Турчин В. Зранені слова: поезії. — Харків: Відкриття. 2023. – 68 с.
Не буде, либонь, перебільшенням, що поціновувачів прекрасного «переслідують» рими. У друкованому і в електронному варіантах. І нікуди вже не подітися від цього. Тому так важко з-поміж усіх творінь вибрати те, що справді варте уваги. От і тішишся, коли таке все ж з’являється перед зором. Про це подумалося, коли читав «Зранені слова» Валентини Турчин з Київщини- лавретки премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди.
Бо в кількох десятках творів — спроба людини передати болісність почувань особистості, у які зненацьким чорноптахом влетіла війна: з московитськими ординцями. І понад усім — незнищенна віра в перемогу: «…початок роману — трагічний, та кінець буде точно щасливим…», «…тихо лунає вигук зраненої душі…», «тільки вперед», «визирне сонце опісля сльоти».
Ніхто, звісно, не заперечуватиме, що книгу лірики воєнних літ пронизує тема лютої кривавиці. Та ще більше тішить те, що в друці немає зайвої пафосності, котра відштовхує від версифікаційних текстів. І через це з радісними відчуттями мандруєш між творами, котрі позначені громадянськістю, філософічністю, пейзажністю та любовністю.
Можна, зрозуміло, наводити приклади цього. Та не бачу необхідності, бо часто-густо чи не всі теми перегукуються в одному творі. І, напевне, доцільніше робити наголоси на виражальних моментах. Бо про індивідуальність поезомислення так багато промовляють літературні тропи, згадки про «населення» видання, кольорові екстраполяції. Виразності додають також богошукальницькі мотиви й культурологічні акценти. Але існує суттєва різниця між ними та складовими виражальності з попереднього речення. Бо ті однозначно говорять про манеру висловлення думки, а богошукальництво й поетична культурологія, образно мовлячи, бродять помежів’ям темарійності й образності мовлення. Ще біблійні мотиви та глибинність культурологічних асоціацій — важливі частки філософської лірики, чого, мабуть, не заперечать віршолюби.
Акценти на порівняльності — мій початок згадки про літературні тропи, до яких крім порівнянь належать метафори й епітети. І тут в полі зору опиняються вислови зі сполучниками та без них. А хіба можна оминути питання про їхню присутність і відсутність?Приміром, нерідко маємо взірці тропу зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п.: «…розіп’ємо цю тишу липку, мов нічну оману…», «сльози на кленах виблискують, наче кришталь», «шепочуть щось, ніби до іконостасу». А вислови без них — своєрідна їм противага: «непохитна калина — героїня наших пісень», «ота надщерблена чашка — то нині увесь мій світ», «кожна сльозина — про втрати болюча згадка»… Перелік таких словочарівностей є чималим. Але слід, либонь, зауважити, що вони стають ще привабливішими на тлі словосполук типу: «молитися грішному — то за тортури, мов голкою в серце на кожнім слові», «ще вчора цей світ існував, сьогодні — мов снаряд в душу влучив», «ті його слова для неї — пусті, як у волейболі аути».
«Примагнічують» до себе й метафори на зразок: «на призьбі під хатою дихає ранок», «надвечірні тривоги вбирає драглиста пітьма», «давай візьмемо в кишеню часточку літа». Ознакою літературотропності варто вважати епітети, котрі діляться на дві частини, бо ж маємо звичні для слуху словосполуки й слів’ята, котрі притаманні уяві авторки. У цьому випадку до перших належать літеросплетення на кшталт «гіркі слова», «недописана книга», «листя пожовкле». Ніби й загальновідомою є така образність, але не варто бештати за це авторці, бо вона є доречною у контексті написаного. Навіть складається враження, що вони по-своєму підсилюють словосполуки «окраєць ночі», «пухнаста згадка», «осені голос». (Правда, у мові про цей підвид тропу спроможна «пильнувати» неоднозначність. З одного боку, як на мене, то ще маємо недостатність використання такого виражального засобу, що не сприяє образності думкування. Та це з другого боку не заважає позитивності сприймання написаного).
На мою думку, треба сказати й про таке. Ці взірці тропів мають такий привабливий вигляд у так званому «самостійному плаванні», про що свідчать цитати. Але не менш цікавими вони є й у згадках про «мешканців» друку, серед яких мирно співіснують рослини й дерева, звірі й птахи, зорі й небесні світила. Наведу кілька прикладів вдалої експлуатації подібних словосполук: «серед цегли та глини поливає вцілілу ружу», «доки сон ще верби колишуть», «кішка самотня поміж страхітливих пейзажів», «освітлюють зорі краєчок небес», «визирне сонце опісля сльоти».
Цікавинки супроводжують і кольорові екстраполяції: «полотнище біле підперло стовпцем крайнебо», «осінь мій шлях обернула в позолоту», «а пензель невпинно стирає посірілі сліди», «коли небо огортає рожевий серпанок», «які слова вплітає під землею шахтар поміж зчорнілого вугільного пилу», «бажання звернути туди, де листя яскраво-зелене»…
Згадаю й про присутність богошукальницьких мотивів: «Богом стань поміж людей», «спочатку молився Богу, а потім просив каяття», «щоранку звертаємося до Всевишнього». (Згоден, що незвичайності в подібних висловах не існує. Але не може не причаровувати органічність звучання подібних мелодій).
Зверну увагу ще на такий момент. Нерідко в книзі зір натрапляє на вислови на кшталт: «шукай її погляд, бо весь твій світ сховався в її очах», «без тебе кисневий голод», «знайди ту єдину святу дорогу, де ти в собі відчуєш дитину». Спроби власного крилатослів’я?. Безумовно! Та більш цікавою є не констатація цього факту, а підштовхування до явища. Одним з них, між іншим, слід вважати припадання до фольклорних джерел, у чому переконує чимало словосполук: «за надвечір’я мудріший ранок», «і сіллю вкриваєш рани», «волосся стає враз дибки». (І це лише один з культурологічних акцентів).
Із «дзвіниці» літературного критика погляну ще на один нюанс. Не може не з’явитися на авансцені уваги питання про слововияви авторки, які позначені рідковживаністю, діалектичністю й нелогічністю: «най», «післясмак», «репарації», «кровоспинні», «сланка»… Приємно, що в написанках зір нерідко вловлює й сучасну лексику: «хештег», «акаунт», «фейсбук»…
І про наступне згадаю також. Та не тільки через те, що воно має істотне значення для виражальництва. Різноформ’я — набагато ширше явище, бо по-своєму вказує на творчу спромогу версифікатори. Якщо говорити про «Зранені слова», то очевидним стає той факт, що Валентина Турчин віддає перевагу силаботоніці. У цьому виданні нерідко можна уздріти восьмивірші й катрен. А твори «Бабусина вишиванка» і «Фотокартка» мають ознаки балади. Та читачам, безперечно, хотілося б уздріти й рубаї, секстини, ронделі, сонети. А хіба варто вважати вадою те, що сучасна поетика все частіше поєднує силаботоніку й верлібристику? Розумію, що відразу виникне питання про несумісність словогри й природного звучання думки. Та не будемо перебільшувати небезпеки, бо все залежить від того, хто взявся за перо.
А завершу ці нотатки про книгу версифікаторки ще таким розмірковуванням. Ця книга — ще одне свідчення традиційності в сучасному літературному процесі, котрий засвідчують твори Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Софії Майданської, Людмили Таран, доробок яких є ближчим до нас у часовому вимірі. А ще ж маємо ужинки Любові Проць, Ольги Яворської, Любові Бенедишин… А ще згадуються вірші Наталії Ковалик, Євгенії Юрченко, Ярини Чорногуз, Юлії Сільчук… Словом, Валентині Турчин є на кого орієнтуватися, аби у словесному морі знайти неординарні літеросплетіння. Принаймні «Зранені слова» засвідчили, що вона на це спроможна.
Ігор Фарина,
селище Шумськ на Тернопільщині.
Leave a Reply