(Лис В. Місяць, обмитий дошем : збірка / Володимир Лис. – Харків : Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2018. – 352 с.)
З Володимиром Лисом автор цих рядків уперше познайомився наприкінці 70-х років минулого століття: саме тоді він пробував свої сили у драматургії й нерідко консультувався з цього приводу із моїм батьком, котрий був головним режисером ще не академічного Волинського обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (тато невдовзі здійснив і постановку п’єси-казки пана Володимира “Квітка з чарівної рукавички). Трохи згодом, уже беручи участь у роботі обласного літоб’єднання “Гранослов”, я довідався, що Володимир Савович пише й цікаву прозу.
З того часу, як пишуть поети, “втекло багато води”. Настав ХХІ вік. Нині Володимир Лис – один із особливо плідних, успішних і читаних авторів, лауреат багатьох престижних літературних премій та конкурсів, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня. Такі твори, як “І прибуде суддя”, “Камінь посеред саду”, “Острів Сильвестра”, “Століття Якова”, “Соло для Соломії”, інші романи, повісті, п’єси зажили широкої популярності у читачів, а за “Століттям Якова” знято серіал. Минулоріч у харківському видавництві “Клубі Сімейного Дозвілля” (де письменника публікують доволі часто) з’явилася друком ще одна книга Володимира Савовича – збірка малої (або короткої) прози “Місяць, обмитий дощем” (до речі, на моєму примірнику стоїть уже 2018 рік плюс інформація про те, що це – додатковий наклад, що, згодьмося, теж багато про що говорить). Назва, співзвучна як зі щоденниковим записом Великого Кобзаря від 10 липня 1857 року (“Дощ продовжує обмивати молодого місяця”1), так і з “Забутою землею” Богдана Ігоря Антонича:
Село вночі свічок не світить,
боїться місяця збудити,
що жовтим без наймення квітом
цвіте в садах, дощем умитий2, –
обрана невипадково. Як стверджує сам письменник, Шевченків вислів для нього вартує багато: “це поетичний шедевр, хоч і написаний прозою”3. Антонича ж, який свою духовну спадкоємність від Кобзаря засвідчив свого часу відомими парадоксальними рядками про те, що колись він був… хрущем і жив на вишнях, які Тарас Григорович оспівав у славнозвісному “Садок вишневий коло хати”, Володимир Лис включає до “української найчудовішої п’ятірки” своїх улюблених поетів (поряд із Павлом Тичиною, Володимиром Свідзінським, Максимом Рильським, Миколою Бажаном). Звідси – простір для роздумів про природу творчості як особливого стану душі, що покликає до життя незабутні образи…
Спроби якщо не допустити читача до власної творчої лабораторії зовсім, то, принаймні, настільки широко прочинити туди “двері”, щоб він зміг побачити те, що йому належить бачити, досить поширені в літературі – згадаймо хоча б “Свято, яке завжди з тобою” Ернеста Гемінґвея, “Золоту троянду” Костянтина Паустовського, “Жодного дня без рядка”, Юрія Олеші, “Перед світанком” Михайла Зощенка, “Мій Дагестан” Расула Гамзатова, “Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок” Володимира Дрозда, мемуарні твори Юрія Смолича, Василя Минка, Бориса Антоненка-Давидовича, Петра Панча, Тереня Масенка, Юхима Мартича, Михайла Слабошпицького, Валентина Катаєва та ін. Давно вже стала хрестоматійною історія з печивом “мадлен”, смак якого викликав у видатного французького письменника Марселя Пруста цілу навалу споминів про дитинство (вони значною мірою лягли в основу роману “На Сваннову сторону” – першого в 7-томній епопеї “У пошуках утраченого часу”. Про те, що витоки творчості майбутнього літератора криються в дитячих літах, нагадує й Володимир Лис у першій частині згаданої збірки, яка має назву “Шлях равлика: автобіографічно-життєве”. Він не зазирає, подібно до Зощенка, у немовлячий період (у майстра сумовитого гумору і “павловського психоаналізу” такі експерименти були вимушені й продиктовані потребою розібратися в причинах частих депресій і незрозумілих страхів), а звертає увагу на події вже свідомого дитинства. Зрештою, мета описати їх викристалізувалася після отриманої від читачів записки з проханням назвати бодай десять епізодів із життя малого Володі, що справили найбільший вплив на життя і творчість майбутнього письменника. Таких епізодів пан Володимир виділяє справді десять, кожен із яких характеризується ключовим словом – “бабуся, дід, вовк, гірка, перехід, півень, радіо, хлібина, Бобик, голос”. З розповідей письменника постають образи його по-селянському мудрої бабусі Палажки, якій Володимир Савович присвятив свого часу чудову книгу “Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї” (читаючи її, згадував власну бабусю – мамину маму, – котра могла кожному і поспівчувати, й дати добру пораду, надаючи, по суті, безкоштовну психологічну допомогу – розрядити свої емоції, “поплакатися в жилетку” зазвичай ходили саме до “баби Шури” чи “тітки Шури”, як до неї частіше зверталися молодші за віком сусіди), діда Федора, котрий, як зіницю ока, оберігав свій хутір від знесення, і стосунки з “братами нашими меншими” (“Бобик”), і пам’ять про першу вчительку (“Півень”, а поряд із цим – у новелі “Подарунок учителя”, – маємо ще один зворушливий спогад про сільського педагога-історика Сергія Маркіяновича Савоша), і нелегкі реалії тогочасного життя (“Хлібина”), й напружена міжнародна ситуація (“Радіо”; тривогу, ледь не паніку з приводу Карибської кризи й можливої війни пам’ятаю і я) й багато чого іншого, що “вдрукувалося” в пам’ять у ті далекі літа та наклало свій відбиток і на життєсприймання, і на творчість.
Що б не ставив письменник у центр своїх досліджень – осягнення складних, часом доволі неоднозначних подій Другої світової війни (“Подвиги, ордени, перемога”), світоглядно-філософські питання, які непокоять уже не одне покоління (“Ісус: Боже і людське”, “Відчинені двері”, “Травинка”, “Лист”), нелегкі реалії нашого життя (“Рожеві кульки”), роздуми над природою творчості (“Уділ”, “Шлях равлика”, “Що нагадує…”, “Біле на білому”, “Безсоння, просто безсоння”, “Політ”), людських емоцій (“Сльоза-ілюзія”), над особливістю ментальності тих або інших народів нашої планети (“Викреслені народи”), тривогу за майбутнє технократизовано-комп’ютеризованого суспільства (“До і після «епохи Гутенберга»”), спогади про власну підліткову гру – написання історії вигаданої країни (“Шкода Екримію”), – він ніколи не опускається до холодної констатації фактів, а детально їх аналізує, залишаючи, проте, чимало й для читацького самостійного осмислення та оцінки, ба навіть створюючи ілюзію присутності читача на зустрічі з автором (як-от у “Запитаннях з пошарпаного папірця”). Навіть якщо деякі твори розділу “Шлях равлика” й містять елемент журналістського дослідження (показовим у цьому плані є згадані вже “Подвиги, ордени, перемога”) – вони являють собою аж ніяк не голу публіцистику, а яскраву художню прозу, збагачену життєвим і професійним досвідом.
Другий розділ – “Колюче терня” містить новели та новели-есеї уже не явно автобіографічного характеру, хоч, як на мій погляд, цілковито неавтобіографічних творів просто немає в природі: адже те, що описує письменник – так чи інакше побачене, пережите ним або ним же почуте з вуст інших людей, пропущене через власне серце й свідомість, і творчий процес – така ж сторінка біографії митця. У мене, як казала колись бабуся, вже “язик зболів” повторювати Флоберове самоототожнення зі своєю героїнею Еммою Боварі, але нікуди не подінешся – тим паче, що образ автора “Мадам Боварі” зринає і в одній із новел розділу (“Розмова в дорозі”). Справжній письменник окрім власного, проживає ще й життя своїх героїв – незалежно від того, чи йдеться про чоловіка, чи про жінку, про людину в поважному віці а чи дитину (ба навіть “братів наших менших” – згадаймо “Білого Біма Чорне Вухо” Гавриїла Троєпольського чи “Томасину” Пола Гелліко). Тому й віриш в історію з люстерком, яке, прийнявши на себе кульовий удар, врятувало життя мобілізованому на фронт волинянину, і він до кінця життя не розлучався з його уламком – ні у таборі, куди потрапив по війні, ні після повернення – навіть голився тільки перед ним (“Осколок”), і зримо бачиш то самотню при живих дітях бабу Любцю з того ж твору, то “прошену Арсениху” – тітку, яку треба було обов’язково тричі запрошувати на те чи інше сільське святкування (однойменна новела), то піснелюба Семена, який зробив дивний заповіт – аби на його похороні заспівали “Ой, чи то кінь стоїть” (“Семенів заповіт”). Автор щедро ділиться з читачем своїм болем, який викликають у нього бойові дії на Сході України, що їх політики досі евфемістично називають не війною, а “Антитерористичною операцією” (“Дитина війни”), прояви людської бездушності (“Кішка”), негаразди, з якими зустрічаються ті, хто “не такий, як усі” (“Білі ворони”) й ніби запитує читача: “А що, власне, ти думаєш із цього приводу?”
Зворушливою є новела “Колюче терня” з лейтмотивними вкрапленнями із Франкового “Зів’ялого листя” – особливо момент, коли герой на ім’я Арсен Нечимлюк, якого покинула кохана дівчина, вийшовши заміж за багатія, зустрічається з її малим сином і усвідомлює, що хлопчик цей – від нього, більше того – довідується, що звуть його теж Арсеном. “А що ж мені робити з сином, з собою?” – запитує чоловік сам себе наприкінці новели, й це питання адресується і читачеві, якому автор не розжовує все до кінця (ковтати кимсь пожоване й негігієнічно, і просто гидко), а запрошує до співтворчості, знову ж таки пропонуючи самостійно поміркувати над подальшою долею героя. Мистецтвом відкритого фіналу Володимир Лис володіє просто-таки віртуозно, і навіть у випадках, коли (як, наприклад, у згаданій уже новелі “Дитина війни”) 99 відсотків, що герой загинув, усе ж бачимо відмову автора від “могили” в заключному “кадрі”, чи то пак абзаці, й хисткий відсоток надії для того, хто читає, що станеться інакше (можливо, навіть на містичному рівні) – адже дату власної смерті Віталій усе-таки встигає стерти. В цьому – неабиякий гуманізм письменника й щодо власних героїв, і щодо читачів, і взагалі щодо людей. В цьому і вмотивованість визначення “новела-есей” – адже есей завжди передбачає не безоглядне засвоєння інформації (“жери, що дають”), а роздуми над прочитаним, незалежно від його обсягу – іноді новелета чи вірш у прозі (а таких прикладів в українській та світовій літературі чимало – Василь Стефаник із його “Амбіціями”, Галина Орлівна, Іван Тургенєв, Сен-Жон Перс, Анрі Мішо та ін.) можуть дати чи не більшу духовну поживу, аніж цілий роман чи філософський трактат.
Твори такого жанру є й серед малої прози Володимира Лиса – це, зокрема “Перший лід”, “Обличчя”, й багато в чому співзвучна з есеєм “Безсоння, просто безсоння” мініатюра “Записка”, – з таким пронизливим натяком на те, що як життєві реалії, так і царина сновидінь можуть бути джерелом творчості. Після того не дивуєшся, коли, читаючи новелу “Розмова в дорозі”, потрапляєш до потяга, у якому їдуть… Франц Кафка і Гюстав Флобер – люди, які не знали й не могли знати один про одного, оскільки автор “Пані Боварі”, “Виховання почуттів” та “Саламбо” помер за три роки до народження автора “Замку”, “Процесу” й “Перевтілення”. Одначе, що неможливе в реальному житті, цілком імовірне в сюрреальному – скажімо, це міг бути пророчий сон Флобера, сон Кафки після читання того ж Флобера і, зрештою, сон (чи уява) автора новели, де обидва класики зійшлися докупи в одному потязі й між ними став можливим описаний у творі діалог. Недарма ж Флобер не сходить із поїзда, а зникає, розчиняється у повітрі, як привид чи персонаж сновидіння.
“Розмова в дорозі” – не єдиний твір з “кафкіанськими” вкрапленнями: у новелах “Дружина чиновника”, “Ідеал”, “Дезінформація” на перший план виходять парадоксальні, навіть гротескові ситуації, які відображають абсурдність багатьох сторін сучасного життя, і введений колись у широкий обіг художником і автором афоризмів Вагричем Бахчаняном (щоправда, Костянтин Ваншенкін вказував на авторство Арсенія Тарковського) іронічний парафраз цитати з давнього маршу авіаторів – “Мы рождены, чтоб Кафку сделать былью”, – виглядає не просто собі каламбуром.
Чимало сторінок книги присвячено дружині й вірному другові Володимира Лиса – письменниці Надії Гуменюк. Це й названі вже “Білі ворони”, й “Політ”, де автор згадує перші роки їхнього сімейного життя, спільну працю в районній газеті на Херсонщині й подорожі до обласного центру на “АН-2”, коли з вікна ілюмінатора відкривалися неповторні краєвиди з зелено-червоними килимами озимини, маків і тюльпанів (а взаємне почуття додавало ще більше барв і відтінків). Образ дружини постає й у фінальних рядках есею “Безсоння, просто безсоння”, і в повісті “Нява й Інтеграл” про яку ще йтиметься (аналіз поетичного циклу Надії Павлівни “Кіт і пані”). Читаючи ці рядки, усвідомлюєш, як багато важить для митця присутність поряд близької людини, яка любить, розуміє, підтримує, надихає на творчість…
Назва третього розділу – “Нобелівка і яблука: література та її творці”, – промовляє уже сама про себе. Але ті, хто полюбляє читати мемуарну літературу в надії знайти там якусь скандально-сенсаційну “полуничку” з життя класиків (мовляв, і вони не без гріха), напевно, будуть розчаровані – по-перше, автор не “бігає” за сумнівними сенсаціями, а завжди намагається знайти у постаті того чи іншого письменника ту “родзинку”, яка робить його образ ще привабливішим для читача, а по-друге (попри те, що у книзі є чимало зворушливих спогадів і статей про численних літературних побратимів Володимира Савовича – Петра Боярчука, Василя Гея, Олега Лишегу, Анатолія Махонюка, Архипа Данилюка, Галину Гордасевич та ін.), есеїстичний складник тут явно домінує над мемуарним, особливо якщо йдеться про найзнаковіші імена в українському красному письменстві. Скажімо, три перших есеї згаданого розділу присвячено Тарасові Шевченку – й кожен із них висвітлює ті сторони біографії та творчості Великого Кобзаря, які здебільшого опинялися поза увагою дослідників (причому йдеться не про невідомі документи, які раптом стали надбанням гласності, а про давно опубліковані твори, примітки до “Кобзаря”, записи в “Щоденнику” – варто тільки вчитатися, але ж чомусь не вчиталися, аж поки не звернув на них увагу Володимир Лис). Ось, наприклад, здавалось би, хрестоматійна “Катерина” – а поміж тим, саме з неї, а не з “Енеїди” Івана Котляревського відлічує письменник історію новітньої української літератури. І переконливо це арґументує: мовляв, “Енеїда” – все-таки переспів, а “Катерина” – твір оригінальний і новаторський, власне перший суто реалістичний, без будь-якого нальоту романтизму. Окрім того, повстає проти поширеного трактування жорстокої поведінки батьків героїні як оборони “одвічної родової моралі”: “Якщо ця мораль, – читаємо в есеї “Катерина”, – здатна призвести до загибелі людини, а її дитину зробити нещасною, поламати долю – то я проти такої моралі”4. Зосереджуючи увагу на тому, що батьки виганяють доньку з дому лише боячись осуду й насміхів (“що скажуть люди?”), автор проектує долю Катерини на долю України, доходячи невтішних висновків: “Скільки простих і не дуже людей (українців!) зраджували їх, Катерину і Україну. Ну, а думка – а що скажуть сусіди (по вулиці, селу, державі)? – не раз змушувала ставати тих же українців підляками й душогубами. Ота залежність від чужої думки, чужих слів починалася саме на побутовому рівні. І навіть ставала і продовжує ставати основою нашої державної політики”5.
Другий есей своєрідного “шевченківського триптиху”(“Рядок”) присвячений постаті кошового отамана Чорноморського козацького війська Антона Андрійовича Головатого, про якого Тарас Шевченко, відповідаючи Григорієві Квітці-Основ’яненку на його нарис “Головатий. Матеріали до історії Малоросії”, віршем “До Основ’яненка”, написав такі (підредаговані, на жаль, згодом Пантелеймоном Кулішем) рядки:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!6
Володимир Лис нагадує, що саме з цієї історичної постаті почалася “саме українська колонізація Кубанського краю”: “Чорноморське козаче військо тривалий час мало права автономії, зберегло певні козачі вольності, а кубанські козаки аж до тридцятих років ХХ століття спілкувалися майже виключно українською мовою. Справді-бо, Головатий зберіг і повів за собою ту Україну, яка хотіла бути вільною й робила чужі землі своїми. Яка розсувала українські обрії навіть в часи бездержавності”7.
Від себе додам, що Антін Головатий згадується ще у двох творах Великого Кобзаря – у поемі “Невольник” та російськомовній повісті “Близнецы”. Окрім того, постать кошового отамана викликала інтерес і у Шевченка-художника (ескіз олівцем “А. Головатий біля Неви”, задум літографії тощо).
Ще одна історія з життя Тараса Григоровича – “Воля”, – переносить читача у 1857 рік – рік звільнення Поета з заслання. 28 червня того року, попри “высочайшее помилование”, над Шевченком нависла загроза повторного терміну, якого б він уже не пережив би. Такий собі поручник Кампіньйоні (ну, ду-у-уже “російське” прізвище!) написав донос на Поета, ніби той, будучи напідпитку, брутально вилаяв його, і свідками цьому були деякі офіцери. Кампіньйоні вимагав провести слідство і якнайсуворіше покарати солдата за образу. Насправді ж Тарас Григорович просто відмовився пити з поручником та його приятелями. Комендант фортеці Усков радить, попри те, що формально правда і свідки на боці Поета, йти до поручника й просити в нього вибачення (бо ж є правда солдата, яка ніц не вартує, й “правда” офіцера, дворянина, за якою влада, гроші і т. д.). І Тарас таки йде до Кампіньйоні, дві години очікує в нього прийому, врешті, перепрошує донощика, й той погоджується забрати своє донесення за умови, якщо рядовий Шевченко таки вип’є з ним і його “свідками”.
Чомусь не можу позбутися думки, що вся ця ситуація була замовною – з метою не відпустити Поета на волю, натомість “припаявши” йому новий термін заслання, і Кампіньйоні тут, смію думати, був далеко не найголовнішою фігурою – за ним, схоже, стояв “режисер” чи “драматург”, у “сценарії” якого явно був “виписаний” варіант, згідно з яким бунтар Шевченко не дослухається порад Ускова, й категорично відмовиться просити пробачення, а то й справді скаже “кілька теплих” на адресу кривдника. Це вже був би прецедент для нової справи. Але Тарас Григорович учинив непередбачувано для “авторів” цього цинічного дійства – він, образно кажучи, зіграв із Кампіньйоні “в піддавки” і, ніби “програвши”, виграв найголовніше – чотири роки життя на волі.
Інший есей – “Заручник Максим Рильський”, – являє читачеві Митця з числа тих, кому пощастило вціліти у 30-ті й подальші роки, що нині часто трактується як догоджання тогочасній владі. Але не все було так однозначно – це розумів навіть відомий своєю безкомпромісністю й ідейним максималізмом Євген Маланюк, котрий у некролозі на смерть Рильського розглядав постать Поета як “бранця і закладника” системи, але водночас і як “виразно видатного національного діяча”, а ще за життя Максима Тадейовича напророкував йому в одній зі статей “третє” творче “цвітіння”. Міні-новели (чи штрихи до портрета), що склали цей есей, охоплюють різні епізоди життя автора “Яблука доспіли, яблука червоні…”, “Слова про рідну матір”, “Мандрівки у молодість”, “Троянд і винограду”, “Вечірніх розмов” – як драматичні (“На волі – на прив’язі”, “Ярлик поету”, “Чарка горілки і два видатні ізгої”), так і світлі, пов’язані зі згаданим “третім цвітінням” (однойменний фрагмент), іноді й зовсім кумедні (“Випадок на полюванні”), причому подані вони не у хронологічній послідовності, а довільно – подібно до скелець у калейдоскопі, які разом утворюють яскравий візерунок і являють нам насамперед Поета як л ю д и н у. Окремо варто сказати й про неабиякий літературознавчий потенціал Володимира Савовича – згадаймо аналіз вірша М. Рильського “Поцілунок” (“Заручник Максим Рильський”), роздуми над творчістю Володимира Короткевича (“Крила Короткевича”), Емілі Дікінсон, Константіноса Кавафіса та Володимира Свідзінського (“Троє у Всесвіті, не рахуючи поезії”), полеміку з покійним Нобелівським лауреатом Йосифом Бродським (“Дві помилки Йосифа Бродського”), спробу глянути критичним оком на окремі моменти як колишнього, так і сучасного літературного процесу (“Серпик «правильного» місяця”, “І Лєнін, і Санов”, “Сучасні нагульновці”) тощо. А у есеї “Слава справжнім “графоманам!” письменник намагається розібратися у суті самого слова “графоман”, яке давно вже стало образливою наличкою, й доходить висновку, що вживається воно найчастіше не до речі, бо насправді мало б бути характеристикою не нездар, а справжніх майстрів слова, котрі “пишуть багато і водночас якісно”, бо не можуть не писати. Це суть їхнього життя.
Читач має змогу довідатися про коло читання власне Володимира Лиса (“Компанія”) і про його мрії прочитати певні книги в майбутньому (“Так хотів би прочитати” – йдеться про романи “Щоденник Ебенезера Ле Пажа” англійця Джеральда Едвардса й “Острів” боснійця Меши Селімовича, а також листи Емілі Дікінсон). Зрештою, якщо навіть тільки виписати з “Місяця, обмитого дощем” імена митців, які згадуються у книзі – кількість їх буде приголомшливою. І це ж не просто згадки…
Іноді доводиться чути думку, ніби ставити в основу твору полеміку з реальною а чи вигаданою людиною, реванш за якісь давні непорозуміння недобре (ледь не гріх). А поміж тим висловлене людьми не є аксіомою, яку неможливо спростувати чи посперечатися з нею. І якщо прихильник однієї точки зору має право на власну думку, то таке ж право мусить мати й той, у кого думка інша. Конституційне право на свободу думки і слова починається саме з цього. Повість-есей Володимира Лиса “Нява й Інтеграл”, зрештою, теж виросла із полеміки автора з однією письменницею, яку дратувало засилля образів невдах та ізгоїв у сучасних літературних творах. В основі твору – історія людини, доля якої пішла навперекіс. Вчений-математик, кандидат технічних наук, фахівець із інтеґральних рівнянь (звідси й прізвисько – Інтеґрал), працівник секретної науково-дослідної лабораторії в 90-ті роки був скорочений і після пережитих стресів (колишня дружина вигнала з хати, померла старша сестра, донька якої, теж, по суті вказала дядькові на поріг), опинився на узбіччі життя, став безхатьком, живе у прибудові до крамнички, підробляючи там прибиральником, аж поки знову не опиняється на вулиці. Єдині, хто підтримує бідолаху – це донька Віка (дарма, що Інтеґрал – не її біологічний батько) та кішка Нява.
Жанр твору, як уже мовилося, визначено як повість-есей. Якщо перші два розділи книги – “Шлях равлика” і “Колюче терня” охарактеризувати як тезу, а “Нобелівку і яблука” – як своєрідну антитезу, то “Нява й Інтеґрал” має ознаки синтезу. В повісті є чимало рефлексій на літературні теми, але помилкою було б стверджувати, що вони чергуються з розповіддю про Інтеґрала – це не чергування, а ніби взаємне перетікання з одного в інше. Розмови з героєм повісті дають імпульс до роздумів про долі подібних до нього людей, про яких кажуть, що вони “не такі, як усі”, “не від світу цього”, “бесполезные дураки”, а то й узагалі “божевільні” (зрештою, це ніщо інше, як феномен “білої ворони”, перенесений зі світу птаства у світ людський). І тут знову стають у пригоді приклади як безпосередньо з сучасних реалій (постать санкт-петербурзького математика Григорія Перельмана, котрий відмовився від престижних нагород за доведення гіпотези Пуанкаре, покинув роботу в науково-дослідній лабораторії й живе лише за рахунок уроків та консультацій, які дає студентам та аспірантам), так і з художньої літератури та кінематографу (Агата Крісті, котра за життя називала себе аутисткою, фільм Харолда Беккера “Меркурій у небезпеці”, присвячена людям, позбавленим і зору, й слуху, і дару мови повість Олександра Жовни “Експеримент” тощо).
Як і в низці новел, Володимир Лис завершує свою повість відкритим фіналом. Звільнений з роботи й знову залишений без житла Інтеґрал бере з собою кішку та кошенят і йде з ними у невідомому напрямку. Більше його ніхто ніде не бачить, однак автор дає змогу читачеві ніби дописати долю героя, причому пропонує два рівновагомі варіанти – песимістичний (смерть) і оптимістичний (мовляв, Інтеґрала могла забрати до себе донька), нагадуючи водночас і про крилатий вислів Джона Донна, взятий Ернестом Гемінґвеєм і за епіграф, і за назву свого роману “По кому подзвін”:
“Час від часу дорогою до Львова я проїжджаю через містечко, в якому живе його дочка. Коли маршрутка зупиняється на місцевій автостанції на п’ять чи десять хвилин, я виходжу й шукаю поглядом знайому постать. Його ніде нема. Я знаю його справжнє ім’я. Та що б дало, якби я почав його розшукувати в цьому містечку. Якщо він живе тут, біля дочки, значить, у нього все добре. Хочеться в це вірити, в те, що він дістався саме туди, а не помандрував у якусь безвість. Що він ще є на цьому світі. Що втратив світ, якщо його нема? Чи запитав хтось: по кому подзвін? Чи був той дзвін… Мусив бути, хай і безмовний, нечутний”8.
Це не просто подзвін – це удар на сполох з приводу того, що робиться в людських душах. Це – позиція гуманіста.
Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ
м. Луцьк
1 У перекладі Леоніда Білецького – “Дощ і далі обмиває новий місяць” (Див.: Шевченко Т. Твори. В 14 т. [Електронний ресурс] / Тарас Шевченко ; за ред. Павла Зайцева. – Чикаго : Вид-во Миколи Денисюка, 1959. – Т. 9. – С. 62. – Режим доступу : http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3848/file.pdf, вільний. – Назва з екрана).
2 Антонич Б. І. Повне зібрання творів / Богдан Ігор Антонич ; передм. Миколи Ільницького, упор. і комент. Данила Ільницького. – Львів : Літопис, 2009. – С. 185.
3 Лис В. Місяць, обмитий дошем : збірка / Володимир Лис. – Харків : Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2018. – С. 194.
4 Лис В. Місяць, обмитий дошем : збірка / Володимир Лис. – Харків : Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2018. – С. 186.
5 Там само. – С. 187.
6 Шевченко Т. Г. Кобзарь : Фототипічне перевидання “Кобзаря” 1840 року / Тарас Шевченко. – К. : Вид-во АН УРСР, 1962. – С. 94.
7 Лис В. Місяць, обмитий дошем : збірка / Володимир Лис. – Харків : Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2018. – С. 190.
8 Лис В. Місяць, обмитий дошем : збірка / Володимир Лис. – Харків : Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2018. – С. 342.