30 квітня – 75-і роковини з дня народження Ярослава Павуляка, дисидента, громадського діяча, неординарного поета, номінанта Шевченківської премії, уродженця Тернопільщини, людини яскравої долі.
Народився 30 квітня 1948 р. поблизу Тернополя у великому свободолюбивому селі Настасові, з якого вийшло гроно відомих особистостей. Його батько Іван Ількович був сільським інтелігентом, активним учасником національно-визвольного руху проти усіх окупантів українського народу, відбув десять років сибірського заслання за просвітницьку діяльність серед односельців. До колгоспу пішов тільки після відсиджування, разом із деякими іншими господарями, у Микулинецькій тюрмі, за незгоду написати заяву на вступ. Зимою, працюючи в хаті за столярним верстатом, напам’ять декламував вірші Тараса Шевченка. І чотирирічний Славчик уже повторював Шевченкове: «І день іде, і ніч іде, / І, голову вхопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і науки» і допитувався, хто такий апостол і що таке правда.
Пізніше писав: «Мені в дитинстві з деревця крутого / Нетлінний тато вистругав дорогу. // Вона давно згубилась десь, одначе / Була то мудра забавка дитяча. // Гойдалася колиска піді мною, / Гойдався я з дорогою крутою. // Тулив її до рота від нестями / І все глодав молочними зубами. // Була тоді одна з дитячих мук – / Мені дорогу виривали з рук. // Ховали поза спину чи в рядно, / А я не міг без неї все одно. // Щоб не згоріла – заглядав у піч, / Второпати не міг у чому річ. // Аж потім повертали, щоб замовк, / Коли об землю головою товк».
Він і сам вирізував із дерева дитячі іграшки, не тільки його батько-тесля. Та тут йдеться про духовну спрагу пройти свою «круту дорогу» –виконати завдання, дане Богом на життя, і його, це завдання, дивовижно підтримувала і спрямовувала батьківська наука. Ця спрага була настільки всепоглинаючою, що їй до самозречення підпорядкувалося усе життя Павуляка, особисте і суспільне, також і всі його устремління та прагнення.
Хист до поезії проявив рано – ще школярем друкував свої вірші в районній газеті «Трудова слава». Оскільки любив малювати і різьбити, то вступив до Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша. У Львові колядував, за те міліція тоді арештовувала. Захопився забороненою літературою, в якій оспівували народну визвольну боротьбу, через що потрапив у поле зору відомих дисидентів. На літніх канікулах збирав фольклор: записав більше 500 пісень. Заприязнився із львівським скульптором Дмитром Крвавичем та іншими відомими художниками, письменниками, артистами у його майстерні, що тоді виконувала роль своєрідного мистецького клубу. Покинув училище після двох років навчання і перейшов на роботу в Науково-реставраційні майстерні Львівської картинної галереї, сподіваючись згодом поступити в інститут і стати філологом. У дев’ятнадцять років надрукував добірку своїх віршів у всеукраїнському альманасі для молоді «Вітрила-67», а у двадцять – у журналі Спілки письменників України «Жовтень». У двадцять один – без дозволу властей вночі встановив разом із іншими молодими людьми у рідному селі погруддя Тараса Шевченка і того ж року, не дивлячись на безконечні слідства КДБ і домашні арешти, поступив у Чернівецький університет на філологічний факультет. На другому курсі, у грудні 1971 року, за організацію вечора пам’яті Василя Симоненка та розповсюдження літератури з мотивами національного визволення, його виключили з університету.
Та Ярослав не переставав писати. І не втрачав надії таки отримати вищу освіту, бо інакше не зміг би реалізуватися, пройти оту задану йому «круту дорогу». У 1972-му поступив у Кам’янець-Подільський педінститут, звідки, після піврічного навчання, його виключили з політичних мотивів. За автобіографією Павуляка, «цьому передувало три домашніх обшуки (у рідному селі), під час яких вилучили «націоналістичну» літературу (твори Л. Костенко, недруковані вірші і щоденник В. Симоненка, рукопис власних віршів)». У 1973 році, рекомендацію йому дав Іван Драч, поступає у Літературний інститут ім. Максима Горького. Та вже на третьому курсі до нього знову доскіпуються «компетентні органи» зі Львова і погрожують виключенням. Врешті Павуляк, одружившись з іноземкою, виїжджає у Чехословаччину, де у Братиславі мав престижну літературну роботу перекладача. Його оселя стала надійним гостьовим прихистком для багатьох земляків-українців, мистців і просто знайомих, зокрема тернопільських художників, виставку творів яких у Братиславі організував сам Павуляк, В’ячеслава Чорновола, що прибув на Міжнародну конференцію, присвячену захисникам і борцям за дотримання Гельсінського закону та прав людини, українців діаспори, родичів.
Про цей виїзд Ярослав Павуляк завжди дуже шкодував. В еміграції пробув чотирнадцять років, з Незалежністю України повернувся на Батьківщину. Працював завідувачем тоді новоствореного в Тернополі музею політичних в’язнів. 25 листопада 2010 року відійшов у засвіти.
Видавати книжки спочатку не мав змоги, бо ж був під пильним наглядом найбрутальнішої служби тодішнього союзу, яка не дозволяла, після переїзду за кордон чомусь не спішив цього робити. Першу його поетичну збірку «Блудний лебідь» (так Павуляк називав себе) Василь Герасим’юк, попросивши у поета його вірші, уклав, відредагував і видав щойно у 1993 році, після здобуття Україною незалежности. До неї увійшли чи не найсильніші його вірші. Друга поетична збірка «Могили на конях» вийшла у світ до 50-річчя поета, у 1999 році, завдяки ініціативі Олега Смоляка, його односельця, поета і прозаїка, доктора мистецтвознавства. Третю «Дороги додому» Ярослав Павуляк уклав перед своєю смертю. Ще дві – «Сон є сон» (2016) і «Все про тебе» (2018) вийшли вже після неї.
Поезії Ярослава Павуляка приваблюють змістовою лінією простих, однак найвищих духовних цінностей народу, що робить їх дохідливими і людяними, а ще – яскравою метафоричністю, неординарною образністю і силою символіки. У цього поета, як ні в кого іншого, подвір’я танцює, риби і річка літають, кінь воскресає і сідлом п’є воду, людина носить на собі яму, вікна течуть по стінах, а стіни – по дорозі, дерева ходять, а на конях співають могили. Ці та інші глибокі Павуляківські символи розкривають таємницю лише готовим її зрозуміти і прийняти.
Можна сказати, що Ярослав Павуляк – великий поет, хоча його «крута дорога» і не сягнула заданої висоти, бо називав її не пройденою. А великий поет завжди є посланцем небес. А отже доносить до людей знання від Творця, орієнтує їх на високу небесну точку зору, на Його цінності. Спробуймо сказане проілюструвати.
Дуже елегійною, як малюнок чистоти перед Богом і покірности Йому постає рання поезія «Ранок, а збоку річка…» (поетові було тільки двадцять років): «Ранок. А збоку річка. / На пагорбі біла капличка. / Навколішках тихі корови / Ікону води цілують. // А потім підуть у поле, / Понуривши голови низько, / Бо спереду босий пастух / Несе корогву батога. // І, дівонько, так щоранку / З мольбою трави на вустах / Довкола села обходить / Процесія тихих корів».
Автор не був надто релігійним, особливо в юності. Та він відчував духовне наповнення довкілля і підпорядкованість законам, закладеним Всевишнім. Ранок – символ початку, річка – життя. На пагорбі біла капличка – то піднесена чистота, в якій розмовляють з Богом. У плесі відображається небо, тому корови «навколішках цілують ікону води». Вони повністю послушні Творцю, а відтак і вищій за них людині, навіть, якщо та людина боса і з батогом (бо люди воліють коритися добре одягненим і не надто строгим). І свій послух тварини, корови незмінно несуть у часі. Зворушує наче й випадкове звертання «дівонько». Діва символізує чистоту перед Богом, готовність прийняти Його закони повністю, де ніщо і ніхто цьому не суперечить. Дівонька – молода діва, та чи той, кому поет показує зразок чистоти.
Короткий вірш «Флейти дощу…» – взірець імпресії, де естетичне нероздільно пов’язане зі змістовим: «Флейти дощу / Застрягли у землю. // Блакитноокі / Коні / Побігли, / Побігли / Дивитись. // Білі флейти дощу / На конях». У духовній символіці дощ – Дух небесний, те, що несе життя. Він – основна вертикальна складова, що в даному випадку зумовлює рух коней. Вертикальна, то та, яка йде від Бога, горизонтальна – це діяльність світу. Флейти дощу застрягли у землю – небесне увійшло в земне. Вони застрягли – зупинилася мить часу між минулим і майбутнім – найменша частка теперішнього, що проживається найповніше. І саме ця мить породжує плоди прийняття Бога людиною.
Флейта – образ одночасно і зоровий, і виступає символом гармонії, яка своїм звучанням підкоряє усе, чому дає життя. Кінь несе вершника уперед і є символом прогресу, швидкости досягнення мети. У народній уяві він символізує силу. Для Павуляка кінь завжди виступає транспортом для носія духу, бо, несучи світлий дух, всю свою глибоку історію українці, захищаючись від нападників, воювали за свою ідентичність духовну, культурну, за фізичне виживання. Коні блакитноокі. Блакитний колір очей є у людей світловолосих, а тварин – світлих мастю. Русини віддавна світловолосі і світлі духом. У давній духовній історії поняття світлий і святий майже ідентичні, а слова – однокореневі, враховуючи те, що голосні літери були змінними, а письмо – без голосних.
Коні побігли, побігли дивитися, сприймати, вбирати у себе дощ-дух. І вже носій духу народу у повноті життя теперішнього вбирає у себе Дух Творця. Так розкодовуємо символіку поезій Ярослава Павуляка.
До поезій, в яких зашифровані закони Неба, чи прагнення ввести людей у благодать життя за ними відносяться вірші «Небесна вода на веслі», «Дорікать дощам даремно…», «Там, далеко, її прозріння…», «Я живу від весни – до весла…», інші.
Та в тодішньому союзі поетові не можна було описувати правдиве добро для людей і пов’язану з ними гармонію і красу. Бо поет неодмінно стикався з тим, що його заставляли писати брехню і прославляти зло. Ідеологія тодішнього ладу була перевернута з ніг на голову (на жаль, ми і нині ще не звільнилися від її навіювань). Ярослав Павуляк бачив, як обдурюють народ, живучи з праці його рук, і спрямовують його поступ не вверх, до Творця, а вниз, у світи зла. І поет стає борцем за ідеологічну і політичну незалежність народу, що дозволило б струсити духовний та економічний гніт і самому обирати свій шлях розвитку. За вчителя мав Тараса Шевченка.
У вірші «…А коли відлетів орел…» дорівнює Тараса Григоровича до титана Прометея, який не скорився поганському богові Зевсу, що уособлює князя світу цього.
За трагедією Есхіла «Прикований Прометей», незважаючи на незгоду Зевса, Прометей навчає ще доісторичне, не наділене розумом людство ремеслам, мистецтвам, навігації у морі та іншому. Та головне – він, узявши в богів «божественний вогонь», наділяє ним людство, і тим самим рятує його від перебування у підземному світі. За те Зевс приковує Прометея на вершині однієї із високих гір Скіфії, прибивши списом його груди до скали. Кожного ранку прилітав могутній орел, розривав дзьобом і з’їдав частину його печінки, що знову відростала. Символами цей міт фактично описує вікове «харчування» татарсько-московітського «орла» «печінками» героїв-подвижників нації, яка зберегла вірність правдивому Богові любови і добра.
Тож Павуляк пише: «… А коли відлетів орел, / Шевченко піднявся з-за обрію, / скликав мертвих, / живих, / ненароджених, / вийняв розриту печінку, / поклав на долоню / і показав. / Мертвим / роти заціпило, / живі / сокирами потилиці чухали, / а ненароджені / перешептались і врешті ойкнули. // Потім зійшлися докупи, / в один народ, / і сперечались: / кому з них бути мертвим, / кому живим, / а кому ненародженим».
У Тараса Шевченка є об’ємне послання під назвою «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», у якому він закликає полюбовно об’єднатися усім українцям: і пригнобленим, і тим, які «правдою торгують. / І Господа зневажають, – / Людей запрягають / В тяжкі ярма», для цього останнім треба звільнитися від зла. Постає запитання: хто є мертвими, а хто живими чи ненародженими?
Перша строфа вірша Павуляка, як і в Шевченка, має часовий вимір. Мертві – українці минулого часу, вони замовкли, визнаючи героїку духовного подвигу Шевченка-Прометея. «Живі / сокирами потилиці чухали» – вони є українцями нинішнього часу, тими, які можуть діяти, тому в них у руках сокири. Потилиці чухають тоді, коли їм важко підійти до виконання якоїсь справи. Ненароджені – люди майбутнього, вони перемовились, порадившись, і ойкнули, себто визнали особливо важким те завдання, яке стоїть перед ними.
У другій строфі йдеться про категорію духу. Духовно мертві вже не здатні на подвиг. Живі є народженими від Бога (1 Ів. 3, 8-10), а отже, діють за Його настановами і гріха не чинять. А ненароджені перебувають у стані підготовки до свого народження з висот. Вони ще приймуть духовне подвижництво Прометея як зразок для виконання. То чому ж вони сперечаються, коли усе зрозуміло? Нема спільної (в усіх одночасно) орієнтації на найвищий авторитет – Бога. Кожен розуміє усе по-своєму, як у Шевченка в згадуваному вірші: «І все те бачив, і все знаю, / Нема ні пекла, ані раю, / Немає й Бога, тілько я! / Та куций німець узлуватий (чи інші будь-які народи – А.-В. П.), / а більш нікого!..».
Ярослав Павуляк у багатьох віршах показує не так матеріальну злиденність життя народу, хоча у ті часи вона була ще значною, як, під тиском системи, духовне розтління, моральний занепад, зацькованість правди. Це бачимо у віршах «Демон», «Словакові про Україну», «В роті людини вулкан зашнурований…», «Куди тобі, річко, мандрівонька пахне?..» та інших.
Будучи в еміграції, Павуляк пише поему «Підошва», в якій символом підошви закодована пропаганда, ідеологія, яка не тільки залишає по собі слід на землі, а ще й спрямовує людей до добра чи зла, у випадку радянської системи це було зло. «Кожний народ має свій шлях / І має свою підошву. / … / Історія кожного народу – / На його підошві. // Залишаємо кожен / Слід по собі: / хто на Голгофу, / а хто – у яму, / хтось – променистий, / а хтось, як пляму…». ». У цій поемі наголошує на потребі демонстрацій, мітингів, страйків і протестів. Бо ми – народ, і маємо силу протистояти злу.
Знаний український письменник Василь Шкляр, згадуючи поета під його 70-річчя, у статті «Треба спитати у Бога», що її надрукував у газеті «Літературна Україна» 31 травня 2018 року, описує такий епізод. Коли малий Ромко, син Василевого тернопільського товариша Івана Басюка запитав Павулюка: «Вуйку Ярославе, а як же то може так бути – могили на конях?», той відповів: «Не знаю. Треба спитати у Бога». Тільки дитина, як ніхто інший, могла зрозуміти цілковиту дитинність поета перед Всевишнім.
Там же Шкляр пише: «Я жадібний на поезію Павуляка. Жадібний і ревнивий. Іноді мені хочеться, щоб його знало якомога менше людей. Щоб ті, хто спізнав таїнство його слова, належали до особливого Ордену. До щасливих обранців, яким доступне це Письмо». Саме поєднання небесного і земного, поряд з майстерним художнім вираженням, і становить таємницю особливої висоти і притягальности поезії Ярослава Павуляка. Ця таємниця доступна кожному, хто запрагне її спізнати.
Анна-Віталія Палій.