Не відаю, чи хтось висвітлював тему «Т. Шевченко у творчості П. Гірника». Але, поза тим, подумалося: якби Павло Гірник навіть не став лавреатом Шевченківської премії, ця тема в його творчості присутня вельми помітно, до того ж – далеко не другорядна. Тож спробую бодай коротко виокремити її, висвітлити, зосередивши увагу читача на її надважливості.
Відверто кажучи, говорити сухою прозою про справжню, високу поезію – річ вельми невдячна, надто ж – про поезію Шевченківського лавреата, а з ним – і про самого Т. Шевченка. Тож, думається, чи й посміла б я мовити своє слово, якби про когось иншого з високих лавреатів?.. Однак Павло Гірник – мій краянин, можна казати, сусідимо краями. І, до того ж, мені не траплялося читати кимось висвітлену тему, за яку взялась. Отож матиму за честь зробити хоча б спробу, бодай коротко.
Павло Миколайович Гірник входив до Національної спілки письменників України (вийшов) та до Асоціації українських письменників, лавреат премій імени Павла Тичини, Андрія Малишка, Павла Усенка, а з 2009 року – лавреат Національної премії України імени Тараса Шевченка.
Два великі поети… Вони схожі навіть зовні. Дивишся на світлину Павла Гірника – й уявляєш Великого Кобзаря. Той же погляд, задума, суворість. Читаєш Павла Гірника – й теж бачиться Тарас Шевченко, який так само у святій своїй самотині вивіршував думи-болі, вивершував свої ревні мислі. І, на диво, не кидаєшся вишукувати подібне між ними, бо його, ясна річ, – багато, тому на виду. Однак перше, що кидається в очі й на слух, – це мова, Його Величність Слово. А вона, мова, в обох поетів – проста, не вишукана, не модерна, звичайна, себто – глибоко народна.
У Павла Гірника нема незрозумілих слів, задля пояснення яких робляться виноски унизу сторінки, хіба що де-не-де про історичну подію. Як і в Т. Шевченка. Бо мова в обох – зрозуміла кожному українцеві. Але ж яка сила у кожному рядку в обох! Лексика і в Тараса Шевченка, й у Павла Гірника – мовби щойно знята з вуст народних, тільки й різниці – що инша нумерація їхніх життєвих століть: ХІХ і ХХ – ХХІ.
Немало Гірникових поезій написано так, що й важко відрізнити від Шевченкових. Красномовною щодо цього буде вірш «Ой то не круки налітали…» зі збірки «Посвітається» (2009, с. 348), котру тут і цитуватиму. Справді, читаєш його – і думаєш, чий це твір: Шевченків, Гірників чи народний як дума-пісня? І тут аж ніяк не наслідування Шевченкові. Відгадка – народна мова, пісенність, велика наближеність твору до мелодики народних дум, живонародна лексика. Бо ж, на думку П. Гірника, «наша мова – з космосу. Як і Шевченкові пророцтва. Тому ніщо не мине: ні наша мова, ні Шевченко…».
Трішки життєписних штрихів лавреата, котрі й формували його як борця. Вищу освіту наш сучасник П. Гірник здобував на філологічному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Згодом, після першого курсу, перевівся у Київський педінститут (нині – університет імени М. Драгоманова), який закінчив 1977 року. Пізніше закінчив вищі літературні курси у столиці колишнього СРСР. «Серед філологів-україністів Павло Гірник виділявся тим, що незмінно ходив у вишиванці, багато читав і мав власний погляд на літературу. Для Павла «Кобзар» завжди був найдорожчою книжкою», – згадує однокурсниця П. Гірника Віра Березюк, називаючи П. Гірника «спадкоємцем Шевченкового болю і Шевченкової віри».
Отож змалку – рідна мова, національне вбрання, «Кобзар»… І його ж, Шевченків, бунтаревий дух, котрий передався нашому сучасникові Павлові Гірникові через віки разом із Шевченковим Словом. Отак усе це і впливало на світоглядні погляди й націоналістичну позицію мого краянина.
А далі – суспільні переміни 1980-их, українська воля, активна діяльність у ГО «Спадщина», у Товаристві української мови, в Народному Рухові, де крок за кроком кували і здобували українську незалежність. Усе це й додавало наснаги та духу. Цим і жив поет у ті роки. Так став одним із засновників Українського Народного Руху на Хмельниччині, брав участь у мітингах і страйкових акціях, разом з иншими такими ж затятими й одержимими голодував на майдані, одним із перших у Хмельницькому розгорнув жовто-блакитний національний Прапір. На початку 1990-их років редагував рухівську газету «Пробудження», з якої виросла г-та «Є». По-иншому він просто не міг жити, позаяк Україні потрібні були патріотичні вчинки, приклад, позиція, тому й активно діяв. «Я не міг жити в місті. Воно мені не по душі. В місті не було мови. До часів незалежності більшість міського населення було російськомовним. А я – вчитель-філолог і не міг працювати у школі, де на уроках викладав українською, а на перервах учні спілкувалися чужою мовою. А в селі розмовляли природньою українською мовою», – розповідає Павло Миколайович. Тому й пішов учителювати в сільські школи Вінниччини і Хмельниччини. З прикрістю констатує, що зараз село стоїть на межі вимирання. Але тішиться тим, що завдяки українській молоді «оживає» місто».
Отак і витворилася поезія Павла Гірника: з подільської глибинки, з українського села, котре створило національну культуру і становить основу української нації. Гірникова поезія – це роздуми громадянина про волю нашого народу, віками переслідувану, катовану й нищену. Гірникова поезія густо заселена козаками, кобзарями, побратимами, князями, поетами і простими, пересічними, громадянами. У ній поет нагадує нам про Северина Наливайка, Григорія Сковороду, Устима Кармалюка, Марусю Чурай, Катерину Білокур, простих сільських трударів, які тримають на собі Село. На кожній сторінці його знакової збірки «Посвітається» відчутна неабияка напруга почуттів і магія підтексту. Гірників монолог – про прожите й наболіле про минуще і вічне, про цінності як справжні, так і фальшиві.
Обом поетам: і Т. Шевченкові, й П. Гірникові – властиві така чеснота, як відверта сповідальність. Одначе, як мовить літературний критик Тетяна Дігай, «щирість, сповідальність, сердечність деколи беззахисні, а бути беззахисним, як в житті, так і в творчості, потрібно мати неабияку відвагу!».
Не легко бути відважним, як не легко бути собою та поетом, поетом-шевченківцем. Але чому? Бо ж, здавалося б, навпаки. Однак сам поет П. М. Гірник так і вважає, проте пояснює скуто і скупо, хоча по-гірниківському красномовно: «Якщо ти – поет, тобі житиметься нелегко, а якщо ти служиш, то житимеш добре». Що ж, вислів роз’яснень не потребує.
Гірникова Шевченкіана – це й уся його творчість загалом, неймовірна сповідальність і україноцентричність якої вражає навіть при п’ятому й десятому перечитуванні. Бо в кожній поезії автора – стримане на емоцію слово-біль: біль удовиний і сирітський, біль соціально покривджених та біль безпросвітности й антидуховности світу.
Загалом же поезія П. Гірника – це, як зазначив М. Слабошпицький, «виразне свідчення тріумфу поетичної майстерності».
Хоча й імення Великого Кобзаря не в кожному вірші поета Павла Гірника, та це й не обов’язково. Головне ж бо – Шевченків дух, його служіння Слову, Правді і рідному Народові. А ці теми прочитуються з кожної поезії нашого сучасника: й у збірці «Коник на снігу» (2005 р.), і в збірці «Смальта» (2006), і в инших виданнях. Проте згадаймо твори, де все-таки прямо йдеться про Т. Г. Шевченка, бодай кілька віршів, у яких згадано Великого Кобзаря.
Мені насамперед пригадався вірш «Урок» із запитанням від дітей, яких цікавить, «письменник скільки заробля». І перед зором учителя-поета постав Т. Шевченко з його відвертим і щемким словом:
…Урок. Шевченко. Не згаса вовіки
Освячене кріпацтвом визнання.
Цікавитесь, який мав заробіток?
Отримав десять років заслання.
(«Урок», зб-ка «Посвітається», с. 76).
А у хвилини відчаю поет П. Гірник звертається до Т. Шевченка прямо:
Тарасе Григоровичу, годі мене муштровати.
Водити рядками із небуття в навмання…
(«Тарасе Григоровичу…»).
А поема «Спадщина»?!. У ній, епіграфованій Шевченковим рядком «Досить з мене і мертвого слова…», П. Гірник осмислює образ Великого Кобзаря, Поета, Пророка, розмірковуючи над безсмертним Шевченковим Словом. Тому й гірко висновує наш сучасник-поет і про Т. Шевченка, і, думається, про себе: «Яка це мука – добирать слова. // Яке прокляття – чутися пророком» («Ненавиджу!», с. 328); «Яка ганьба – все бачити й мовчать» («Ненавиджу!», с. 329); «Хотів би з туги вже не жити. // Але за що я тут помру?» («Муштра», с. 331); «То найстрашніше – мучеником стати // І звідусіль чекать на співчуття» («В Петербурзі», с. 333); «…Боже мій єдиний! // Чи ти тоді оглух, як я моливсь // За матір, за Оксану й Катерину?» («Удар, громе», с. 334)…
А в серці України, на священній Чернечій горі, біля могили Великого Українця, автор, словами Тарасовими запитуючи, сповідається і сподівається, що «видно могили» і що «сивий Дніпро течії не спиня». І, як апогей вірша, з вуст Гірникових звучать слова від імени Великого Кобзаря:
Сини мої! Йдіть не прощатись до мене.
Із вами у лавах пройду через все.
Скажи мені, чайко, чи видно знамена,
Чи вражої крові Дніпро не несе?!
(«На Чернечій горі»).
Т. Г. Шевченко – вічне мірило сумління. Так – для П. Гірника. І так повинно бути не лише для П. Гірника, а й для усіх нас. Тому поет зауважує:
Нелегко очі звести на Тараса
У ситій хаті, де нема добра.
(«Дума про пам’ять»).
Поет Павло Гірник став істинним продовжувачем традицій Тараса Шевченка, спадкоємцем Шевченкової інтонації, Шевченкового болю і Шевченкової віри. Кобзар і сьогодні його «…муштрує», «водить рядками». І скресає, воскресається, світається у Гірниковім слові «і убієнне, і грядуще».
Й тому не може не згадатись одна з ранніх поезій П. Гірника («Назавжди»), де є такі рядки:
…Шевченко йде дорогами доби
І завжди обирає кручі духу.
Іде і йтиме у тривожний час,
І вже його не зупинить нікому.
Ви чуєте? Минаючи Парнас,
Шевченко повертається додому!
(«Назавжди»).
Отож і ти, читачу: Шевченків, і Гірників, і мій, – далебі, «не промовчи Шевченка у собі»!
Любов Сердунич,
членкиня НСПУ, НСКУ, ВТ «Просвіта» імени Т. Г. Шевченка