П’ять років тому пішла з життя людина, яка була свідком відомої і досі не знаної нашої історії. Її брат Андрій Негребецький – один із тих триста п’ятдесяти дев’яти, котрих розстрілювали під Базаром, – ще довго жив у закордонній Америці.
Про це та багато іншого – у книзі спогадів «Дороги долі» Наталі Негребецької.
До останнього свого дня ця жінка була енергійна, жвава. Буквально за кілька годин до кончини несла пакет із газетами «Бандерівець», другий – із «Народним словом». Очевидно, мала їх розповсюдити перед виборами до Верховної Ради. Однак не судилося. Біля шостої вечора, 26 жовтня, у дорозі додому, навпроти Воскресенського собору, їй стало зле. Як з’ясувалося, зашкалював тиск. Обстеження вивило інсульт…
Єдине, що я тоді, спантеличена, коли побачила Наталю Миколаївну Негребецьку навпроти Воскресенського собору, спромоглася запитати, було «Що болить?» У відповідь пролунало: «Все». Після цього пані Наталя раптово опустилася долі. За хвилину-другу приїхала швидка… До тями Наталія Миколаївна після цього так і не прийшла.
В останні роки жила відеофільмом про її покоління. Взявся за нього Олексій Заворотній – заслужений артист України. І, треба сказати, довів справу до логічного кінця. За книгою Наталії Негребецької «Дороги долі» було відзнято фільм «Пам’ятаймо! Автором сценарію та режисером-постановником став саме Олексій Заворотній.
«Трагічна доля родини Негребецьких – у минулому столітті однієї з найвідоміших на Рівненщині родини українських патріотів – постає у спогадах колишньої політкаторжанки Наталії Миколаївни Негребецької. Водночас ця книга повертає із забуття імена учнів рівненських №1 та №2, які в перші повоєнні роки створили в місті молодіжну націоналістичну організацію, – зазначено в анотації.
«Дороги долі» виходили двічі: 2005го і 2008-го. Друге видання – зі змінами та доповненнями.
У передньому слові книги Ірина Захарчук, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури, слушно зауважила: «Незважаючи на драматичне наповнення особистого досвіду, читач не відчує у розповідях Наталі Негребецької затаєної образи на долю чи бажання виставити на показ власні заслуги. І в цьому – особлива привабливість та неповторність своєрідної публічної сповіді, крізь рядки якої проступає зцілюючи сила катарсису».
Сім’ї Негребецьких випала нелегка доля. Як згадує пані Наталя, серед ночі, о третій годині, у їхню хату завалилися з п’ятикінечними зірками на шапках, наказали негайно збиратися. «Спочатку ми опинилися в якомусь приміщенні в районі Грабника, – пише Наталія Негребецька. – Сюди з різних кінців Рівного звозили сім’ї українців, поляків і жидів – звозили всіх, навіть хворих, старих, малих і безпомічних новонароджених. І всіх нас об’єднували гаслом: «полякі – експлуататори народа». Далі були брудні телятники із залізними гратами, куди їх запхали, крики, плачі, лайки охоронців… А потім – Північний Казахстан, тут працювали сім’ї рівненських спецпереселенців. Звідси тринадцятирічною Наталка Негребецька сама поверталася до рідної хати, до Рівного. І не знала, що ще 1939-го її забрали більшовики. Добре, що взяла до себе тьотя Катя – Ковальчук, мамина сестра. До речі, помешкання, де вона жила, – Тополева, 21, – історичне. Саме тут за німецької окупації, жив Улас Самчук, зупинялися Олена Теліга, Олег Ольжич.
Історичних посутніх фактів і деталей у книзі «Дороги долі» чимало. Подекуди ці самі вже факти викликають особливе співчуття, жаль. Уявіть собі: батько Микола Негребецький, відбувши перший термін у ГУЛАЗІ (Котлас, Ухта) – вісім років, повертається додому і всього на кілька годин не встигає – дружина була в домовині, того дня її вже виносили з хати. Невдовзі його знову заарештували, а заодно шістнадцятирічну Наталку Негребецьку та її вісімнадцятирічну сестру Людмилу. Наталя відбувала покарання в Томську (Сибір), працювала на лісопереробному комбінаті. У книзі описано життя-буття українців там. «Сибір. Повноводна ріка Том… На березі річки – височезні гори деревини, яка товстими сигароподібними зв’язками припливла сюди з обширних просторів Півночі, де заготовляли її наші ж українські політв’язні. Влітку і взимку, вдень і вночі працює комбінат, працює перевалка. Над річкою пливуть стогін і пісня – теж українські… Брудною вузенькою залізничною колією йдуть рядочком, як гуси, українські спецпоселнці».
Читаєш «Дороги долі» – і проймає жаль за нашим українським цвітом. Талановиті молоді люди – у слові, музиці, пісні, покалічені долі, смерті в таборах… Хто за це відповість?..
Єдиний факт у книжці, пройнятий віталістичною енергією, – порятування брата Андрія. Коли його розстрілювали разом з іншими у Базарі, від ворожої кулі попадали всі. І всі як один, поки їх не скосило, співали гімн «Ще не вмерла Україна». Впав і Андрій, але вночі опритомнів, перемагаючи біль, якось доповз до найближчої селянської хати. Там, за словами Наталі Негребецької, його порятували, допомогли дістатися до кордону й через кордон. Доживав Андрій в Америці. У книзі є світлина 1964 року, на якій він у колі сім’ї.
У «Дорогах долі» Наталі Негребецької – шмат нашої історії, яка, на жаль, не всім відома. Тих кілька сотень виданих примірників, що пішли між люди, – навіть для Рівного дріб’язок. А книжка справді варта того, щоб її читали і знали про своє. Когось вона надихнула на поетичні рядки. Я, скажімо, перечитавши її, написала на одному подиху поему, де є такі слова:
Все тече. Все тече, все минає.
Захлинається небозвід.
Понад нашим Дніпром і Дунаєм
Докір за український цвіт.
І безсилі всілякі атланти.
Не вродив не засіяний лан.
Де ж твої, Україно, таланти?
Був талант, а зостався талан.
Олексія Заворотнього «Дороги долі» надихнули на відеофільм. А когось, хочеться вірити, може й надихне на перевидання книжки спогадів. Адже тут наша відома і досі не відома минувшина.
Юлія БОНДЮЧНА