У травні традиційно згадуємо про багатомільйонні жертви, принесені в Другій світовій війні: на фронтах, у концтаборах, у місцях масових страт, насильницьких депортацій, жорстоких бомбардувань, в полоні, на окупованих територіях…
8 травня разом з Європою і світом відзначаємо День пам’яті та примирення, 14 травня – День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової .
Чому важливо згадувати і проговорювати ті історичні події, від яких нас віддаляє вже 80 років?
Пізнання і осмислення тієї непростої історичної правди про війну необхідне перш за все заради неповторення трагедій минулого – сьогодні. Від цього повторення, як бачимо, сучасний світ аж ніяк не гарантований. Дійсність доводить, що однаково небезпечними можуть бути забуття уроків історії та маніпулювання історичною пам’яттю у політичних цілях. Для того, аби реалізувалась так часто повторювана нами максима «НІКОЛИ ЗНОВУ», треба набратися мужності і зазирнути в темряву лиха – щоб надалі, всупереч жахові і відчаю, прямувати в бік світла.
Нагадувати про історичну роль українського народу в перемозі над нацизмом важливо ще й заради протидії масованій кремлівській пропаганді про поширення нацистської ідеології в сучасній Україні та начебто про суцільну і виняткову колаборацію українців з нацистами в роки війни. Найкращим засобом нейтралізації пропарандистських міфів є історична правда. Її необхідно пізнавати, її не варто боятися – навіть якщо вона гірка.
Тривалий час на периферію уваги українських дослідників та медіа було витіснено історію нацистського окупаційного режиму, колаборації, або ж опору окупантам. Також ще недостатньо дослідженою сторінкою історії Другої світової є трагедія Голокосту. Як відомо, в часи СРСР історична наука просто ігнорувала саму етнічну природу геноциду євреїв. Той факт, що за планами нацистів вони підлягали повному фізичному винищенню не через те, якими вони були, чим займалися або ж який злочин вчинили – а просто через те, що народилися євреями.
Врешті-решт, історія Голокосту є актуальною в досвіді сьогодення – в реаліях агресії Кремля проти України. Важливо, щоб процес зіставлення історії та сучасності допомагав осмислити сучасні події.
Але й досі у наших бібліотеках бракує видань, які відображують намагання істориків, філософів, богословів осмислити катастрофу єврейства в Другій світовій. Наші краєзнавчі музеї зазвичай не містять розділів про історію єврейських спільнот та їхню трагедію в сорокові роки минулого століття. Практично відсутні як жанр історичної прози спогади українських свідків Голокосту. У підручниках домінує політична та мілітарна версія історії, описана з перспективи «загального інтересу нації та держави» — без належної уваги до конкретних людських доль.
В результаті більшість з нас не сприймає Голокост євреїв України як частину нашої, української історії. Ми досі залишаємося заручниками безпам’ятства – щось знаємо про Бабин Яр та Аушвіц, але нічого не знаємо про гетто та «бабині яри», які існували чи не в кожному нашому містечку та селі. Нам невідомі імена колишніх сусідів наших батьків і дідів, життя яких обірвалися в гетто, «чорному лісі», або в газових камерах Белжеця. Не відомі імена їхніх катів і рятівників…
І все ж, нехай дуже поволі, але темрява забуття розсіюється: і у видавничій справі, і в кінопродукції, і у меморіалізації історичних місць.
Додатковим для нас інформаційним приводом для розповіді про Катастрофу єврейства є те, що саме зараз виповнюється 80 років від трагічних подій Голокосту в окупаційному Дистрикті Галичина. У травні 1943-го нацисти звітували про повне «очищення» наших міст від євреїв.
І все ж, нехай дуже поволі, але темрява забуття розсіюється: і у видавничій справі, і в кінопродукції, і у меморіалізації історичних місць. Можемо довідатися про імена поодиноких Праведників, котрі, ризикучи власним життям, рятували сусідів-євреїв. Як, приміром: тернополянин Онуфрій Саїк, збаражанин Євген Білінський, Анна та Євстахій Аксенчуки з Чорткова, Тетяна Концевич та Кароль Кодогни з Бережанщини, Стефа та Антін Атаманюки зі Скали, та інші. Ці люди були справжніми героями – хоча вести мову про їхню глорифікацію в сучасній Україні все ж було б передчасним…
В історії, яку подаємо нижче, згадується ім’я лісничого Зигмунта Лабудзинського, завдяки допомозі якого було врятовано життя 38-ми євреїв з Королівки та Стрілківців, що у колишньому Борщівському повіті. Цього чоловіка не було визнано Праведником Народів Світу. Ми майже нічого не знаємо про нього. І таких, як він, було вочевидь чимало – хто знайшов у собі сили залишитися Людиною в нелюдські часи.
* * *
«Гельсінська ініціатива-ХХІ» має намір розповісти про унікальну та неймовірну історію порятунку 38 євреїв у карстових печерах Західного Поділля: «Вертебі» та «Озерній». Під землею вони переховувалися більш ніж півроку: від жовтня 1942 по квітень 1944 року.
Що до печери «Вертеба», що біля села Більче-Золоте, то вона була виявлена, досліджена і відома тамтешнім мешканцям ще в кінці ХІХ століття. Печера «Озерна», що неподалік від Стрілківців, серед місцевого люду на той час звалася просто «Поповою Ямою». Від “Вертеби” до “Озерної” близько 10 кілометрів – це якщо йти навпростець полями. Стежку туди показав переслідуваним євреям згаданий нами Зигмунт (Мунько) Лабудзинський. Він же й опікувався ними, наражаючись на небезпеку, аж до остаточного приходу Червоної Армії у квітні 1944 року.
Цю історію передаємо за відповідним розділом монографії про печеру «Озерна», автором якої є спелеолог Юзеф Зімельс (1), в українському перекладі.
* * *
Назва розділу «1943 – 1944 роки. Печера — прихисток для людей, переслідуваних нацистами».
«Коли перші сучасні дослідники прийшли в печеру Озерна, вони побачили в одній з її частин, на південь від Вхідної зали, безліч свідчень перебування тут людей. Це місце отримало назву «Хатки». Але хто саме жив у печері, конкретно не було відомо.
Тепер про цей період історії печери ми маємо відомості завдяки книгам:
Е. Штермер «Ми боролися, щоб вижити», 1975 (2)
П. Тайлера, X. Нікола, «Секрет Попової Ями», 2007 (3), та моїм особистим враженням від зустрічі з цими людьми.
Естер Штермер, авторка книги «Ми боролися, щоб вижити».
Спелеолог Xріс Нікола, автор книги «Секрет Попової Ями» (зліва), збирає інтерв’ю свідків подій
У червні-липні 1941 року фашисти захопили Західну Україну. Вони безжально вбивали місцеве населення, зганяли в табори смерті, у кращому разі вивозили до Німеччини, перетворюючи людей на рабів. Але деякі з місцевих жителів не захотіли покірно миритися з неминучою трагічною долею і почали ховатися, де тільки могли.
38 мешканців сіл Королівка та Стрілківці, євреїв, знайшли притулок у печері Вертеба, що біля села Більче-Золоте Борщівського району. Вперше потрапили вони туди у жовтні 1942 року. У квітні 1943 року зрадники розкрили їхнє місце розташування, і німці підірвали вхід до печери. Але живцем похованим людям вдалося викопати зсередини печери вихід. Як вони мені самі розповідали, відбулося це так: один ставав на плечі іншому, одягав на голову мішок і лопатою збивав землю зі стелі на себе. Так вони докопали до поверхні. Потім третій, найлегший, вилізав на плечі другому і, діставшись краю прокопу, уночі вишов на поверхню.
У селі Більче-Золоте з найглибшої криниці він витягнув ланцюг, який потім опустив у прокіп. Так по ланцюгу всі інші вибралися з печери, яка мало не стала для них могилою. Пересуваючись поночі, 4 травня 1943 року вони дісталися печери «Попова яма», яку 1 травня виявив Ніссел Штермер із товаришами. Їм довелося кинути своє майно в печері Вертеба. Тому ночами перетягували до віднайденої печери зі своїх покинутих осель запаси їжі, палива (зокрема гас для освітлення), набиті гусячим пір’ям подушки, відра, посуд, сокири, пилки – словом, все необхідне для життя. Вони призвичаїлися все це пакувати у вузькі міхи, щоб можна було протягати через вхідну тріщину. Поступово всі пролазили до печери. Останньою до неї увійшла літня жінка Естер Штермер. Вона ніяк не могла протиснутися в звуження між двома скелями (знаменитий «Китайський поворот», який і я в молодості проходив важко, тому що ця вузька нора була забита рідким болотом). Її діти почали підкопувати болото знизу. Ось як вона згадувала цей момент: «Я розтягнулася на повен зріст, діти тягнули мене щосили спереду і штовхали ззаду, поки я не потрапила до нашого нового будинку. Діти, звичайно, були мобільнішими, тому вони керували спуском людей і речей». Врешті-решт у печері опинилися всі 38 осіб.
З листа Ніссела Штермера до мене в 1990 році ми дізнаємося, що через місяць німці знову довідалися про їхній притулок. Вони зігнали із Стрілківців багато селян із лопатами і змусили їх закопати вхід до печери. Але людям, навченим досвідом перебування у печері Вертеба, вдалося знову відкопатися – напевно, через так званий «Лісовий понор». Але за два тижні німці знову виявили вихід та засипали його. Відкопавшись утретє, втікачі спорудили ящик із землею, яким закрили вхід.
Автограф Штермерів, залишений на каменях “Озерної”
Коли виникала необхідність виходити на поверхню за продуктами, молодь тягла жереб – оскільки подібна вилазка була смертельно небезпечною. Ні в кого з мешканців печери ів не було годинника, тому найстарша жінка інтуїтивно визначала, коли на дворі ніч. І при цьому ніколи не помилялася. Ящик із землею відсували від виходу, виставляли на ціпку опудало і чекали, чи не стрілятимуть німці із засідки. На полях збирали цукрові буряки, картоплю, квасолю, кукурудзу, зрізали колосся пшениці. У печері були кам’яні жорна, за допомогою яких мололи борошно, а потім пекли з нього коржики та варили суп. Їжі все одно було дуже мало – тому для збереження сил люди більшу частину часу просто лежали. Та головне — у печері була вода, якої їм так не вистачало у «Вертебі». Там вони збирали в пляшки краплі зі стелі та виділяли одну склянку води на особу на день на всі потреби: на питво та вмивання. Тому вони не випадково згадують, що повірили філософам, які стверджували, що вода є основою життя на Землі.
Коли вони вперше потрапили до печери, вода була дуже смачною та чистою. Але наступного, 1944 року, рівень води в підземному озері впав на два метри, і вода втратила свій смак. Навесні 1944 року до печери ринули потоки брудної води такої потужності, що люди впродовж тижня не могли вийти з неї. Вода в печеру йшла ще довго, а виходити нагору за їжею треба було. Тоді Ніссель і Шулько Штермери роздяглися догола, запакували весь одяг у мішок, прив’язали до нього довгу мотузку і через воду вилізли на поверхню. Потім вони за допомогою мотузки витягли мішок і, переодягнувшись у сухий одяг, пішли на промисел.
Іноді їм вдавалося викрасти овець чи козенят. Одного разу навіть пригнали корову. Вночі вони виходили до лісу Ясиновець, що знаходився біля печери, і пиляли дерева на дрова. Потім рубали їх на невеликі цурки, щоб можна було затягнути їх у печеру. Це все було смертельно небезпечно, бо німці нишпорили лісами в пошуках біженців. Знаходячи їх, відразу розстрілювали. Щоб відлякувати місцевих селян, котрі також крали ліс, бранці печери вирізали собі з гілок гвинтівки і відлякували ними випадкових свідків.
Кам’яні жорна, які збереглися в “Озерній” донині
Коли вони почали розводити багаття в печері, щоб готувати їжу, то, за спогадами Естер Штермер: «Під час нашої кулінарії ми ковтали достатньо диму, щоб задихнутися. Але звернули увагу на той факт, що неподалік нашої кухні дим зникав, ніби обрубаний. Досі не можу пояснити це».
А я можу. Одного разу, вирішивши самостійно оглянути Західні проспекти Близького району, я виявив новий зал (названий мною «Сьоме небо» — оскільки він був пластом, площею кілька сотень квадратних метрів, що накрив нижчий лабіринт). Висота величезної зали була близько метра. Я повз по ньому весь чорний і думав, що відкрив родовище марганцю, поки не виповз у грубку в гроті «Хатки». Дим тягнуло в цей пласт, і вся сажа там осідала.
Знаючи з власного гіркого досвіду, що рано чи пізно німці зможуть виявити вхід у печеру, втікачі вирішили підготувати собі запасний вихід. Але такого місця довго не знаходили. Нарешті вони знайшли тріщину, забиту глиною, і почали копати нагору. Вони копали багато днів. Прокопали близько 15 метрів. Прокопування йшло в щільній глині. Аби пересуватися прокопом, у бічних стінах вони прокопували сходинки для ніг. Одного разу Шулім Штермер працював високо в тунелі, і раптом у нього почала згасати гасова лампа. Він повернувся до житлових приміщень, щоб узяти запасну лампу. Коли повернувся, то побачив, що склепіння просіло, земля зі стелі частково обвалилася вниз. Склепіння просідало рівно настільки, скільки землі вони забирали. Вони боролися із цим багато тижнів. Та, зрештою, мали здатися. Це було величезною невдачею для всіх.
Незважаючи на постійну вогкість і низьку температуру, жодна людина жодного разу не захворіла і не застудилася.
Вхід у печеру зсередини цілодобово охороняв черговий із сокирою. Тому всі в печері відчували себе в безпеці. Ті, хто повертався з поверхні, мали при спуску назвати пароль, який весь час змінювався. Так вони просиділи у печері до початку квітня 1944 року. Вони не чули канонади фронтових гармат, не чули боїв, що пройшли над їхніми головами. Але коли двоє самітників вилізли з печери і пішли до села, то натрапили на німців і були вбиті. Після цього вже ніхто не ризикував висовуватися доти, поки лісник Мунько Лабудзинський, який свого часу показав місце розташування печери, не опустив пляшку з запискою, в якій було повідомлення про те, що можна виходити.
12 квітня 1944 року, майже через рік після спуску до печери, люди почали виповзати на поверхню. Тепер між камінням уже ніхто не застряг, бо всі жахливо схудли.
А п’ятирічна дівчинка, побачивши сонячне світло, закричала, щоб вимкнули лампу, бо боляче було очам. Вона вже й не пам’ятала, що крім лампи, ще й Сонце світить.
Всім, хто вийшов з печери, невдовзі загрожувала висилка до Сибіру. Людей звинувачували в тому, що, перебуваючи на окупованій території, вони не повинні були вижити.
Тому невдовзі вони емігрували – переважно до Канади».
Перелік людей, які переховуалися від нацистів у печері «Попова яма» (Озерна) у період з 1 травня 1943 року по 12 квітня 1944 р.
Родина Штермерів:
- Зейда Штермер – батько;
- Естер Штермер – мати;
- Їхні сини: 3. Ніссен; 4. Шулько; 5. Шльомко;
- Їхні доньки: 6. Хана; 7. Етка; 8. Геня;
- Чоловік Гені – Фішель Додик;
Діти Фішеля та Гені: 10. Соня (10 років); 11. Петця (5 років).
Родина Додиків:
12. Ханця Додик – мати; Перший син Ханці Додик;
13. Мендель Додик;
14. Етка Додик – його дружина;
15 Регіна, донька (4 роки);
16. Юньо, син (11 років);
17. Юзеф, син (його вбили під час виходу з печери у квітні 1944);
18. Петця Додик, дружина Юзефа;
19. Юньо Додик (3 роки);
20. Перша донька Ханці Додик – Еця Додик (Гольдберг);
21. Маня, донька Еці Додик (жила після війни у Борщові);
22. Дуньо, син Еці Додик (мешкав після війни в Житомирі);
23. Марк, другий син Єці Додик (мешкав у Чернівцях);
24. Меймель Додик (Райбель) – донька Ханці Додик;
Її діти: 25. Маня; 26. Мундик; 27. Лузер; 28. Дорця.
29. Францель, донька Ханці Додик;
Сім’я Кітнерів:
30. Лейб Кітнер – батько; Його діти: 31. Шимон; 32. Фріда; 33. Сюнек (4 роки).
Інші:
35. Лейб Кусок;
36. Сіма Вехсмер;
37. Гулько Барад;
38. Кароль Курц.
Усього: 38 осіб (4).
* * *
Про те, як ці люди врятувалися під землею у той час, коли для них не було місця на землі, розповідає також американський фільм «No Place on Earth».
Впродовж років нам не вдавалося отримати від компанії «Magnolia pictures» права на його публічний показ в Україні. Але час не стоїть на місці – віднедавна фільм вже доступний для вільного перегляду в мережі за посиланням : https://www.youtube.com/watch?v=MxCQh1M9eHs
* * *
[1] Зимельс, Ю. Л. Пещера Озерная: 128 километров под землей / Укр. спелеологическая ассоциация ; Тернопольский клуб спелеологов «Подолье». — Тернополь : Астон, 2009. стор. 8 – 13
[2] We fight to survive / by Esther Stermer – Jewish Institute of Higher Research, Montreal, 1975
[3] The secret of Priest’s Grotto / by Peter Lane Taylor with Christos Nicola – Kar-Ben Publishing, Minneapolis, U.S.A., 2007
[4] Зимельс, Ю. Л. Пещера Озерная: 128 километров под землей / Укр. спелеологическая ассоциация ; Тернопольский клуб спелеологов «Подолье». — Тернополь : Астон, 2009. стор. 206
Олександр Степаненко,