Ольга Яворська. Щоденник болю і тривоги. – Львів: Апріорі, 2016, – 184 с.
Поціновувачі красного письменства знають Ольгу Яворську, як авторку цікавих поетичних і прозових книг. А от в амплуа письменниці, яка тяжіє до щоденникових нотаток, виступає нечасто. Здається, що тут останньою (в часовому вимірі) була її збірка «Відлуння». Прикметно, що на неї чи не першим відгукнувся письменник Петро Сорока з Тернополя – ще один апологет щоденниковості, який уже 15 років постійно оприлюднює свої записи такого плану, як окремими книгами, так і в періодиці.
З цього приводу хотілося б сказати таке. Пан Петро у відгукові на шпальтах «Літературної України» наголосив на ряді важливих моментів її щоденникових записів. Зокрема, мені припали до вподоби думки про виростання справжності з почуттів зболеності та тривожності. Та це ще не все. Мушу, безперечно, зауважити, що щоденникові рядки Ольги Яворської не подібні до таких же текстів інших авторів. Скажімо, Геннадій Щипківський у «Щемі» сучасність прозових і поетичних строф поєднує з різночасовими спогадами. Євген Баран, віддаючи перевагу лапідарності і своїй медитативній прозі, акцентується на полемічності й гостроті оцінок того, що потрапило у поле зору, та афористичності. (Принаймні, такі думки з’являються у мене після знайомства з його «Брюгенізмами»). А денникові записи Петра Сороки (цікаві за своєю суттю) не є такими особистісними, як твори уродженки Бучацького району на Тернопільщині.
Це, до речі, підтвердила і книга «Щоденник болю і тривоги» Ольги Яворської, яка побачила світ недавно. Вона, розповідаючи про почування авторки, охоплює період із жовтня 2013-ого до кінця грудня 2015-ого. Як ми знаємо, це був не простий період в історії нашої держави, коли тривала відчайдушна боротьба українського народу за власну Гідність, цілісність та соборність України.
Наголос на тому не вважаю випадковістю. Проімперські голоси, коли їм це вигідно, намагаються знівелювати роль голосу звичайної людини: мовляв, вона повинна смиренно виконувати повеління «царя», розуміючи, що не варто проти¬стояти. Ольга Яворська, відтворюючи словом болі і тривоги, заперечує це. Наголос на незламності духу народу, представником якого вона є, і гордість через це? Так! І цим видання слід вважати цінним для читачів. А ще – непричеса¬ністю думок. Бо часто-густо політики та близькі до них особи, друкуючи неймо¬вірними накладами такі розмисли, уникають оприлюднення того, що показало б їх у невигідному для них світлі, ігноруючи будь-які вагання. (В даному випадкові «дозування» немає, що робить книгу непідробним документом епохи).
Про вплив особистісного на неї ще поговоримо. А поки-що зробимо наголос на іншому. Під однією обкладинкою авторка зібрала щоденникові нотатки, поезії та фрагменти з листів, які відображають час. Якщо мати на увазі їхню органічність, то варто сказати, що ефект позитивного впливу на свідомість читачів досягається не лише за рахунок послідовності в календарності викладу, а й несхитності поглядів людини, котра взялася за перо. Можливо, з плином часу вони стають дещо виваженішими. Та автор цього відгуку не назвав би це якоюсь особливістю творчої манери, бо мені здається, що тут маємо справу з енергетикою часу, котра однаково діє на всіх. І не бачу тут ніякого негативу. Радше за все слід казати про не випадання авторки із загальної обойми. (Своєрідний натяк на пов’язь письменниці з людьми, серед яких випало жити у цей непростий час).
Спершу – про щоденниковість. Вона – відображення реалій наших буднів і свят. Але я розділив би ці записи на дві частини. Загальникову і таку, в якій при¬сутні лише непроминальні враження письменниці. Візьмемо, наприклад, перший розділ книги, котрий має назву «У круговерті часу». Сама собою вона не є якоюсь претензійною і незвичайною, але так ємко відображає дихання непростої епохи. Коли читаєш записи про Євромайдан наприкінці 2013-го і взимку наступного року, то пам’ять робить екскурси в ті події. Такі ж враження виникають, коли читаю рядки про анексію Криму і воєнні події на Донбасі. Не бачу тут нічого надзвичайного, бо це, мабуть, є реакцією кожного свідомого українця. Неповторними ці рядки ніколи б, напевно, не стали, якби не згадки про Марію Угрин, Валерія Ратича, поетку Любов Проць, письменника Святослава Праска, а також про Богдана Сольчаника, Ігоря Костенка, Володимира Жереб¬ного, які загинули на Євромайдані. Впевнений, що за такими щоденниковими записами майбутні покоління неодмінно вивчатимуть наш час. Це ж можна з усією очевидністю сказати і про другий розділ книги «Мозаїка буднів і свят» – словесним відбитком відчувань 2015-го. «… я писала її (цю книгу – примітка І.Ф.) у важкі й щасливі хвилини свого життя двох неспокійно-буремних років, намагаючись відтворити реальність, щоб не скніти безмовно, а бути разом з тими, хто захищає нашу гідність на фронтах, возносить молитви до Всевишньо¬го, збирає пожертви для воїнів і душу виливає в слові, аби світилося, як свічечка офірна».
Окремо, либонь, треба сказати про епістолярію, яку використовує авторка, та посилання на телефонні розмови. Так багато до портрету часу додають цитування з листів Петра Сороки, Людмили Литвинчук, Андрія Боб’юка… Лише декілька разів згадуються листи Романа Лубківського, Миколи Мамая, Віталія Матеуша. Але вони дуже органічно вписуються у контекст книги. Дозволю собі мовити і про те, що він не був би таким промовистим без телефонних свідчень Миколи Малахути і Данила Кононенка (шкода, що він уже став на Божу дорогу).
Не можна, на мою думку, оминути поезії, щедро розсипані у книзі. Зрозуміло, що всі вони – веління Божих днів і закарбовують почуття людини у різні періоди її життя.
«Епоха зла помилувань не знає, / У кланів до вождів свої мости. / Пекучий дим із зони гіркоти / сердець черствих давно не роз’їдає», / «Від болю не втекти і не знайти розради, / бо він шматує серце невмолимо, / бо день і ніч стоїть перед очима / красуня горда із очима знади». Громадянськість. Але з особливим відсвітом. Пейзажність упереміш з громадянськими мотивами. А ще – образність у римованому висловленні думки. Хіба не стрепенеться серце, коли зір натрапить на рядки: «небо у відчаї заголосило», «хапається серце за зорі», «щербатий місяць спокій загубив». Поряд з такими вдатностями існують печаль, яка вирізьблює картини, чоло лісів, магічне світло збляклої зорі… нерідко неповторність створюють епіграфи з поезій Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Лучука, Івана Гнатюка… Не знаю, як хто ставиться до поетичних відгуків на злобу дня. В мене здебільшого такі творіння викликають негативні асоціації, бо віршороби часто-густо заримовують загальникові поняття. А в даному випадку цього немає. Натомість панує індивідуальність вражень: «В Криму розгулює москалисько, в душі – неспокій, гряде війна», «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші».
Але нова книга Ольги Яворської цікава не лише цим. Є ще декілька моментів, які не можу оминути. По-перше, є підстави говорити, що вона уважно ставиться до творчості інших. Цитати з поезій Ліни Костенко, Ярослави Павличко, Світлани Антонишин, Марти Починайко переконливо свідчать про це. Можливо, варто згадати і про таке. Авторка у «Щоденнику …» підкреслює, що вона не є літературним критиком. Але цю тезу (таке враження виникло не тільки у мене) руйнують роздуми про Степана Будного, Миколу Петренка, Петра Остап’юка, Богдана Чепурка.
По-друге, книга зачаровує афористичністю мислення авторки. «Відчуття незаплямованості душі – це і є відчуття щастя». «Ніщо так не спотворює людину, як лють». «Відчуваю велику радість і блаженство тоді, коли вдається комусь допомогти».
По-третє, важливу роль відіграє особистісність вражень письменниці. Взагалі вважаю її дуже потрібною для поезії та прози. А для щоденникових нотаток тим паче. І на цьому тлі так щемливо сприймаються записи про маму, чоловіка Миколу, синів Ігоря та Романа, інших родичів.
Розумію, що цими рядками розмисли про книгу не можуть обмежитися, бо заглиблення в текст даруватиме нові думки. Це неодмінно станеться. А хіба може бути інакше, коли нова книга Ольги Яворської штовхає до ще одного перечитування?
Ігор Фарина,
член НСПУ,
м. Шумськ
на Тернопіллі.