У статті на основі спогадів сучасників Володимира Йосиповича Здоровеги про нього та його творчість, наукових та публіцистичних текстів самого автора здійснена спроба створення його «текстобіографії» у художньо-публіцистичному, суспільно-політичному та інформаційно-культурологічному контекстах.

Творчість і біографія. «Божа іскра» таланту (формула професора В. Й. Здоровеги) і доля. Характер і реалізація. Ці пари так чи інакше кристалізуються в методологічний інструментарій не лише літературознавства, журналістикознавства, але й гуманітарно-метафізичної та й психофізичної сфер-енергій загалом.

Тому на стиках наук і виник психоаналітично-історіософський термін – «текстобіографія», який залучається там, де предметом філологічної інтерпретації духовно-душевного явища мають бути не лише тексти того чи іншого митця, але й контексти, підтексти, надтексти часопростору, в якому його творено, та видимої і латентної біографії (разом із фотографією) автора. Такі закони «мистецтва тлумачення» – на думку Фрідріха Даніеля Ернста Шляєрмахера, філософський текстотвір якого «Юність і старість» сам звучить, як справжня поезія: «Наче бій годинника хвилини, колообіг сонця роки мені долічує, так само – знаю – я живу назустріч смерті».

 

Таким же – поетом журналістикознавства – був і професор Володимир Йосипович Здоровега, який прийшов у слов’янську гуманітаристику, як попри всі режими, системи, класи, раси, гендери, тендери, попри все і вся у Божий світ приходять Люди, які ширші, вищі і глибші за ті ж режими, ідеології, влади, класові, расові і «прочая» теорії та практики, бо «маючи в серці те, що не вмирає», стають Особистостями, яких ті ж режими-системи, політичні влади хочуть купити, стратити, приручити – що часто одне і теж. А вони самі – Особистості – зостаються прикладами загальнолюдської та професійної етики, естетики, моралі, світять і гріють братам по духу сучасникам і нащадкам, одне слово, «і мертвим, і живим, і ненарожденним». Прикладів більше ніж достатньо. Так, скажімо, імена Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка в позитивно-оптимістичному, навіть дидактичному, контексті зустрічаємо у досліджуваній нами волинській пресі усього ХХ століття: і «під Польщею», і під «першими совєтами», і «під німцями», і під «другими совєтами», і в час «так званої перебудови», і в наш, прости Господи, демократичний період…

Така доля – людської поважної любові суджена лише тим, хто був у світі наймудрішим, бо за поетичним висловом вічно молодого Василя Симоненка, – «найдужче любив життя».

Серед таких життєлюбів був і один із найлюдяніших Професорів, з якими щасливо звела мене доля, Володимир Йосипович Здоровега, який, починаючи з першого тижня мого навчання на факультеті журналістики Львівського університету, по-батьківськи підтримував мене аж до захисту під його керівництвом кандидатської дисертації, влаштування на роботу… захисту докторської, видання перших поетичних книг – і далі, далі… підтримує до сих пір, визначивши загалом як тодішній декан факультету мій шлях у науку, у творчість.

Тому говорити, думати про нього мені легко, приємно, світло і парадоксально важко водночас, адже (знову цитую класика – однолітка Володимира Йосиповича) «немає загадки таланту. Є вічна загадка любові». Григір Тютюнник.

 

  1. Так, В. Й. Здоровега родом із воєнного дитинства і поствоєнних тоталітарних п’ятирічок, в яких, як свідчить його ж текстобіографія, попри все і вся можна було зостатися людиною і допомагати по-людськи реалізуватися іншим – і студентам, і аспірантам, і колегам… близьким по духу і близьким по крові.

І майже тоді ж (середина 70-х років ХХ століття), коли Олександр Галич писав у вірші «Досвід ностальгії»:

Как каменный лес, онемело,

стоим мы на том рубеже,

где тело – как будто не тело,

где слово – не только не дело,

но даже не слово уже,

 

український професор видав у Москві книгу «Слово тоже есть дело: Вопросы теории публицистики».

Це був один із тих текстів, про який пізніше, однозначно погоджуючись із його інтерпретатором, харківський професор Ігор Михайлин у статті «Я над цим питанням дуже серйозно думав…», або Володимир Здоровега як мислитель» зазначив: «Варто почати з того, що В. Здоровега розумів журналістику як передусім публіцистику. Про це свідчать не лише назви його провідних книжок «Мистецтво публіциста» (К., 1966), «У майстерні публіциста» (Львів, 1969), «Пошуки істини, утвердження переконань: Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики» (Львів, 1975), «Слово тоже есть дело: Некоторые вопросы теории публицистики» (М., 1979). Щодо цього, то легко заперечити, сказавши, що в радянській аксіології журналістика завжди була публіцистикою, а її головними функціями розумілися функції пропаганди, агітації й організації народних мас. Радянська теорія журналістики зовсім не приділяла уваги інформаційній сутності журналістики, але гіперболізувала її виховний вплив.» [6].

Писав рецензію під назвою «Совість і факт» для «Молоді України» на нову книгу професора В. Й. Здоровеги «Теорія і методика журналістської творчості. – Львів2000. – 180 с.») і аз грішний, зокрема зазначаючи: «Книжка професора кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка – одна із тих досвідчених і добрих ластівок, які можуть принести весну конструктивного примирення між дрімучою «совковою, чайниковою» моделлю журналістської творчості та не менш дрімучо-ненашою (хоча я, можливо, суперовою) північноамериканською, німецькою, китайською, африканською чи нашою» крайньою точкою падіння, коли вульгарно оживлюючи забронзовілих класиків, ми омертвляємо себе. А комп’ютерні технології у ЗМІ В. Здоровега не заперечує. У них загадки немає. Є, як відомо, одна загадка і тайна – любов. А вона передається від серця до серця поглядом і дотиком, її несуєтний Професор і розгадує. І загадково усміхається. Втомливо усміхається. Як один з його учнів я йому вірю» [7].

Правда тоді я ще не знав, що Професор так скоро піде від нас і ставатиме легендою.

Хоча, хоча… творчість – це завжди передчуття, можливо, насамперед передчуття. І це чудово відчував і Професор.

 

  1. Відомий, писаний-переписаний, латаний-перелатаний і тогочасний контекст.

Творення і боротьба міфів (християнського з комуністичним) вимагали жертв. Тому у нас так багато молодих романтичних поетів і так мало тих, кого варто поважати у старості…

Одні національні інтелігенти за свої переконання сідали в тюрми (як Василь Стус, Ігор Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Микола Руденко…), інші по-вірнопідданськи («ледь печальні, ледь сутулі, ледь пом’яті») тихенько, «підленько і дрібненько» гнули «лінію партії», ще інші, як той же Григір Тютюнник, Ліна Костенко, Олесь Гончар, Борис Олійник, Іван Дзюба і тоді, на відносній волі, зоставалися Людьми, працюючи в журналістиці і в літературі, а значить граючись зі смертю, тому, знаю, як важко переживав В. Й. Здоровега свою роль експерта у справі засудження радянською владою поета Ігоря Калинця, тому просив у нього пробачення. І це було щире і шляхетне, християнське каяття людини, яка не претендувала на роль героя, а лише – на статус порядної совісної людини, професіонала із гідністю, яким, впевнений, Володимир Йосипович, в очах справжніх дисидентів і зостається.

Хоча не шляхетним щодо самого В. Й. Здоровеги була на початку проголошення незалежності поведінка нових ура-патріотів (легко бути сміливим, коли дозволили): «За якийсь час люди зорієнтувалися, що тут є спеціальні крикуни, які мають завдання не допустити і перешкоджати виступам неофіційних представників. І вони почали реагувати в такий же спосіб на виступи офіційних представників. Коли до мікрофона приступив проф. Здоровега, Іван Макар нагадав, що це той самий, який брав участь як експерт, коли в 1970-их роках судили Калинців, Чорновола, Горинів. Присутні заглушили тоді Здоровегу криком «Ганьба! Ганьба!» і не дали йому взагалі взяти слово», – читаємо у книзі Анатоля Камінського «На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні» [4, 128].

Хоча, як ми розуміємо тепер, професорові було що мудрого сказати.

Але такий був крикливо-глухий контекст святкової ейфорії, на якій «два баяна порвали»…

Такі вічні закони юрби.

І тому у цей же час «Володимир Здоровега – це той, хто на Шостому з’їзді журналістів України в 1990 році піднявся за трибуну і став говорити, що українська журналістська організація більше не ходитиме «у підручних», що вона має бути національною і незалежною. Його тоді під крики «долой бандеровцев» мало не за штани стягали з трибуни, а він наступного дня знову піднявся за трибуну і, незважаючи на крики протестів і тупіт, зачитав підготовлений уночі разом з іншими львівськими колегами проект резолюції про реорганізацію спілки в незалежну і позапартійну структуру. І цю резолюцію було прийнято. Колись я запитав професора: «Навіщо це було потрібно саме вам, адже були на з’їзді молодші, енергійніші, «революційніші», можливо, впливовіші?», Володимир Йосипович відповів: «Я не міг інакше: саме в той час на граніті майдану Незалежності голодували студенти, серед них – і мої, з нашого факультету. І та трибуна, з якої мене стягали, мені нагадували той граніт» [5], – пише у найсвіжішому числі «Дзеркала тижня», де часто друкувався сам Володимир Йосипович, один із кращих його учнів і колег – доцент Ігор Маркіянович Лубкович, до якого, впевнений, приєднається й Ігор Леонідович Михайлин, і Олександра Антонівна Сербенська, й Микола Григорович Жулинський, і Володимир Володимирович Різун… Степан Андрійович Кость, Ігор Іванович Паславський… всі, хто знав і пам’ятає Професора.

  1. І нарешті основне – підтекст «текстобіографії» Вчителя – Володимира Здоровеги, частина тексту якого із часом стає надтекстом… Тобто мова радше про літературно-міфологічний аспект у житті і творчості професора, а саме про ті моменти його теоретичної та практичної діяльності, де він волею долі і долею волі підіймався над розумінням тексту як ремесла – до відчуття його як мистецтва. Недаремно ж першою його монографією була «Сучасна українська комедія: Критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1959. – 324 с.», а про плутанину у визначенні нарису як жанру В. Здоровега писав, що вона постає «від нерозуміння таланту власне художнього і власне публіцистичного, філософського, а звідси нерозуміння природи і можливостей творів різних за своїм літературним спрямуванням. […] Реальний же стан речей полягає в тому, що нарис, який з усіх жанрів публіцистики має найбільше спільного саме з творчістю художньою…» [2,172–173].

У цьому контексті не важко помітити, що В. Й. Здоровега завжди тонко і глибоко відчував літературу і її талановитих репрезентантів, підбирав єдино правильний (етично-естетичний ключ до книг), чого вартий хоча б його літературно-критичний нарис «Віталій Коротич» [1], фундаментальна стаття про публіцистику Івана Франка [3], що безперечно свідчить про наявність літературного таланту у нього самого, адже як писав Сергій Єсєнін, «Постичь Пушкина – на это уже нужно иметь талант».

Душевні, духовні речі не мають конструкції. Для осягнення їх ніяка теорія і ніякі модернові шоу не допоможуть, тут потрібно мати оту «Божу іскру», про яку так жартома і всерйоз говорив Здоровега, і з якою дотепні студенти асоціювали його самого.

Та й як було поважно не асоціювати й нам, коли, наприклад, згадую…

1989 переломний рік.

Щойно побачила світ книга – «Вибране» Ліни Костенко.

Професор Володимир Здоровега прийшов до нас, другокурсників факультету журналістики «Франкового вузу» на пару, сів на першу парту, почесав із характерним, неповторним, притаманним лише йому жестом, за вухом, попорпався у кишені піджака доволі елегантного костюма – і дістав звідси пом’ято-зачитаний папірець, любовно розрівняв його – і почав самозабутньо читати, дивлячись в умовну даль над нашими головами:

 

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

 

Ми сиділи тихо. Навіть студентська гальорка зачудовано слухала.

Професор продовжував:

 

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій.

 

– Послухайте. Вдумайтеся! – закликав нас Володимир Йосипович, ще раз із проникливістю народного артиста процитувавши останній рядок: «І плаче коник серед трав – нема мелодій»… Це ж рівень Шевченка! – зміряв поглядом курс і якось приречено-безнадійно махнув рукою: – Ай, де Ви там зрозумієте! – знову ж таки неперадавано, по-здоровежому, засміявся. У нього, до речі, як і в усіх великих людей, було здорове, чудове почуття гумору. Він умів сміятися над собою, тому умів і над світом.

Ми ходили до нього додому з нашим першим студентським вертепом, по-доброму кепкували з нього на наших факультетських КВН-ах, ішли до нього у маленьку декантську кімнатку за простими житейськими порадами, як ходять до батьків чи авторитетів.

Досі читаю з пам’яті той вірш Ліни Костенко про осінній день і згадую Володимира Йосиповича Здоровегу, який завжди приходив і на мої поетичні вечори і щиро радів моїм успіхам на літературній ниві, ненав’язливо підтримуючи всі мої починання, за що я йому безконечно вдячний.

Тому у своєму вірші «Наш час», написаному ще у 1996 році і присвяченому В. Й. Здоровезі, поряд із рядками

«He до зірок.

Не до весіль.

Не до поетів…

Всі вже сильніші за любов.

А я ще ні.

Я рідні вірші написав моїй планеті.

Вони такі ж, як і вона, прості й сумні»

 

є строфа, яка, як мені відчувалося, передає оцю «текстобіографію», текст–контекст–надтекст самого Професора:

Не бив я морди ні вовкам, ні зайцям навіть,

І не змагався із безкрилими «за власть».

Мені хотілося пожить в моїй державі,

Але ж держава батьківщини не додасть…

 

Як писав у своєму «Щоденнику» безсмертний Олександр Довженко: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм».

Новий, базарний, час уже не хотів ні героїв, ні пророків, ні мудреців. Його меткі репрезентанти («ситі свині» дійсно страшніші за «голодних вовків») захотіли вільно, аж божевільно торгувати у храмах, а молода держава, на жаль, для мільйонів наших співвітчизників стала не батьківщиною, а мачухою, яку вони покидають різними способами…

Час уже був не для таких, як професор Здоровега, – совісних і чесних професіоналів. Тому його втомлене важкою працею і допомогою іншим серце зупинилося, покинувши цю батьківщину і цю державу. «Життя пізнав хто зміст і толк, давно замкнувся і замовк», – печально жартує ще один класик…

Зосталися книги Володимира Йосиповича Здоровеги, його учні, пам’ять про велику світлу Людину.

Земля йому небом, а всім, хто знав, любив, поважав його, – удачі, здоров’я і бути достойними Професора.

Ігор Павлюк

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

  1. Здоровега В.Віталій Коротич: літературно-критичний нарис. − К.: Радянський письменник, 1986. − 212 с.
  2. Здоровега В. Й.Збагнути день сущий. − К.: Дніпро, 1988. — 263 с..
  3. Здоровега В. Й.Іван Франко і українська публіцистика // Дзеркало тижня. – 2006. – № 22. – 11-19 черв., №23 – 17-23 черв.
  4. Камінський Анатоль. «На перехідному етапі. «Гласність», №перебудова» і «демократизація» на Україні. – Мюнхен. – Український вільний університет. – 1990. – 624 с.
  5. Лубкович Ігор. Уроки в школі Здоровеги. Творча система, яка не зупиняється // Дзеркало тижня. – 2010. − №37. – 9-15 жовт.
  6. Михайлин Ігор. Львів. Пам’яті Здоровеги //
  7. Павлюк Ігор. Совість і факт: [Рецензія на книжку В. Здоровеги] // Молодь України. – 2001. – 1-3 жовт.
  8. Михайлин І. «Я над цим питанням дуже серйозно думав…», або Володимир Здоровега як мислитель // http://www.kafedrajourn.org.ua/media/313