Несподівано пішов з життя Андрій Всеволодович Базалінський – поет, вчитель, просвітитель, краєзнавець, громадський діяч, людина праці… Впродовж усього свого життя – яскравий максималіст. Через це – на знак незгоди з комуністичною регламентацією освіти залишив колись викладання у школі. Через це – адже нікому не годив, ніколи не шукав “теплого місця”! – пропрацював більшу половину життя слюсарем на ремонтному заводі. Через це був одним з перших у нашому місті простестантів-рухівців у 1989-у…
Але без сумніву перш за все він був Поетом. У нас багато хто пише вірші. Але першим і справжнім з наших земляків-поетів був Андрій Базалінський. І не лише тому що він єдиний наразі спромігся на довершений вінок сонетів, або збірку класичних рубаїв. Але головне і унікальне у ньому було те, що між його поетичним Словом і його реальним земним життям не було жодної роздвоєності. Це було одне гармонійне ціле. Високий Дух поезії однаковою мірою вів його у літературній творчості й у земному житті: і коли писав поезії, і коли навчав школярів англійської, досліджував місцеву історію, працював з металом, обробляв батьківський городець у Білому…
Він сам про себе сказав так: “Походжу з Духа, тож пиїт. Одначе земський Кривосвіт – незмінне місце проживання. Тому не ангел, радше кріт”.
Відрізнявся ще й граничною відвертістю. Тому в пошані у можновладців не був ніколи. Зрештою, Поетів у нас традиційно шанують переважно після смерті. Сподіваюсь, що й Андрія Базалінського таки колись шануватимуть – якщо звісно, якщо звичка читати книжки у нашому Кривосвіті не відімре остаточно.
Він заслужив життям і творчістю пошану і світлу пам’ять.
Нехай Ваша душа, пане Андрію, знайде у вічності свою радість і спокій.
Олександр Степаненко,
“Золота ПЕКТОРАЛЬ”