ПЕРЕД ПОЕТАМИ США (НАЦІОНАЛЬНА ФЕДЕРАЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ПОЕТИЧНИХ ТОВАРИСТВ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ (THE NATIONAL FEDERATION OF STATE POETRY SOCIETIES OF THE UNITED STATES)
23 СІЧНЯ ЦЬОГО РОКУ
.
Здрастуйте, дорогі друзі-поети!
Мене звуть Ігор Павлюк.
Я український поет, який у червні минулого року мав уже честь виступати перед Вами.
Я хочу хоча б візуально транслювати душевне привітання та подяку всім учасникам цього благодійного поетичного Заходу з гарячих полів війни від мене особисто та від моїх українських друзів-поетів, деяких з яких ви шляхетно надрукували у свіжому журналі «Of Poets & Poetry» з благословення Джо Кавано та Марка Террі.
Моя сім’я (дружина (науковець і поет), дві дочки, зяті) теж передає Вам обіймальний Привіт, особливо внук Данило, який теж пише вірші на колінах його дідуся – мене.
Він, на жаль, росте у постійному стресі, під обстрілами, у бомбосховищах.
Російська ракета нещодавно знищила частину будівлі Національної Спілки письменників України, членом Правління якої маю честь бути. Будівля, як і весь сучасний світ, дала тріщину і вона пройшла через серце поета, як писав колись Генріх Гейне.
Але поки народи, на жаль, воюють між собою, поети створюють Рай на Землі з перспективою вічності та безмежності, про що наш спільний проект «Поети за мир» та мій вірш про єднання в перекладі англійською мовою моєї американської подруги та перекладачки моїх віршів Kalpna Singh-Chitnis:
ONENESS
Grandfather brought Grandmother first blossoms,
Залишилися в останньому точці на стелі таблиці.
The white calico curtain swayed gently,
Як pulmonaria еmbraced blackthorn.
And outside the window, with the willow tree
The meadow waved to them, shimmering with dew, –
Spring summoned spring to follow:
Beauty cannot be separated from beauty.
Beneath the same Sun, the forest dances in a whirlwind,
Це beacon of spring flowers,
The playful breeze… and a teardrop of Grandmother,
Which fell softly як petal beside them.
І моєю рідною українською мовою, щоб ви, дорогі друзі, відчули його звучання:
ЄДНІСТЬ
Приніс дідусь бабусі ранніх квітів,
У старенькій вазі ставити край столу.
Гойднувся тихо штори білий ситець,
Коли медунка терен обійняла.
А за вікном косинкою-вербою
Махав їм луг, прозорий від роси,
Весна весну манила за собою:
Красу не відірвати від краси.
Єдині Сонце, ліс у завірюсі
І цей вісь факел квітів весняних,
Грайливий вітер… і сльоза бабусі,
Що пелюстково впала біля них.
Я з вами, дорогі брати і сестри по духу!
* * *
Думка, слово і річ, як відомо, – три рівні обміну енергією між людьми у нашому затишному спільному будинку – планеті Земля.
Це важливо, що ми молимося одне про одного, але найважливіше у вічності та безмежності – це, як відомо всім племенам і народам, – це милостиня для занепалих і для тих, хто слабший за нас.
Як сирота від народження я від щирого серця вдячний Вам, кожному конкретно і всій Національній Федерації Державних поетичних Товариств Сполучених Штатів Америки (The National Federation of State Poetry Societies of the United States) і за Ваші позитивні добрі думки… за збір та перерахування Вами конкретних доларів на конкретну підтримку бідних та нещасних не з їхньої вини дітей-сиріт, яких війна (дорослі агресивні дядьки) зробила каліками до того ж…
Ось мій вірш про смерть і хлопчика-сироту в перекладі тієї ж індо-американської поетеси Kalpna Singh-Chitnis.
BOY
It is frightening to die as a fair-haired boy.
No, not frightening.
Just sad in a way.
Among the proud, brilliant and magnificent,
The boy accidently was a poet.
With an angel, he mowed grass in the forest.
He plucked wild pears in October.
And on a crane’s curtained wings
He flew to return again.
He had a heart.
But he went to the city for stone.
Where he felt sadness like a dog.
And with his gentle hands, as though aged by time,
He turned himself into the spirit of doves.
Sad it is to run as a fair-haired boy
Into the mystical groves beneath the stars,
Even there, where only dreams and grass exist, –
To be God’s means:
To be no one.
А це той самий вірш («Хлопчик») українською мовою, щоби Ви почули звучання моєї рідної української мови.
ХЛОПЧИК
Страшно вмерти хлопчиком русявим.
Ні, не страшно.
Сумно лише так.
Серед гордих, світлих, величних
Хлопчик був поетом надурняк.
З ангелом траву косив у лісі.
Дикі груші з жовтнем обривав
І на журавлиному завісі
Відлітав – і знову прилітав.
Серце мав.
У місто йшов камінь.
Тут сум, як пса, собі завів.
І руками нежно, як роками,
Розміняв собі на голубів.
…Сумно бігти хлопчиком русявим
У містичні зоряні гаї,
Бо і там, де тільки сон і трави,
Бути Божим – значить:
Нічим.
Я передаю Вам усім обіймальний привіт від Директора Будинку сироти пана Віктора Максимюка на моїй малій батьківщині Волині в Україні та від самих дітей-сиріт, з якими я зустрічаюся, адже Сам Бог – Отець сиріт, як каже Святе Письмо.
Обов’язково надішлю Вам найближчим часом фото та відео дітей сиріт зі щасливими лицями, коли вони будуть грати на інтерактивній підлозі, яка куплена за Ваші гроші.
Поезія пов’язує нас із найбільшим Поетом світобудови – Всевишнім – через душі сиріт, особливо сиріт, які втратили своїх батьків під час війни.
Авторський переклад з англійської мови
На фото: постраждалий будинок НСПУ
Leave a Reply