Любов до волинської природи – риса, притаманна Адаму Міцкевичу, вона стала джерелом образів його книги «Балади і романси». У ній поет маніфестує звернення до народних джерел і фольклорних образів, що особливо помітно в баладах «Рибка», «Світязь», «Лілії», «Світязянка», «Я люблю» та інших. Музична поетика творів зв’язана із стихією волинської природи. У творах домінують зорові враження і невичерпні відтінки краси Світяза.
У ХVІІІ-ХІХ ст., з ініціативи романтиків, і, зокрема, А.Міцкевича, реабілітовано культурну спадщину Середньовіччя як необхідну ланку духовного поступу суспільства, це призвело до зацікавлення поетів містикою, магією, фольклором і зумовило підвищену увагу до балади. Й.-В.Ґете, Ф.Шіллер, В.Вордсворд, а за ними й А.Міцкевич та інші вводять її у коло високого мистецтва.
Як відомо, відчутно на баладу вплинула дума. На початку XIX ст. з’являються баладизовані «Думи» Ю.Нємцевича, навіяні духом романтичних балад Гольдсміта, Персі і Вордсворта: примара лицаря, який загинув, мстить невірній коханій («Алонзо і Олена»), через небіжчиків постає трагедія нерозділеного кохання («Едвін і Анеля», «Монах»), упирі відвідують коханих («Мельвіна», «Сон Марисі», «Тінь Евеліни») і т.д. У цих баладах Ю.Нємцевича чимало інших «чудес» та «винятковостей»: наприклад, спокушену дівчину виганяють з дому і вона замерзає («Зима»), сиріт вбивають розбійники («Діти в лісі») та інші. На подібні «балади чудес» Ю.Словацький разом із А.Одинцем відгукується віршем «Невідомо що – чи «романтичність», який має підзаголовок «Епілог до балад»:
Двоє йшло вночі в тривозі.
Раптом, що це на дорозі?
Чи то хорт?
Чи то чорт?
Один каже з переляку:
– Бачиш чорного собаку?
Чи то хорт?
Чи то чорт?
Лиш мовчання, лиш тривога.
Жоден з них не знав нічого.
Чи то хорт?
Чи то чорт?
(Пер. В.Сосюри).
Ю.Нємцевич не лише подражав бюргерській «Леонорі» чи переспівував шіллерівські «Рукавички» та «Людмилу» В.Жуковського. Він також перекладав пісні Оссіана – анонімно видані англійською мовою у 1760 р. в Едінбурзі «Фрагменти віршів, зібраних у гірській Шотландії і перекладених з гельської або ж ерзейської мови». Збірник підготував учитель Дж. Макферсон і видав його під іменем легендарного барда кельтів Оссіана (або ж Ойсина), який жив у III ст. в Ірландії, твір викликав нечуваний інтерес. У 1765 році побачив світ двотомник Оссіана, з якого й почалася європейська слава стилізацій Дж. Макферсона під ірландські та шотландські сказання, легенди і балади.
Полишаючи осторонь дискусії про достовірність поем Оссіана, звернемо увагу на те, що оссіанівську традицію продовжили поети «озерної школи», а згодом Дж. Байрон, Ф. Міллер, Й.-В.Ґете, який вмістив власний переклад із Оссіана до «Страждань молодого Вертера». Поетичним відкриттям Дж. Макферсона став «оссіанський пейзаж», риси якого помічаємо у «Канівському замку» С.Ґощинського, «Думі про Вацлава» Ю.-Б.Залєського, «Марії» А.Мальчевського, «Золотій бороді», «Козакові» Т.Падури, «Поділлі» М.Гославського та інших, а також у циклах А.Міцкевича «Балади і романси», «Сонети», «Кримські сонети», поемах «Гражина» та «Конрад Валленрод» та ін.
Проте пісні Оссіана – не єдине джерело, яке вплинуло на А.Міцкевича. Незвичайно глибокий сенс мали для нього також німецькі та французькі, польські та українські народні балади та думи. У конспекті лекцій із слов’янської літератури, які поет читав у Сollege de France у 1840-44 р., він високо оцінює «Слово о полку Ігоревім» та українські пісні, а в своїй практиці використовує народні легенди, міфи, пісні, повір’я, балади, обробляє, стилізує, контамінує, переосмислює їх [Кухар Р. Лекції з минулого // Кухар Р. Буття в літературі. – К.: Ред. часопису «Народознавство», 2002. – С.218-222]. Це було не просто «засвоєння», а до інтимності особисте й надзвичайно активне відчуття, в першу чергу їх родового синкретизму – елементів лірики (римована строфічна форма, ліричний настрій, рефрени), епосу (нараційність, виклад якоїсь історії) і драми (фрагменти діалогу).
Відчутні ознаки синкретизму помітні в поетичній повісті «Канівський замок» С.ҐГощинського. За зовнішньою канвою подій – долею козака Небаби, який приєднався до бунтівників отамана Швачки і прагне помститися управителеві канівського замку за підступно викрадену кохану Орліку – помічаємо «нову» текстову конструкцію, де на передній план висувається суб’єкт поетичного висловлювання, зовнішній і внутрішній світ ніби передається через суб’єктивне сприйняття. Це відрізняє його від наратора, який відчужено розповідає про незалежну від нього дійсність. Подібний синкретизм поеми високо оцінив А.Міцкевич у своїх лекціях у Colleg de France: «ніби підкинув огонь під давню споруду слов’янської поезії, збудив уявлення й обурення серед класиків і прибічників сільської моделі розповідної літератури» [Grabowska D.. Zamek Kaniowski // Literatura Polska. Przewodnik encuklopedyczny. – Warszawa, 1985. – T. II. – S.669].
Ознаки синкретизму характерні і для балад і романсів А.Міцкевича «Первоцвіт», «Романтика», «Світязь», «Світязянка», «Рибка», «Пані Твардовська», «Лілії», «Воєвода» та інші. Вони настільки домінують у творчості А.Міцкевича та інших романтиків, що на основі балади деякі вчені (П.Ланг) висунули ідею існування окремого літературного роду – баладики. Звісно, в Україні ця точка зору не прижилася, у нас популярнішою є теза, що балада – це жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально- побутового ґатунку з драматичним сюжетом.
Реставрація синкретизму допомогла А.Міцкевичу створити повнокровну літературну баладу із її жанровою домінантою: чудесні й загадкові події у сфері тематики, краса природи, простота і наївність як засіб рецепції, динамічна концентрична дія, ескізно заявлена у композиційному плані через повторювані моменти фабули, ліризована розповідь, часто перебита діалогами, зрештою, тут виявляє себе особлива поетика, де домінують мелодійність, строфічна вивершеність і наснаженість епітетами, порівняннями, паралелізмами і т.д.
Нарівні з досвідом А.Міцкевича подібну індивідуалізацію балади помічаємо і в Україні. Тут ще в XV-XVII ст. деякі з народних балад зафіксовано у писемності («Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», відома під назвою «Стефан-воєвода», «По тім боці Дунаю а вже козак гуляє»). А в першій половині XIX ст. під впливом передромантичних течій оссіанізму та руссоїзму та інших постає авторська балада, яка, щоправда, спершу має характер запозичень з німецької, польської та російської літератур. У П.Гулака-Артемовського «Рибалка» – за сюжетом В.-Й.Гете, «Твардовський» – під впливом А.Міцкевича, у Л.Боровиковського – «Маруся», переспів «Світлани» В.Жуковського. Згодом українські поети розробляють оригінальні сюжети («Ледащо» Л.Боровиковського, «Погоня» М.Шашкевича та ын.), спираючись на досвід дум та народних балад, освоюючи їх родовий синкретизм, перебуваючи у силовому полі впливів європейської культури.
Більшість ранніх балад А.Міцкевича («Рибка», «Світязь», «Лілії», «Світязянка», «Я люблю», «Пані Твардовська») належать до ліро-епіки. Тут відчутне епічне начало, залежне від предмета зображення. Така поезія відзначається сюжетністю, фабульністю, між іншим, остання обставина й визначає своєрідну палітру виражальних засобів. Однак, наявність у творі прикмет епічного роду зовсім не означає, що автор дозволяє подіям саморозвиватися: авторське «я» пронизує від початку і до кінця художню тканину, у композиційній побудові творів тісно переплітаються два типи зображення: епічний – через самоцінні вчинки героїв, їх думки і почуття, і ліричний – через оціночні переживання. Тому визначити, у чому полягає жанрово-родова домінанта твору – у лірично змальованій епічній події чи в ліричному змалюванні епічної події, інакше кажучи, чого в творі більше – лірики чи епосу – можна лише на конкретному прикладі.
А.Міцкевич спирається на традиції фольклорної балади і сприймає їх не як щось беззмістовне, позбавлене реальної основи, зводячи тим самим жанр до сфери «чистих форм», а, в першу чергу, бере до уваги її життєвий зміст, драматичні теми і конфлікти на тлі волинської природи. На перший погляд, у його баладах світ постає як царство містичних надприродних сил. Щось подібне ми бачили в баладах поетів філоматсько-філаретського кола: «Твардовський», «Циганка» Т.Зана, «Малина» О.Ходзька, деяких поезіях А.Одинця. Чи в «Баладах і романсах» С.Вітвіцького. Події в баладах А.Міцкевича нерідко розвиваються в атмосфері таємничості, головними героями тут виступають чорти («Пані Твардовська»), утопленики («Світязь»), примари і мавки («Світязянка»), світязянки, які живуть у воді («Рибка»), мерці («Лілії») та інші.
Але бачимо, що під пером поета балада втрачає містичний характер. У «Світязі» рибалки неводом витягують з води жінку («Кучері білі, уста, мов корали, / Очі великі та сині»). Її можна порівняти з героїнею балади Т.Шевченка «Русалка». Народні повір’я про русалок і незвичайні сюжетні колізії набувають в обох творах іншої, ніж у фольклорі, ідейно-естетичної функції, іншого осмислення. Шевченкова русалка в інтерпретації поета – дівчина з трагічною долею; виняткове у її «родовідній» не фантастичне життя під водою, а те, що привело її туди із людського середовища. І в «Русалці», і в інших баладах Т.Шевченка («Лілія», «За байраком байрак») фантастичне, виняткове постає не як об’єкт зображення, а як поетичний засіб узагальнення трагічного соціального становища героїв. Щось подібне бачимо і в баладі «Світязь» А.Міцкевича, де образ жінки конкретизується через сюжет: жінка розповідає людям, що в своїй «прірві підводній» білопінні вали поховало місто, «Туганів державу». Не дивно, що його патріотки «оточені ореолом героїзму й патріотизму». Щоб не віддати місто ворогам, вони затопили його, а самі перетворилися в квіти:
Бачиш квітки? То дівчата і жони,
Змінені в білі купави.
Мов сніжнобілі метелики, линуть,
Скрізь над водою німою,
В листі зеленім, як віття ялини,
Всипане снігом зимою.
Образ чарівний, дівочої цноти
Барви квіток затаїли,
Тут їх життя обминають турботи,
Смерті незборної сили.
(Пер. М.Пригари).
Згадаймо, що героїня балади «Лілея» Т.Шевченка, яка виявилася «байстрям» пана, гине від розлюченого натовпу, який спалив панський маєток, а над нещасною реготав і насміхався, і вона загинула («Я умерла / Зимою під тином, / А весною процвіла я / Цвітом при долині, / Цвітом білим, як сніг, білим!). Бачимо, що обидва поети використали широко відомий у народній творчості, як і в романтичній літературі, мотив перетворення дівчини після смерті в лілею. Деякі вчені, наприклад, О.Колесса, навіть писали про вплив «Світязя» на «Лілею» [Колесса О. Шевченко і Міцкевич. – Львів: [Б.в.], 1894. – С.11]. Хоча за цим мотивом в обох поетів прозирає різна тематика: в А.Міцкевича – історико-патріотична, в Т.Шевченка – соціально-побутова.
Деякі вчені проводять паралель між героїнею «Світязя» і героїнею балади А.Міцкевича «Рибка», бо остання «також належить до русалок-світязянок», але набуває у творі іншої модифікації – «півжінка, півриба і навіть сирена» [Давидюк В. Українська міфологічна легенда. – Львів: Світ, 1992. – С.99]. Із русалками та їх модифікаціями пов’язаний цілий комплекс язичницьких символів. Про це писали українські вчені О.Воропай, В.Гнатюк, Я.Головацький, С.Килимник, М.Маркевич та інші. Мотиви трансформації різних постатей русалок, на думку К.Штепи, сягають грецької міфології та метаморфоз богів Олімпу [Штепа К. Нариси з історії античної й християнської демонології // Записки Ніжинського ІНО. – 1926. – Кн.6. – С.125-194; 1927. – Кн.7. – С.119-120].
У баладі основним чинником стилю можна вважати сюжет. У Міцкевича сюжет відтворює конкретно-історичну ситуацію: жертовність і патріотизм захисників міста. У сюжеті початок і кінець, сутність і межі жанру. Суттєвою особливістю баладного сюжету є його підвищена подієвість, гостра фабульність, увага до пейзажних деталей. Сюжет балади «Світязь» пунктирно зображає розвиток взаємин між людьми, відчеканює в кожному окремому випадку жанрову різноманітність. Глибина і значущість відображених у баладі колізій постає через ряд кульмінаційних точок: 1) люди чують жіночі голоси, брязчання зброї і грізний гамір бою під водою і наказують рибалкам кинути в озеро невід; 2) рибалки витягують жінку, яка розповідає всім про героїзм і жертовність оборонців міста; 3) литовський князь Мендог пише листа Туганові, щоб той із військом прийшов йому на допомогу у боротьбі із «царем із Русі»; 4) дружина покидає місто; 5) на беззахисне місто нападає військо із Русі; 6) захисники, щоб не потрапити у полон, вирішили «вбити себе», бо, на їх думку, «смерть від ганьби урятує»; 7) вони затоплюють місто і гинуть, на місці їх смерті виростають білі квіти; 8) розповівши усе це, княгиня зникає під водою, а з нею – човни і невід.
У зображеній ситуації герої показані в момент найгострішого зіткнення супротивних сил, вищої напруги пристрастей, морального протистояння, життєвого випробування, несподіваного повороту долі. Сюжет балади «Світязь» відзначається особливою гостротою, винятковістю зображуваних обставин. Захисникам «зручніше» героїчно вмерти, а не здатися ворогові. У результаті – всі мешканці гинуть. Підкреслена увага до обставин закономірна: вони із значною мірою вірогідності ніби «передбачають» поведінку героїв і тим самим виступають грізним корелятом очікуваних дій і вчинків. Лише подібні виняткові умови можуть із достатньою повнотою розкрити особистісний сенс і характер баладних героїв, яким, очевидно, на роду написано у складній і небезпечній обстановці бути мужнім, діяти рішуче і упевнено.
У баладі «Світязь», як і в інших ранніх творах, багато місця відведено місцевому колориту (фр. couler locale). Місцевий колорит – це сукупність достовірних деталей, які передають географічні і національні особливості місця подій, атмосферу й обстановку новогрудських країв. Ще Б. Констант у статті «Роздум про трагедію “Валленштейн” і німецький театр» порушив питання про місцевий колорит як принцип, який мав змінити класицистичну абстрактність і надати творам конкретики та реалістичного забарвлення. Про місцевий ландшафт свідчать назви місцевих сіл: Цирини, Заосьє, Рута, Щорси, мальовниче озеро Світязь, руїни замків, бори, дороги, вибалки. У баладі «Світязь» приваблюють описи озера та його чарівних берегів, на ефект місцевого колориту тут «працюють» і образ дідича із села Плужин, ксьондза із сусіднього села Цирини, селян, які закидають невід на дно озера. Прикмети волинської природи, топонімічні назви, а також одяг, звичаї, діалект надають «емоційній атмосфері твору відчуття достовірності, передають екзотичність природи» [Humiecka W., Kapełus H. «Ballady i romanse» // Ludowość w Mickiewicza. – Warszawa: PWN, 1958. – S.164-165].
Іншу свою баладу «Світязянка» А.Міцкевич будує на народному повір’ї про те, що на берегах Світязі з’являються водяні німфи, які народ називає світязянками. Твір розвиває започатковану романтизмом традицію обробки фольклорних мотивів, окремих стилізацій під фольклорну баладу. Джерелом натхнення для романтиків були «Пам’ятники давньої англійської поезії» Т.Персі, збірник «Народні пісні» Й.Гердера та інші. А.Міцкевича, як і інших поетів, зачарувала краса і сила почуттів, переданих повір’ями, легендами та переказами. Можна сказати, що «Світязянку», як і інші шедеври поета, породила туга за рідним краєм – явище, прикметне для психології мистецтва. Волинсько-поліський фольклор із його оповіданнями про русалок, які живуть на дні водоймищ, лісовиків і духів лісу, які переховуються у лісі, міфологія і перекази вплинули на багатьох поетів, у творах яких відчуваємо певну спорідненість фольклорних образів: «Балади і романси» А.Міцкевича, «Лісова пісня» Лесі Українки, цикл «У зачарованім царстві» білоруського поета М.Богдановича.
Балада «Світязянка» вражає красою природи, глибиною думки, музичністю мови. Вона відтворює новогрудський край поета у шумах і тінях хащів «ліщини рясної», де «тиша стоїть, часом лиш під ногою хрусне засохла стеблина», де у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, у гомоні літньої ночі, у буйних, жагучих силах природи «повниться громом могутнім діброва» і клекоче Світязь, з «плескотом вгору» здіймаючи свої шумкі і білопінні вали. Ці образи рідної природи, легенди пралісу, мелодії почутих повір’їв і переказів можна передати хіба-що назвою вступного вірша до «Балад і романсів» – «Первоцвіт».
Якраз серед цих смарагдово-зелених берегів Світязя, який хвилями лягає під ноги і не дає приступитися до води, та тіней густих великих листяних лісів і соснових борів, над плесом води, котра своїми барвами переливається з синявою неба, і розігрується описана драма: мисливець, «леґінь стрункий та красивий», закохується у чарівну і вродливу дівчину. Та вона сумнівається в його коханні: «Може б твої прийняла я благання, / Тільки чи любиш ти вірно?».
Хлопець уклякнув і силу нечисту
З пекла за свідків волає,
Дівчину клятву дає урочисту,
Та чи ж її не зламає?
«Ой, не зламай! Пам’ятай мою раду!
Остерегти тебе мушу:
Клятву хто стопче, загину за зраду,
Занапастить свою душу».
(Пер. М.Пригари).
Тут і з’являється цей натяк на любов і вірність стрільця і дівчини, їхню любов, ідеалізовану, вигадану, яка навряд чи може існувати і яку навряд чи можна пронести крізь життя чистою і незаплямованою. Читачів хвилює образ душевно чистого стрільця, який у глибині серця носить дивні, дорогоцінні слова про любов, вірність, відданість, «кличе, шукає даремно» свою кохану, але вона зникла «у мороці ночі», зникла, як «повів легкого туману», в лісі «розтала таємно».
І ось вона випливає у шумкій хвилі Світязя, як і належить підводній німфі, дуже гарна з лиця, «наче квітка лілеї в сяйві зорі молодої», довкола неї «легко й прозоро» в’ються «білих серпанків завої». Недаремне за народним повір’ям такі істоти душі не мають, а тільки серце, вони полюють за гарними парубками і тягнуть їх у воду. Стрільцеві стає «млосно й солодко», він вагається – кинутися чи не кинутися «в хвилі», але кудись зникають внутрішня настанова на благородство, на високе моральне виялення людського серця. І він, «дивну вчуваючи спрагу», кидається у воду, «поруч уста її бачить червоні», упізнає у ній «свою дівчину з лісу». І ця його безрозсудність надає творові особливої чарівності, тих барів і кольорів, які приворожують і ваблять, допомагають читачеві перейнятися співстражданням до нього.
Важко здіймаються хвилі холодні,
Хвиля за хвилею лине.
Вир закипів… У підводній безодні
Дівчина з легінем гине.
Досі те озеро дике клекоче
В місячнім срібнім промінні,
Досі блукають отам серед ночі
Парубка й дівчини тіні.
(Пер. М.Пригари).
Кохання вибило стрільця з колії. Він пішов на смерть заради свого кохання. Тут уже не героїчний, як у «Світязі», а трагічний пафос. Героїчне, як і трагічне, будучи однією із форм піднесеного, найвдаліше характеризують специфіку баладного пафосу, хоробрість стрільця і його готовність до самопожертви заради кохання. Твір закінчується невеличким авторським повідомленням: «Хто він? Мисливець з тутешнього бору, / Дівчина хто? Я не знаю.»
Твір близький до поетики народних пісень не лише за рахунок фольклорних образів- персонажів, а й народно-пісенної символіки, тропів, поетичного синтаксису. А.Міцкевич не копіює скарбів народної духовної культури, не переносить їх механічно у свій твір, а глибоко й творчо опрацьовує, наснажує сучасною філософською глибиною, уміє переплести елементи фантастики зі світом реального буття. М.Пригарі, яка дактилем переклала баладу «Світязянка» українською мовою, вдалося зберегти народнопісенний мелос твору і передати образно-ритмічні особливості оригіналу.
На думку Д.Ґавінецької, «Світязянка» вплинула на образ русалки із поеми «Змій» Ю.Словацького (розділ «Козацька повість») [Gawinecka D. Motyw rusałki w trcech balladach Adama Mickiewicza // Prace Literackie (Wrosław). – 2003. – T.XII. – S.57]. Дія твору відбувається серед українських степів, в атмосфері народної казкової фантастики, легенд про запорізьку вольницю і переказів про героїчні часи придніпровської Січі. Одинокий і приречений герой твору – турецький ренегат і гетьман Змій – виступає на тлі розповіді про славні набіги козаків на береги Босфору й Анатолії. Автор вдало поєднує в творі епічну традицію із романтичною екзотикою східних поем. Включені в поему балада про русалку і «Пісня відпливаючих» («Гей! Далеко Чорне море, / Чайки плинуть у тумані, / Пальми й замки на Босфорі – / Мов комиш густий в лимані») належать до тих шедеврів українського мелосу в польській поезії, який присутній у «Марії» А.Мальчевського, «Канівському замку» С.Ґощинського, баладах Ю.-Б.Залеського та А.Одинця й оживе у «Думі Вернигори» в поемі «Беньовський» Ю.Словацького. Як і в Міцкевича, русалка в Ю.Словацького дуже гарна з лиця, молода, «тендітна», із польовою квіткою в косах, схоже, що за сонце їй править місяць, вона любить ясну місячну ніч, хоча сама «камінна» й «оманлива душею». У неї закохується гетьман:
Гетьман хмурий; ледь помітно
Розсікає човен хвилі;
Ось ізнов вона; тендітно
Заясніли риси милі.
Ну і гарна ж чарівниця!
Хто б із нею міг зрівняться?
Від лучин шаріють лиця,
А від місяця срібляться.
Захопившися шалено, –
Для душі це, може, й згуба, –
Гетьман враз: «Іди до мене!
Йди до мене, моя люба!»
(Пер. В.Струтинського).
Д.Ґавінецька звертає увагу на те, що і в А.Міцкевича, і в Ю.Словацького характеристики русалок збігаються, русалки 1) молоді, красиві, їх лиця рясніють «милими рисами», коси прикрашені вінком із польових квітів; 2) виявляють характер, приносять людині зло і бояться «хреста»; 3) являються із водної стихії і ця стихія географічно локалізована (Світязь, Дніпро); 4) їх оточує «мла холодна», «трепетне видіння», де – «ні стежки, ні дороги» [Там же].
Отже, бачимо, що любов до волинської природи – риса, притаманна Адаму Міцкевичу, вона стала джерелом образів його книги «Балади і романси». У ній поет маніфестує звернення до народних джерел і фольклорних образів, що особливо помітно в баладах «Рибка», «Світязь», «Лілії», «Світязянка», «Я люблю» та інших. Музична поетика творів зв’язана із стихією волинської природи. У творах домінують зорові враження і невичерпні відтінки краси Світяза.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.