Під кінець року на письмовому столі накопичилися поетичні і прозова збірки. Дуже хочеться сказати бодай декілька слів і про них, оскільки кожна по-своєму є цікавою. Насамперед, варто виділити те, що їх список дуже фрагментарний і вибраний без якої-небудь системи. Однак і вони, з одного боку, дають уяву про те, як пишуть письменники і літератори Тернопілля, а з іншого – показують внутрішній світ різних людей, а у ньому – ті зміни, які несуть останні роки.
Тема війни, тієї, яка початковим шоком увірвалася у свідомість українців і вже триває майже три роки – у кожній із книжок. Поетична збірка Раїси Обшарської «Кулі в трояндах» (Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2023 р. – 200 с.) присвячена захисникам і захисницям України і підсумовує перший рік війни. Кулі в трояндах – це кулі, випущені у невинність. Саме тому на обкладинці, авторкою якої є невістка поетеси Анастасія Обшарська, зображено воїна з жовто-блакитним прапором на петлицях і з гало довкола голови, справа від воїна проростають червоні троянди. Троянди символізують дівственність щодо Бога. І поетеса в одному з віршів запитує: «Священним вогнем запалали серця, / А з ким Україна іде до вінця, / Коли вона в чорній хустині?». Коли «на калині закривавив цвіт», то наречена іде шлюбувати Богові. У цьому – відповідь ворогам, які, змусивши українців вбивати у відповідь, воліли б виліпити з них монстра, готового трощити саме життя. Так, ми обороняємося, та наші духовні шляхи – протилежні, бо наш – у Небесну оселю Творця. Можливо, саме тому поетеса завершує вірш словами: «Та наша дорога веде в Божий храм / І сила любові, як скеля…».
Проспівавши любов до своєї Батьківщини, авторка збірки «Кулі в трояндах» уже нині зважується сказати: «Україна – ікона світу, / До якої моляться люди…». Та поки що Батьківщина – у крові, покрита плямою темряви, що налізла на неї, принісши прірву болю: «Зустрілися ніч із вічністю / Над озером сліз, / І скапує із підсвічника / Розпечений віск». І поетеса молить, щоби «воскресла слава великих воїнів» і Господь допоміг «у пекельному колесі / воїнам світла». Бо нам потрібна тільки перемога, як не важко, і як не боляче усвідомлювати потік смертей («летить паперовий у даль літачок / і падає в чорну печаль»). Ця боротьба – за світле майбутнє всієї України: «Ми виживемо, перейшовши / Тунелями потойбіч. / Життя за ланцюг довше, / Ясніше за темну ніч. // Підвалинами свідомості / Забудем підвальний час, / Сире підземельне колесо / Не буде крутити нас». Перемогти ворога – це визволити від зла не тільки свою землю, державу, економіку, ідеологію, це визволити від зла і свою душу.
Ця праведна війна освятить народ України і його землю, висвітить темряву і перетворить її на плідність і життєдайність, авторка мовить про це як про вже здійснене: «І верби сухі розквітли, / Проклявши орду лиху, / І тіні ставали світлом / На праведному шляху. // Змивали бурхливі води / Неправедну кров з полів, / І всі на землі народи / Навчилися наших слів». Поетеса впевнена, що Київ стане «духовною столицею для світу», і в день Перемоги «повіє світом вітер з України, / Щоби безсмертям освятити нас».
Раїса Обшарська «вимовила» свою поетичну збірку істинно народними устами, – так, як вони говорять сьогодні, а також і віковічними сподіваннями української нації, і цю збірку помітили і виділили серед інших.
Жанр прозової збірки «Плач сирени» (Тернопіль: Підручники і посібники, 2023. – 152 с.) автор Богдан Грабовський означив як натурна проза. У ній – подані з подивовано-жартівливим підтекстом давно виношені сивочолі роздуми про сьогодення, резонні погляди із відстані років, які виловлюють непомітні чи непомічені соціальні недоречності, що потребують виправлення. Чи не нівелюється окрилена урочистість при занадто частому виконанні державного гімну за не таких вже й урочистих обставин? Наскільки шкодить кон’юнктурність політичних партій? Яким чином людськість може порятуватися від пекельного зла воєн? Чому західняки з відкритим серцем приймають воєнних переселенців зі сходу у той час, як ті відчувають до них відчуженість? Чому саме жінки до війни виїжджали за кордон на заробітки? Чому суспільство витворило з пенсіонера реального прохача хліба? Ці та інші питання, порушені автором, постають на сторінках видання.
Або таке: «Нині все у суспільстві просякнув розгонистий бізнес – духовність, освіту, мораль, стосунки – і будівництво заразом. А колись, пригадується, мислячі знавці будили зодчих п’ятирічок ганебними стусанами: які архітектурні витвори заповімо нащадкам?». Виймає письменник на світ Божий й інше затаєне: «Яким робом відтворювати осудні сторінки галицького села? Моментами крається душа: що ми за народ, українці? Не інакше, як перебрали з притаманною лагідністю, а на шляхах віків розгубили імунітет до плебейства, до зради. Коли ж визначимося з діагнозом нації? І почнемо лікуватися, видужувати…».
Чому дозволяємо собі калічити неоціненне надбання – мову? Що прогледіли у шкільному вихованні, чи не відсутність шляхетності, якщо посередні та напористі школярі згодом досягають життєвого успіху, а справді талановиті прозябають на низьких посадах та безгрішші? У чому вина суспільства? Насправді тут є що виправляти.
Чи не тому нині виє, плаче сирена всіма голосами, що не взялися за внутрішні справи завчасу, жили за інерцією ідеології зла, і тим дали ворогові привід спробувати повернути злощасне минуле? Чи не з цього потрібно починати після перемоги у цій війні? Бо справжня Перемога – це перемога над своїми недоліками, над своєю темрявою у державі, над захланністю і внутрішньою несправедливістю. Хто хоче визволитися від зовнішнього зла, має визволитися і від внутрішнього, щоби перше, вишукуючи своє, не мало зачіпки.
Цікаву поетичну збірку «На струнах глосарію» видала письменниця Марія Назар (Тернопіль, 2023. – 144 с.). Глосарій – зібрання коментарів-пояснень незрозумілих виразів (глос). Видання присвячене 40-річчю заснування Тернопільського обласного об’єднання Національної спілки письменників України, та охоплює вірші не тільки спілчан, а й усіх земляків, чиєю рукою водить поетичне перо, поетів-уродженців Тернопілля, і тим є унікальним за своєю специфікою, справжнім прижиттєвим літописом поетичного цеху нашої області. Через свою особливість – черпання матеріалу із довоєнних поетичних збірок, єдине із тут згадуваних не торкається теми війни.
Марія Назар вибрала із наробку кожного поета найхарактерніші для його творчості чотири рядки і, поетично розшифровуючи, органічно послівно вмонтувала їх як останні у кожній строфі свого власного вірша. Авторка підійшла до створення збірки з академічним інтересом і проявила неабияку майстерність власної творчості, використовуючи не тільки тему автора поезії, її інтонацію, а й ритмічно-метричний мелос. Для цього потрібно було вникнути у кожну збірку і відчути найважливішу тему й інтонаційні акценти мистця як провідника тих наративів, які даються зверху. Ось приклад:
Я – СИН ЗЕМЛІ. ВІТЧИЗНИ ВІРНИЙ СИН!
ВРОСТАЛО В НІЙ ЗДАВЕН МОЄ КОРІННЯ.
Я – УКРАЇНЕЦЬ, РУСИЧ І РУСИН,
ЩО ЗАВШЕ ЙШОВ КРІЗЬ СМЕРТЬ ДО ВОСКРЕСІННЯ.
ПЕТРО ТИМОЧКО, «Я – СИН ЗЕМЛІ…»
Це вічне суголосся непогасне,
Бентега благодатна щедрих днин.
В обшорах зрілих літ як міць всечасна:
Я – СИН ЗЕМЛІ. ВІТЧИЗНИ ВІРНИЙ СИН!
У ласці помережаних долонь
Зростали життєствердно покоління.
Торкаючись її цілющих скронь,
ВРОСТАЛО В НІЙ ЗДАВЕН МОЄ КОРІННЯ,
І кожен раз у візіях обнови,
Напоєний цілющістю глибин,
Злітало в піднебесся віще слово:
«Я – УКРАЇНЕЦЬ, РУСИЧ І РУСИН».
Слова не порожніли нанівець.
І навіть у часи її гоніння
Я був всепереможний у ходьбі творець,
ЩО ЗАВШЕ ЙШОВ КРІЗЬ СМЕРТЬ ДО ВОСКРЕСІННЯ.
Авторка збірки «На струнах глосарію» здійснила амбітну поетичну працю – вона вдало пояснює дослідникам прийдешніх часів сутнісну характеристику творчості кожного поета, якого вона, найпевніше, знає особисто, це невеличкий пам’ятник 132 творцям піднесеного красного письма.
Лірична поезія Валентини Судоми побачила світ у збірці під назвою «Біль сльози» (Тернопіль: Осадца Ю.В., 2024. – 108с.). Біль сльози, що зависла на віях – від реалій повномасштабної російсько-української війни. Плач, висловлений поетично – від болю втрат, насамперед за убитими – найкращими, які полягли, проявивши велику любов до українців, своєї землі, Батьківщи́ни і ба́тьківщини, до світлого у собі і своєму майбутті – за подружжям «азовців» Аллою і Віктором Таран, які залишили сиротою маленьку дитину, сапером Віталієм Скакуном, «який загинув у перший день війни, підірвавши в Генічеську міст разом із собою» (зі слів посвяти), за всіма, чиї портрети нині – на алеї Героїв, за невідомим солдатом, за втраченим щастям жити. «У весільному платті – / до небесної брами. / Як же тісно у хаті / крику відчаю мами. // В шиби сунеться клопіт, / бродить в чорнім скорбота. / Ще кривавиться попіл / із оселі навпроти. // Щастя вбило влучання, / фатум ліг на обличчя. / Невінчальне вінчання, / і навряд їй так личить… // Під покровами дзвонів / несемо своє горе, / бо ракети та дрони / ще збивають в нас зорі».
Сльоза – то жива роса на сонці, вона, на думку поетеси, – як душа без тіла (вірш «Біль сльози»). Її призначення – живити землю, щоби інші… жили. Крихка і непомітна, віддає себе Сонцю, тримаючи для людей Небо: «На сході руїни, а душі – пір’їни, / Життя йде по лезу без правил й гарантій. / Свободу обстоює цвіт України, / Нащадки ж поправлять: „Не цвіт, а атланти!”».
Авторка має особливе відчуття світу природи, його краси. У багатьох поезіях підкреслює неузгодженість звичних природних явищ із неприродністю війни (дощовий капіж, осмута плакучих верб), протиставляє тему війни і пір року: «Сонця січневого січкою промені – / Теплий спожиток землі, / Думами-ранами зболеній, втомленій. / В сивій отрутній імлі», «ВЕСНА ж бо противиться римі ВІЙНА», «А літо повернулось з пів дороги, / Змарніле, перемучене, убоге», «…задимлені чорно-червоні світанки, / на грудях ланів зернодзвонистих – танки».
Та в «попелі руйнацій … відроджується нація, / що в тьму повергне демонів війни». Бо свідомість пробуджується від снів (вірш «Цвіте весна кривавим цвітом»), коли тверезить непоправне: «Наріжний камінь збито струсом, / у попіл – «ближнього люби», / і на однім хресті з Ісусом / розп’ято заповідь „Не вбий!”». Бо розбуджена нація уже не повірить ворогу, хай би в яких одежах він не поставав перед нею, не обере нерона на поводиря, не прийме мир на умовах зла, вона переможе, бо зрячий дух озброєний мечем, а завжди той «бере верх у герці, хто духом сильніший».
«Часи випробувань і звершень» – поетична збірка Валерія Дідуха (Тернопіль: Медобори, 2023. – 102с.). Вірші цього автора – констатація фактів, роздуми, часто філософські, про життя народу, звичаї, його минувшину і сьогодення. Він прагне до скорочення тексту на користь лаконічних умовиводів: у збірку поміщені поезії спочатку з трьох строф, далі – з двох, з однієї і, врешті, двохрядкові. Остання – з чотирьох слів: «Об’єднав нас / Воєнний час». Справді, об’єднав не тільки Україну, а й весь світ довкола теми України і реалій новітніх часів. І ці часи є часами випробувань і звершень – саме так назвав свою збірку Валерій Дідух.
Перші вірші, звичайно, не оминула тема війни. Є звернення до України («… Злетять салюти до небес, / В Гаазі суд почне процес / Над злодіяннями Росії – / Краю рабів і тиранії»), Росії («Ти – батьківщина варварів й рабів, / Й одвіку із дияволом у змові… / Дарма монахи з київських горбів / Тебе повчали мудрості й любові»), до захисників України, дітей війни, волонтерів («Напише рідна сторона / Також і ваші імена»),до свогокраю із запевненням у майбутній перемозі, до народу.
Поет віддає належне батькам, жінкам загалом, батьківській хаті, говорить від імені дурості, яка «пошанована людьми і є предводителем юрми» аж настільки, що «вказує державам і народу путь», від імені брехні, якій, за автором, мабуть, ніде так добре не живеться, як в рідній стороні. Звертається до слуг народу: «Не змогли навести в економіці лад, / А так рвалися ви до державних посад. / За обгортками правди ховали брехню, / Коло себе пригріли і друзів, й рідню. / Потопталися ви і по честі, й моралі. / Породили в краю нові біди й печалі», вклоняється незалежним журналістам, зокрема Гонгадзе.
Немало місця у збірці відведено релігійним святам, які потверджують вікову єдність духу народу, зокрема Святвечору: «В різдвяний вечір сніп-дідух / Внесли із клуні до оселі. / Витав у хаті Предків Дух. / Кутя злітала аж до стелі. / Ходив по вулицях вертеп / І йшов від хати і до хати. / І разом з ним і гори, й степ / Теж почали колядувати» (вірш «Різдвяний вечір»). У автора добре відчуття зв’язку зі своїм багатотисячолітнім корінням роду, нації, етносу. Можливо тому не тільки звертання до минулого («Древу роду не злічити літ …»), а й переживання і роздуми про нинішнє і майбутнє України – щирі і невіддільні від його самоусвідомлення.
Однак, як вже згадувалося, поет лише констатує факти, він не навчає (принаймні зримо), не пропонує, не переконує, а лише, як істинний літописець, оповідає правду такою, якою вона йому відкривається. Він – дзеркало, що потверджує: (вірш «Московитам») «Корчували коріння / Мого древа народу, / Щоб росли покоління / І без племені, й роду. / Щоб не знали ні мови, / Ні історії краю. / Йшли до нас людолови, / Мов вовки, збившись в зграю». Однак дзеркало почасти пророче: «Від тебе лишиться лиш тінь, / Бо йдеш шляхом Гоморри і Содоми. / Проклять злетять на тебе громи / І від прийдешніх поколінь» («Орківській Росії»).
Разом із Луцієм Сенекою автор підтверджує найбільшу цінність часу, який «пише буття картину» упродовж століть, а на цій картині є сліди війни, і «шлях людства в нікуди». Мабуть, таки не в нікуди, бо ж попередній вірш «Пракрай» свідчить, що віддавна він, пракрай, «жив по законах Прави, Яви» і, мабуть через те «купався в крові і росі». Закони Прави вели до чистоти роси, а Яви – купали в крові. Нині нічого не змінилося, тож людство йде не в нікуди, його шляхи розділяються на вертикальній лінії життя.
Та український народ, напевно, не дивиться на свої сліди, тому поет пише: «Коли б ми думали як (проклали – А.-В.-П.) слід, Ішли б туди, куди йти слід. / А так, впродовж аж сотень літ / Ми йшли шляхами горя й бід». Та люди покладаються у більшій мірі на свої почуття, а не на свій розум, який, якщо керується не раціональністю, а серцем, є вищим за почуття. І віршописець резонно констатує: «Народ не матиме щасливого життя / Й не буде жити в злагоді і мирі, / Допоки він творитиме кумирів / І довірятиме не розуму, а почуттям». Кумир – лише Бог, але не людина. А ось і мудре продовження теми: «Життя, – це і діянь плоди, / Й літа в полоні вражень. / – Я теж в роках лишив сліди, – / Хвалився метру сажень». Дуже часто люди дорівнюють життєві плоди до життєвих вражень, ба й часто враження подають як важливіші. Та враження помирають у сьогочассі, а плоди залишаються плодами і після життя людини.
«Не вдасться нам звести моста / Між вченням Дарвіна й Христа». Автор хоче сказати, що обидва вчення непоєднувані. Так, непоєднувані, та міст існує бодай для того, щоби перейти від одного до іншого, бо обидва вчення реальні, справдешні, лише існують у різних світах, і який світ обрати, людина вирішує сама. «Проявляючи байдужість чи покірність, / Ми присягаєм лихові на вірність» – так, покірність, не кажучи вже за байдужість – не чеснота. Ставати покірним будь-якому злу – це йти проти Бога. Бути байдужим і непричетним до загального цілого – це відмовлятися від любові Всевишнього.
«Шукаючи себе в юрбі, / Ми губимо себе в собі» – не у зовнішній світ треба спрямовувати свої зусилля і сподівання, розраховуючи на ті цінності, які беремо від світу для себе, бо тим відходимо від Творця у собі, а через свою духовну сутність слід шукати Його правду як найбільшу цінність і нести її у світ. «– Життя – це час великих звершень, – / Любив бджолу повчати шершень» – шершні, по суті, великі оси, вони не тільки кусають людей і тварин, а й полюють на багатьох комах. Кого автор назвав бджолою, а кого шершнем, можна легко здогадатися. «Свята уступають дорогу будням / Як ночі дням у кінці грудня» – з 25 грудня день починає довшати, забираючи темряву у ночі. Тож світло – не святковий відпочинок, світло примножує щоденна буденна праця.
За аналогією до останнього виразу можемо сказати, що до нових якісних зрушень у державі навряд чи приводить влаштоване за інерцією попередніх звичок життя пристосуванця. Поштовхом до висвітлення темряви у собі, у своїй країні, у характері свого народу, а відтак і до виправлення недоліків і недоробок щонайбільше послужить така неприємна і навіть нелюдська стресова подія, як війна. Якщо тільки суспільство під її тверезячим тиском зможе побачити хто є хто, і змінить те, що треба змінити. Перемога, якої найбільше чекаємо – це не тільки перемога над ворогом, це ще й перемога над темрявою у собі, яку долаємо щоденною клопіткою духовною працею.
Бачимо, що в такий складний час, який є нині, боротьба з ворогом іде не тільки на передовій, під кулями і снарядами, українці борються там, де їх застала війна – своєю працею, молитвою чи пером. А боротьба письменницька особливо важлива, бо вона формує ідеологію і духовність. І українці рано чи пізно переможуть, переможуть саме тому, що їх у всі часи завжди веде Дух Праведності.
Анна-Віталія Палій, 11.12.2024 р.
Leave a Reply