополі. А це при теперішній економічній скруті великі витрати.
Для мене районка була школою життя. Тут починали гострити свої пера лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь, лауреат премії імені Лесі Українки Степан Жупанин, лауреат премії імені Олександра Духновича Іван Петровцій, письменники Василь Греба, Василь Феннич, Юлія Зейкан, Іван Шмулига, Оксана Фулитка, відомі журналісти Олександр Сенинець, Іван Гудзоватий.
Якщо відверто, читачі за районкою сумують. І неспроста! У новинці можна було прочитати багато цікавого, змістовного і різноманітного. Ми намагалися писати про те, що найбільше турбує читацький загал. Висвітлювали роботу промисловості, сільського господарства і будівельних організацій, писали про передовиків і новаторів виробництва, бізнесменів і підприємців. Періодично, раз в місяць, спільно з нашими читачами готували тематичні сторінки для освітян, медиків, культпрацівників і кооператорів. Не забували і про творчу молодь: для них слугувала “Літературна сторінка”, сторінка для детей “Гірський дзвіночок” та “У вечір суботній”. А що вже говорити про спорт! Ми оперативно подавали матеріали про різні змагання, успіхи наших важкоатлетів, футболістів, волейболістів, легкоатлетів…Матеріали читачі приносили самі. Крім того, ми щороку проводили легкоатлетичний крос на приз газети “Нове життя” та “розрутили” тему про всесвітньо-відомого силача Івана Фірцака-Кротона, який виступав у 64 країнах світу.
–
– А як ви пов’язали свою долю з журналістикою?
– До цього я йшов майже все своє життя. Ніколи не забуду уроки вчительки української мови та літератури Ганни Василівни Устич. Я писав твори тільки на п’ять (тоді це була найвища оцінка). Вона пророкувала мені стати журналістом. Та доля склалася так, що після закінчення Загатської десятирічки вступив до Мукачівського радгоспу-технікуму. Батьки-колгоспники неспроможні були фінансувати навчання в університеті. Проте це мене не зупинило. Я продовжував писати. Друкувався в районній та обласних газетах.
Уже після служби в армії вступив до вузу.
–
– Журналістика – професія цікава. Що найбільше запам’яталося?
– Тут кожен день був наповнений подіями. Вже не віриться, що я в провінційній Іршаві ручкався з першим Президентом України Леонідом Кравчуком. Свого часу бували на Іршавщині також Леонід Кравчук і Віктор Ющенко. Із народною артисткою України Оксаною Білозір пив каву, коли навчався у Львівському держуніверситеті імені Івана Франка. У місті над річкою Іршавкою виступали народні артисти України Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Кузьма Скрябін, Алла Кудлай, Іван Попович, Степан Гіга, Гриць Драпак… Брав інтерв’ю у знаних футболістів київського “Динамо” Василя Турянчика, Михайла Комана, збірної срср Віктора Пасулька, славнозвісного кінорежисера Григорія Кохана, актора Василя Фущича. А що вже казати про відомих літераторів і художників. Якщо все зібрати, вийшла б непогана книжка. Раніше про це чомусь не думав…
–
– Як співіснують Шкіря – журналіст і Шкіря – казкар?
– Одне одному не заважає. Навпаки-доповнює. Робота в газеті підказувала багато цікавих сюжетів. Якось в Іршаві зайшов до одного великого начальника із проханням вирішити важливу проблему. Він довго розмірковував, мізкував, що і як, сказав, що для цього знадобляться 2-3 дні. Почула це у прийомній дівчина-секретарка, люб’язно усміхнулася і вже в коридорі, щоб, бува, начальник не почув, шепнула до мене: “Це питання я вам вирішу за кілька хвилин. У мене в комп’ютері є все. “Хіба не сюжет для казки? Це говорить про те, що сьогоднішня молодь більш поінформована, ніж старше покоління. Саме з курйозних життєвих випадків здебільшого й складаються мої казки. Вони – як дзеркало доби. Сьогодні казкова оповідь, як і сто, двісті чи триста років тому відображає свій час.
Отже, казкар і журналіст взаємопов’язані між собою. Між ними неодмінно є щось спільне. На Закарпатті чимало відомих письменників пов’язали своє життя із журналістикою. Це Іван Чендей, Іван Долгош, Юлія Зейкан, Василь Кохан, Василь Кухта, Мирослав Дочинець, Василь Греба, Людмила Кудрявська, Дмитро Кешеля, Володимир Фединишинець, Василь Густі, Маргарита Меденці…
–
– Як твориться казкарю в провінційному містечку?
– Жити в Іршаві й підтримувати зв’язки з відомими літераторами непросто. Але у провінційному містечку й самому казкареві працюється весело. Для прикладу. Зайдуть два заробітчани в бар і хваляться один одному. “Я був у Чехії. Працював у фермера. Щомісяця одержував по 700 євро.”-“А я робив на заводі. Там усе комп’ютеризовано. Не робота, а відпочинок”. Менше 800 євро не мав. Посидять годину-другу, нап’ються до чортиків і починають один від одного гроші позичати. Бо за випите, звісно, треба розрахуватися. Згодом виявиться, що в обох у кишенях гуляє вітер. Уже маю кілька казочок на цю тему. Головне для казкаря – усе те помічати, брати на кінчик пера, записувати до блокнота, а коли просіється усе через серце – викласти на папір і готова казка.
Саме завдяки роботі в газеті я познайомився із відомим українським літературним критиком Євгеном Бараном. У Львові на факультеті журналістики навчався разом із івано-франківським поетом Ярославом Ткачівським. А що вже казати про талановиту казкарку з Мукачева Маргариту Меденці. А ще переді мною казочки дитячого письменника Віктора Васильчука з Коростенщини. Я дуже ціную їх творчість. Вони золотими літерами вже вписали свої імена в українську літературу.
–
– Ви пишете для дітей, А у казках майже щасливий кінець… Ви оптиміст?
– У житті, звісно, часто майже усе навпаки. Але люди повинні бути життєлюбами, вірити в щасливе майбутнє, жити добрими думками і надією. Переміни на краще неодмінно будуть.
–
– А чи правда, що життя часто схоже на казку?
– Аякже! Герої моїх казок живуть серед нас. Вони – поруч. Хто колись вірив, що людина полетить в космос, що за допомогою телефону ви з України розмовлятимете із другом у США, що взимку люди вирощуватимуть у теплицях квіти, овочі і фрукти, що воюватимуть безпілотники…
–
– Чи складно видати книжку в теперішніх умовах? Що для цього потрібно?
– Звісно, непросто. За радянських часів книжки виходили тисячними тиражами. Ось тільки що тримав у руках книжку Івана Чендея “Калина під снігом”. Наклад – 20 тисяч примірників. Усього 298 сторінок. За видану збірку автор одержував ще й солідний гонорар. Василь Кохан, наприклад, казав, що за кошти, які держава дала за повість “Три доби розшуку” купив новенького “Жигуля”.
Тепер письменники, незважаючи на титули, видають свої твори досить мізерними тиражами – 200-300 примірників. Усі книжки у видавництві можна скласти в мішок і віднести додому. У першу чергу їх слід подарувати спонсорам. Потім друзям, знайомим. Подивишся, а там і книжок уже катма. Плакати хочеться, їй Богу! Держава поки що тільки на словах займається книговидавничою справою. Самим доводиться шукати благодійників.
–
– Якщо не секрет, про що мріє Шкіря-казкар?
– Насамперед, написати таку казку, про яку б заговорили. А ще – дожити до того часу, коли людство розгадає таємницю Єгипетських пірамід. На жаль, ми й досі оповиті загадкою походження людського роду. Хіба хтось із нас дасть відповідь на елементарне питання, що скоріше було – яйце чи курка? Таїнством для людства залишається і сонячна система.
Багато про що мріяв у дитинстві, збулося, стало дійсністю. Однак тепер, із роками, зрозумів віщі слова німецького філософа Йоганна Гердера, який сказав: хоробрий, хто переможе лева, хоробрий, хто завоював світ, але найхоробріший той, хто себе самого переможе. А хто себе переміг, того ніхто не зможе перемогти. Не повірите: я все життя намагаюся перемогти себе. Інколи це вдається…
–
– Чим відрізняються часи, коли проходило ваше дитинство, від теперішніх?
– Різниця велика. У рідному Загатті був магазин, де я купив “Повінь” Федора Потушняка за продані заготівелькам сливи. Цю книжку зберігаю дотепер. Діти тоді, замість комп’ютерних ігор, читали в бібліотеці книги. Ті, хто писав і малював, мали можливість друкувати свої твори в газетах і журналах.
Раніше часто в села і міста навідувалися відомі письменники. Тепер навіть не можна й уявити собі, якою була моя радість, коли вперше у рідному селі побачив Фелікса Кривіна, Василя Вовчка, Миколу Матолу, Юрія Керекеша… У школі, бібліотеці періодично проводилися вечори-зустрічі.
На малій батьківщині Федора Потушняка я мав щастя познайомитися з письменником Володимиром Ладижцем. Уже потім, після зустрічі, я зайшов до бібліотеки і попросив його твори. Рядок за рядком і я збагнув-ці вірші я вже десь чув. Або читав. Вони були мені дуже близькі і знайомі. Твори відомого українського письменника, лауреата Всеукраїнської премії імені Лесі Українки Володимира Ладижця дотепер ваблять юного читача доступністю, добрим художнім смаком, глибоким і повчальним змістом.
Теперішні часи відрізняються від тих, коли проходило моє дитинство, ще й тим, що нині із свічкою в день не знайдеш у магазині книжки відомих закарпатських письменників у моїй рідній Іршаві, не те, що у селах району. Навіть магазину “Книги” вже немає. Проте мобільні телефони тепер продають на кожному кроці.
Кожний дитячий письменник сам повинен шукати стежку до малечих сердець. Для цього, на щастя, у нас залишилися ще садочки та школи. Отже, потрібно поспішати!
Василь КУЗАН, поет
Відень-Іршава-Відень
Leave a Reply