Відлетіла птахою зболена душа. Пам’яті Світлани Антонишин присвячено

22 березня – сороковини з дня смерти Світлани Антонишин. Ще свіжа втрата, ще болить пам’ять про неї. Болить тому, що відкликається на її біль.  Дуже нелегка доля судилася цій талановитій і, багато хто каже, що великій поетесі. Дуже пронизливо звучать її вірші досвідом зболеної душі, відшліфовуючи найбільші цінності:

Темно айстрі. Ми давно минули

Те вікно, що світлом нас прощало.

І просило. І кляло відчайно.

Ми щасливі. Нас лишилось мало –

Тих, хто чув. Хто усміхнувсь прощально

І пішов на поклик чи на пострах.

Пронизливо і дуже сучасно. Мало чи багато хто кладе на терези шальками своє найдорожче? Щоби набути ще дорожчого, але вже там – за межею втраченого для себе земного життя.

У поезії Світлани Антонишин відбилися такі унікальні грані її особистости, як водночас і велика життєлюбність, і великі терпіння, які вона зносила стійко, не розраховуючи на особливе співчуття. Поєднання того і другого робить подвижництво її життя ще вартіснішим перед Творцем.

Можливо, саме перше – життєлюбність, поєднувало її з Іриною Жиленко як зі спорідненою душею,  а терпіння – з Лесею Українкою. Світлана не раз згадувала ці два прізвища дотично до своїх життя і творчости.

Вона хотіла жити. Навіть з понівеченим хворобою тілом, з болями фізичними і важчими – усвідомленням свого становища. Навіть коли вже неможливо було писати, свідомість не хотіла покидати цей світ. Навіть оте її в останні дні: «Що зараз пишеш?» – «Наукову статтю про поета N» (хоча, яка там наукова в ненауковця!), – війнуло фатально забраним од неї насущним, простим і необхідним для життя, яке в ту мить ніхто не прийняв би з таким великим зворушенням серця, як вона. В молоді роки вже почала писати кандидатську – завадила хвороба, не та, важка, від якої померла, було й до того. Ким Світлана Антонишин була по суті, свідчили її вишукані високоінтелектуальні вірші.

Про болі практично не говорила. В останні дні «юродствувала», за її визначенням – бадьорилася, і словами, і зрідка короткими римованими експромтами переконувала, що все добре і навіть прекрасно, що так має бути, що все приймає, бо треба чинити те, що мусить…

Похорон був нечисленним. Прийшли родичі, друзі, міський голова, доглядальниці. Окрім авторки цих рядків, від спілки письменників не було нікого. День – 10 лютого, видався холоднуватим, лежав сніг. У настрої чулося полегшення. І не тільки тому, що душа піднімалася у високі світи (пригніченість відчувається, коли судилося протилежне), а й тому, що перехід став милосердям і для близьких, і для самої Світлани. Ще до впорядкування могили всі розійшлися – не було кому виголошувати промови, а ще більше не було кому слухати. Певно для душі покійниці, яка перших три дні перебуває з тілом, дано було перейти ще й це випробування – неприв’язаність до земного дає вищий злет, а відтак і більшої сили печаті її віршів.

На її смерть словами скорботи відгукнулося багато письменників. Виділю лише деяких. Критикиня Тетяна Дігай назвала Світлану Антонишин великої сили талановитою письменницею. Голова ЛОО НСПУ Олесь Дяк засвідчив, що встиг їй сказати у телефонній розмові, що вона – велика поетеса і підмітив, що в останні роки не любила, щоб на неї дивилися чоловіки, бо мала вже хворобливий вигляд. Те правда, Світлана і в житті, не тільки у віршах, була вишуканою і справжньою леді – ніколи такого не було, щоби прийняла мене в гості у халаті, треба було зачекати, поки їй допоможуть переодягнутися в сукню. А телефонних дзвінків мала дуже багато від багатьох письменників.

Володимир Шовкошитний, який видав дві її поетичні збірки, бував у неї вдома, мовив: «Світла-світла Душа повертається додому. Величезний талант залишає нашу літературу. Спи спокійно, дорога Світлано! Багато людей щиро любили тебе. Ми з дружиною серед них. Царство небесне! Вічна пам’ять!» Петро Шкрабюк зауважив, що своїми терпіннями вона «заслуговує великої поваги і як людина, і як поетеса». Багато підкреслювали світлість її душі, зокрема й подруга Ольга Яворська: «Мій СВІТЛЯЧОК…». Зворушливі слова написала і Валентина Мастєрова, з якою Світлана мала довгі щоденні розмови, і яка була їй певно що найближчою, найріднішою душею упродовж останніх років. Їй доручила видання своїх дитячих віршів.

Хай з Богом спочиває! Тепер за неї говоритимуть її поезія і чудово озвучена повість «Ображена трава». Любимо і пам’ятаємо.

Анна-Віталія Палій.  

1. P. S. Останніми її словами до мене було: «Я тебе дуже-дуже люблю». Я тоді ще не знала, що вони останні.