Бондючна Ю. І. Тятива: вибрані поезії. Тернопіль: ТОВ «Тернограф», 2018. 112 с.
Коли в полі зору опиняється нова поетична книга, то неодмінно очікуєш якогось дива. І, звісно, радіємо, коли ми його отримуємо. Якщо ж до нас потрапляє новодрук літерата, то зрозуміло, виникає резонне питання: чи зумів автор досягнути нових верховин чи хоча б залишився на уже досягнутому рівні. Незважаючи на те, що у другому випадкові є небезпека «повторних кіл», але це є темою окремої розмови.
Саме під таким кутом зору як: намірилися подивитися на вірші із збірки «Тятива» Юлії Бондючної із Кременця, взявши за основу темарійність і виражальність.
А відштовхнемося від розмислів про назву. Те, що поетка скористалася однослівністю, не потребує аргументації. Адже все є очевидним. Скажемо, лишень, що така традиція існує в українській поезії. Але, мабуть, варто говорити про три частини теми. Перші автори називають свої книги рідковживаним словом чи неологізмом. Для прикладу згадаймо «Посвітається» Павла Гіринка, «Співаницю» Миколи Тимчака,, «Не зрубай – дерево» Михайла Стрельбицького. Другі письменники використовують більш вживане, по-своєму ошляхетнюючи його, це – «Неповторність» Ліни Костенко, «Серцевина» Павла Мовчана, «Межа» Миколи Пшеничного. Нерідко зустрічаються географічні назви, місяці року чи дні тижня: «Нічлава» Ганни Костів-Гуски, «Вересень» Ольги Таранко, « Субота» Василя Терещука… А треті, на жаль, не гребують банальністю, народжуючи численні «Криниці» «Неспокої»: «Досвіди»… Якщо виходити з такого поділу, то «Тятива» Юлії Бондючної належить до другого типу словотворців. Але вона напевно, не була б собою, якби не надала назві свого чару. «Реалії – неначе тятива».
Ще більше про неповторність поезомислення говорить громадянськість лірики, у якій воєдино зливаються екскурси душі у проминуле і задивляння у сьогодення та майбуття. Вслухаймося у бентежжжя словогри поетки: «Кожнісінька днина – білява, чорнява чи руса – годує капризи отак, наче птаха з руки», «Коли терпимість неба зголодніла вся, реалії пізнаються на смак», «Вже питає сонячне проміння, хто ми…»
Мотиви громадянськості, полягає у поєднанні з філософічністю. Хоча нерідко у них прориваються пейзажність та інтимність. Філософічність думання, зокрема, пронизує такі рядки: «Кострубата свідомість уже знемагає від ран!», «Виношуєш оптимізм під серцем, в буденних війнах б’єшся з усіма», «Ми в мандрах. І так споконвіку. Нам треба знамень відкриттів…» Неповторності філософічності поезовираження додає органічність богошукальницької мелодії: «Дорогою йду, яку Бог вготував мені, хресною», «Коли найтепліший спогад зненацька та й обпече, згадаєш тоді про Бога, про сильне його плече», «До Господа – як спраглий до води». Ще одна риса філософічності відображення: простота вираження думки. Розуміємо, що не всім подобається така манера висловлення, бо хочеться незвичності. Але… Якщо авторці вдається подібним чином відтворити замисел, то відмова від простоти не потрібна.
Занурення у простоту бачимо в таких рядках пейзажної лірики: «Смуток вересня пригубила. Та тривоги не надпила», «Сонце інколи п’ялиться, виціловує тин», «Жовтневе злото впало у ціні, сконфузила сльота орієнтири?» (Лишень кілька вдалих версифікацій, але вони є промовистими, бо не тільки поетично фіксують певне явище, а й спонукають до уяви. Принаймні, нам так здається.
Подібні розмисли виникають і тоді, коли йдеться про інтимну лірику: «Вбирай мене по крапельці, вбирай. Вбереш, якщо кохаєш до останку», «Вивчу твою глаголицю так, як абетку в школі». «Явже навчилась від тебе мови зела і стебла.» ( Але любовні вірші приваблюють не лише цим. В них переплітаються й інші тематичні мотиви.)
Та темарійність у поезії Юлії Бондючної не впливала б так позитивно на читацьке сприймання, якби не виражальні особливості. Зосібна зацікавлює порівняльність. Передусім неоднорідністю цього літературного тропу. Скажімо, маємо прості порівняння із сполучниками: «Народження з болю іде, як дитя, у світи», «Ступлю, неначе вперше, на ріллю», «Наливається, наче жито, небокрай». А поряд є теж порівняння без сполучників: «І сосни – вони часу охоронці», «Всесвіт – яйце-райце», «В заглибинах літ – непочаті великі діла». Але авторка, користуючись ними, нерідко вдається до поєднання обох видів тропу: «Реалії – неначе тятива», «Очі – ніби, зашторені вікна», «Звуки – як шамкотіння». Зауважимо лишень, що цей перелік порівняльних цікавинок можна продовжити.
Органічності сприймання текстів сприяють також метафори й епітети. Скажімо, не можуть не зацікавити взірці першого тропу: «Знов спіткнулась об пережите», «Оголились вицвілі тини», «Обтрушуй із голосу втому». Та й епітети є такими, що причаровують: «пастки весни», «дифузія емоцій», «застуджені будні», «вагітна тиша»… Іноді для створення неперебутностей цього ряду авторка використовує протилежності:..вічна тимчасовість.»
Говоримо про оригінальність порівнянь, метафор та епітетів і вже не дивуємося, що їх нерідко можна угледіти у згадках про «населення», «Тятиви», й небесні світила і зірки, звірів і птахів, дерева і рослини: «Висне полумисок місяця», «до зірок крізь терняточка – терни», «гарчати вчуся так, як пес», «вуркочуть первозданно голуби», «як далі бути підкажи, калино», «ти – у небо закоханий сонях». Ця картина виглядає ще втішніше на тлі поєднання представників «населення»: «всміхнувся небу, сонцю і житам», «забалакався сонях із сонцем», «часом кортить завити, як на місяць вовки…?»
Чарівно виглядають і кольори екстраполяції: «Бурштинова вулиця, а вже до зеленої тягнеться», «чорні плями століть», «Кожнісінька днина білява, чорнява чи руса», «осінь руда й червона, ходить у кімоно», «де сиві пасма спраглого туману». «мов звіренятко руде», «нічогенько біла ворона».(Ви очевидно помітили, як природно виглядають «барвистості» у поєднанні чи протиставленні.
Щодо останнього, то воно проявляється не тільки тут, приміром, ми вже згадували про оригінальні епітети. А ще, мабуть, слід говорити про подвійності типу «труни-хати». В даному контексті вона таки є. А ще нам імпонують подвійності на взір: «споглядальниця-зірниця», «витоки-річища»… У поєднанні з такими банальностями як «сльози-роси» , «провісники-роки» вони створюють чарівність і позитивно впливають на сприймання.
Коли ми вже торкнулися питання про слововживання, то, безумовно, заслуговує на увагу ще один момент. Нерідко у «Тятиві» поряд зі звичними буквосполуками бачимо літеросплетення з присмаками неологічності, рідковживаності чи діалектичності, які по-своєму пикрашають твори: «червневобока», «брикливогрива», «почування», «одвіт», «без» «бузьки». Іноді бачимо, як поетка вдало експлуатує пестливі слова: «Бозя»…Та й алітерації (дуже рідкісні) небуденно свідчать про зростання ролі слововиявів у її поетичному арсеналі.
Є ще один бік виражальності, який називається формотворчістю. Поряд із звичними багатострофовиками, наближенними до традиційності, побутують верлібри, катрени, дво- і одновірші. (Є очевидним, що ці форми ще не є частими, але вони промовляють так багато.)
Очевидно, що згадані нами моменти не можуть претендувати на всеохопність, тому й не ставили перед собою такого завдання. Але той факт, що «Тятива» спонукала до розмислів, вважаємо відрадним. Впевнені, що підштовхне до нових віршопошуків.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,Член НСПУ
м. Кременець – м. Шумськ