Власне, це не портрети. А розповідь про портрети, точніше – про автопортрети, що їх створили (пером і пензлем) батько й син. А продовжила родина… І це знаменно.
Знаменна спадкоємність поколінь. Насамперед – у творчості. Побутує думка, що природа на дітях відпочиває. Скажімо, батьки геніальні, а їхні нащадки – сірі посередності, якщо не гірше… Але це не завжди так. Діти теж часто успадковують талант батьків. Наведу паралелі: Олена Пчілка та її донька Леся Українка; Олександр Олесь і син Олесь Ольжич; Микола Вороний і син Марко (пс. Антіох); Михайло Старицький і дочка Людмила (за чоловіком – Черняхівська)… Або Григорій і Григір Тютюнники. Два брати (від одного батька) – і обидва геніальні.
Перелік назагал довгий і надзвичайно цікавий, бо всі названі творці, передусім літератори, по-своєму неповторні, ориґінальні, колоритні. Цікаво порівняти творчість старшого і молодшого поколінь. Скажімо, Олександр Олесь – ніжний, часто-густо меланхолійний: «Співають, плачуть солов’ї…» Зате Олег – суворий, слова його мовби карбовані:
І мертві встають, і шукають хреста.
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа,
Страшне покоління титанів.
Себто вони доповнюють один одного, стилістично заперечують, але духовно збагачують, світоглядно розширюють обрії нашої (та й світової) історії і культури, про що, зокрема, свідчить багатогранна спадщина Лесі Українки на тлі творчості її матері, хоча теж талановитої.
Авжеж! Ніщо вартісне з нічого не виникає. Тому, розглядаючи те чи інше явище, не можна відривати його від родинного, національного та історичного контексту.
Це саме можна сказати про художників Віктора Лободу та його сина Володимира, чия творчість, порівняно із названими вище авторами, серед широкого загалу менш відома, але не менш значуща, якісна й неповторна, має високу художню цінність. Тим-то відкривати їхній творчий світ – це неабиякі радість і насолода.
1
Віктор Лобода. Таке прізвище відоме з козацьких реєстрів. Як-от гетьман Війська Запорозького Григорій Лобода (1557-1596), знаний походами в Молдову, Угорщину та участю у повстанні з Северином Наливайком проти Речі Посполитої.
Відомий і полковник Федір Михайлович Лобода, про якого неодноразово згадує видатний наш історик В’ячеслав Липинський у праці «Україна на переломі». У часи хмельниччини Федір Лобода був генеральним військовим суддею, потім «начальником козацьких залог» на Поділлі; він також піклувався про Крехівський монастир «у далекій Руси Червоній», як тоді називали українську Галичину.
Можливо, звідси й тягнеться рід Лободи. Сам Віктор Лобода згадував, що після зруйнування Січі «три курені переселили на «Гниле море» (Сиваш), на Приазов’є, інші – на безводні степи Таврії. А одного куреня переселили в Бахмутський повіт на Донеччині. Там, у районі річки Бахмутка й осіли прапрадіди лободівського роду, там вони пустили своє коріння».
Це були люди обдаровані. Себто з покоління в покоління тривало накопичення дару в різних виявах і формах, щоб у повній мірі проявитися у комусь із нащадків. І воно проявилося в особі Лободи-старшого. Серед його ближчих предків – прадід Василь Тимохфійович Лобода. По вуличному – Кобурка. «Помер навесні 1922 року, на Великдень, на гробках, на цвинтарі, проживши на світі 108 років, після голодного 1921 року». Явна маніфестація козацької витримки й здоров’я!
Єдиний син Кобурки – Хома (дід Віктора Лободи) – мав неспокійне і тяжке життя. Він викопав поблизу своєї хати колодязь (шахту-«мишоловку»), куди його спускала у цебрі друга дружина Варка (перша померла). Там, унизу, не вилазячи, він тиждень рубав антрацит, потім оптом продавав його в місті, частину грошей давав на господарку, частину – Лейбі у шинку… За «вільнодумство» щодо почутого від писаря вислову «цар-батюшка» (Хома заперечив: “Наче ми позабули чиїх батьків ми діти”) його так побили у поліції, що він невдовзі віддав Богові душу…
Хома залишив п’ятеро дітей. Наймолодший син від першої дружини, Микола Хомич (1877-1920), – батько Віктора Лободи. З десяти літ він заробляв на свій хліб у багатого німця, «действітельну службу» відбував в Одесі, потім на Далекому Сході, у Порт-Артурі. В Манчжурії його важко поранили в груди – і ця рана, а потім “жалюгідні злидні”, за висловом сина, рано, у сорок три роки, звели його в могилу.
А був Микола Хомич, чоловік надзвичайно вродливий (збереглось фото), обдарований різними талантами. Він був грамотний (закінчив три класи школи), навчився будувати парові млини, німецькі господарі відправляли його на закупи в Німеччину й Італію…
Мав Микола Хомич і художній талан. «Багато людей почало заходити в наш підвал, особливо вечорами. Бува як посходяться – майже самі жінки. Батько їм читав “Кобзаря”, а вони, сидячи на підлозі (бо стільців на всіх хіба вистачить), слухають, слухають, а потім одна якась з них заплаче, а тоді всі починають ревіти. А я думаю: “Чого вони дурні ревуть? Адже ж батько так гарно читає!”
Все це син Миколи Хомича, Віктор Миколайович Лобода, описав у своїх «Спогадах городянина» (підзаголовок – «Наша біографія»). Щоб розраяти жінок, згадував він, «тато брав скрипку або балалайку й починав грати щось таке веселе: метелицю або польку, а може, й козачка. У нашого тата була балалайка, гітара і дві скрипки. Одна висіла у майстерні, у кухні, а друга, краща, та, що у футлярі (батько купив її в Італії) лежала у скрині».
Щодо Миколиної дружини, Агапії Тимофіївни (з дому Мовчан), то вона у п’ятдесят один рік пішла на курси «Лікнепу» (ліквідація неписьменності) – і вже сама писала листи синові Вікторові в армію. Померла у травні 1941 року.
х х х
Отож Віктора Миколайовича Лободу я відкрив спершу як автора «Спогадів городянина», опісля – як небуденного художника…
Свої спогади Віктор Миколайович подає хронологічно – за роками, починаючи від 1911-го і завершуючи лютим 1988-го. «Згадати якийсь – згадаєш, а як його написати? Це треба бути хоча б яким-небудь поганим письменником, чи що? А може, про таке згадаєш, що про нього і писати не можна?»
Одначе поганим письменником він не був, а, навпаки, вельми гарним. І
тому, читаючи його спогади, я не міг відірватися. Що захоплює в них? По-перше, їхня плавна епічність, розповідь без пафосу чи обурення, хоча життя в Лободи та його сім’ї було напівголодним, напівхолодним і практично безпритульним. Після війни він і далі мешкав з дружиною та двома дітьми в тісному (10 квадратних метрів) похмурому підвалі. Державну двокімнатну квартиру площею 26,1 кв.м. отримав тільки тоді, коли старший син Володимир прийшов з війська, тобто прожив у підвалі п’ятдесят (!) літ – від 1915 до 1965-го року.
На цьому безрадісному тлі дивують згадки про «класову боротьбу»,
«шкідництво куркульні», «шпигунство» і т. п. Ані слова про Голодомор чи репресії… Це можна пояснити тим, що до письмового огляду перейденого
шляху Лобода звернувся у вісімдесяті роки ХХ ст. – і писав їх з оглядкою на
КГБ, що будь-коли міг вчинити трус. Адже не міг не чути про квартирні ревізії та арешти дисидентів…
Поза тим український патріотизм Лободи – очевидний. І окремі рудименти совковості – це як остюки у масі добірного пшеничного зерна. Є в цій масі маловідомі слова, як-от супети (замети) – і водночас слова майже галицькі: вдяганка, взуванка; є взагалі слова, які точно, на слух і зір (візуально), передають характер події – скажімо, «хмари комарів дзиньчать над тобою» або: «Ніч, темінь, біжимо на свої робочі місця. Зенітки безугавно б’ють по фашистських стерв’ятниках, від розривів зенітних снарядів осколки сиплються градом, дзеленчать по бруківці, ляпають по покрівлі будинків, а ми біжимо».
Опис практично зримий. І їх чимало. Притому цілком поетичних. Ось він, чотирнадцятилітній підліток, прямує в село Максимовичі – а це 65 верст (понад 65 кілометрів!) – до тітки Параски, щоб хоч трохи підживитися навзамін за поміч дядькові у кузні і на господарстві.
«Іду собі, чимчикую, а на шляху ні душі, ні лялечки. Тихо-тихо, вітрець ані шелесне, ранок… Ранок у великому степу – мабуть, нічого нема на світі кращого. Ось-ось почне сонечко вставати. А птички якісь уже щебечуть, поволі, ліворуч, починає з-за обрію сонечко, червоне-червоне, вставати і якраз проміж двох могил. Якраз на тій стежині, що по краю дороги, по якій я іду, сторчма став ховрах, свиснув двічі й зник. Значить, я не сам у великому степу: тут ще живі водяться».
А от опис вечора. Віктор вмостився ночувати на гарбі з сіном. «Лежу і дивлюся угору, в небо, а воно таке чисте і наче прохолодне. А оно уже й зіронька з’явилася – та сама рання і яскравіша за всих. Поступово появляються інші зірки, а та – яскрава, більша за всих. Коли чую, десь далеко на селі бубон забубонів: бум-бум-бум… а тоді до нього й скрипка припряглася: тілі-тілі-тілі. Ото вже молодь збиралася на гулянки, завтра ж Неділя». (І як тут не згадати повість Чехова «Степ», який теж подарував безліч вражень малому Єгорушці)
Віктор Лобода ступає слідами минулого як істинний майстер слова, письменник. Він описує, як ще підлітком бачив Нестора Махна, котрий реквізував хліб у підвальній пекарні діда Яковенка; як шість років працював колісником на заводі бричок (бричкарні), а опісля служив у прикордонних військах ОГПУ на кордоні з Фінляндією, де опанував спеціальність радиста-електромеханіка. І де зустрічав Кірова: той навіть потис йому правицю та подякував за віддану службу.
х х х
Дніпропетровськ. Автоматична телефонна станція (АТС), якій Віктор Миколайович віддав як генераторник тридцять шість літ – фактично половину дорослого життя. «Генераторник на АТС, – пояснював він, – це, по-перше, електрик усіх напрямів. Він повинен знати й обслуговувати, а коли треба і робити своїми руками різні полагодження». А ще «повинен бути слюсарем, електрослюсарем, теслею, маляром і технічним прибиральником, бо звичайну прибиральницю не можна допустити туди, де небезпечно».
Тому-то коли почалася війна, Лободу на фронт не взяли, а залишили на АТС як особливо важливого працівника. Невдовзі місто окупували німці. Щоб вижити, Лобода опанував ремесло шевця. І тільки у вересні 1943-го, коли коричневі окупанти покинули місто, Віктора Миколайовича мобілізували. Він став одним із «штиків» в окупаційній совєтській армії, яка полонила чи не пів Європи. У грудні 1945-го повернувся додому – і знову на ту ж роботу, але в АТС нову, яку монтували за зразком англійської системи «Строунджер». Монтували фахові техніки та інженери. У вересні 1946-го АТС-2 запустили…
«Почалася робота, почалося освоювання усього устаткування і все доводилося вивчати самотужки. Важко було малописьменній людині (всього чотири класи – П. Ш.) освоїти таке складне устаткування та ще й іноземне, англійське. Але АТС пущено, працює, забезпечує зв’язком місто, хоч і недостатньо». І все ж Віктор Миколайович з новими викликами впорався.
Проте побутові умови та умови праці жахливі. «Мешкаю у сирому, темному й тісному підвалі. Працюю в підвалі та ще й свинцево-кислотну акумулятори великої місткості та ртутні випростувачі. А яке на той час було харчування. «Спецпітаніє» було лише по інструкції, а фактично його не було. Вентиляція зовсім була відсутня».
Звідси, безсумнівно, всі наступні хвороби – одна за одною: ще з війни виразка (язва) шлунку, відтак сухоти (туберкульоз), важкий грип, запалення легень, інфаркт, катаракта, інсульт…
На щастя, Віктор Миколайович мав надійну підтримку з боку дружини. 1940 року він одружився з Ганною Антонівною Квіткою (1919-1995), яка була родом із Полтавщини, село Олянівка, що на березі Дніпра. Теж працювала на АТС. Чоловік називав її Галкою.
Перший їхній син, Ладимир (Володимир), помер через два місяці внаслідок воєнних злигоднів. Володимиром вирішили назвати і другого сина, який народився 6 липня 1943-го, причому в коридорі лікарні. Сусіди розповідали: «Поклали Галку на ноші й понесли. Встигли лише занести у приміщення. У калідорі вона і розродилася. Добре, що на той час уже діяла хоч одна на усе місто родилка».
Так на світ прийшов Володимир Лобода – майбутній визначний художник, поет, есеїст-мислитель. Так, глибокий есеїст. Людина, як і батько, з письменницьким хистом. Про це говорять його спогади про матір, батька, про час. Ось як він уперше побачив батька, який повернувся з війни:
«Сиджу на вікні проти сонечка. Весна 1946-го. Русявий; сонечко усміхається. Вікно в хаті на схід у південній Полтавщині, у діда з бабою… граюся… Підходять двоє вулицею, що з Орлика аж в’ється. Вітаються. Махають мені, усміхаються. Жінку, таку тендітну, невеликого зросту, пізнаю наче… а от високого, чорного і з горбатим носом, то ні. Жінка, то мама моя, нарешті приїхала мене провідати. Така юна, чортиків мені крутить… як і все життя юна… А хто з нею, то не відаю! Циган якийсь, чи що?..
Та то ж тато твій!
Намагається мама взяти мене на руки, а я до бабці тулюся, не даюся, і кажу: “Ні! Не може бути мій тато таким чорним! То циган яктйсь! Ні!” Дуже високий, з вусами, очі блищать… аж боюсь і не йду до нього…»
2
Віктор Лобода, як ми пересвідчились, був людиною навсібіч обдарованою. Хутко все схоплював. Хоча й не мав високої освіти, але був і зразковим бричкарем, і радистом (в армії), і шевцем, і генераторником на АТС. А ще, доповнює син Володимир, грав на гітарі, мав дар до співу, танцю, був окрасою будь-якого застілля. Захоплювався футболом, більярдом.
І все-таки головний його хист (крім письменства) – малювання. Свій дар відчув ще в школі. «Я страшенно любив що-небудь малювати. Бувало як немає батька вдома, а Володька й Нінка десь загулялися (брат і сестра В. Лободи – П. Ш.), то я візьму крейду і на тій дошці, що батько зробив для навчання, почну малювати усяких бісиків, коників або дітей. Усю дошку замалюю, дивлюсь і не надивлюсь, які вони гарні та красиві. А потім згадаю, що як побачить тато, то буде мені “на горіхи”! Візьму велику ганчірку й повитираю геть усе. А потім знов згадаю, які усі коники були гарні, і мені так шкода стане, що я їх зітер».
Віктор малював олівцем у школі, на роботі, в армії. Але по-справжньому заходився малювати вже на пенсії. Покинув роботу 1974 року разом із Президентом США Ніксоном. Бо почув по радіо (це було в генераторній АТС), що Ніксон подав у відставку. «А я думаю, – не без гумору сповіщає Віктор Лобода, – такі люди, як президент, ідуть у відставку, то чого мені не піти? Виймаю зі столика аркуша паперу й пишу заяву».
Відтоді почалися регулярні походи до Дніпра, на Монастирський острів, поїздки – на лікування і просто на відпочинок – до Криму. Свої сюжети наносив олійними фарбами на картон або на полотно, деколи на фанеру, а начерки, ескізи часто-густо робив олівцем. Як наслідок, у творчості самобутнього художника виділяються три тематичні напрями. Перший – це історична, давня (почасти й сучасна) Україна; другий – суворі види Кольського півострова, які запам’ятав з часів служби в армії; і четвертий цикл – барвисті краєвиди й споруди Криму.
Можна виокремити й цілком приватні малюнки: дружини, синів, автопортрети, або, як мовить Людмила Лобода, художниця і невістка Віктора Миколайовича, «самопортрети».
Всі ці зображення – чи олівцем, чи олійними фарбами – однаково хвилюють, навіюють спокій, ніби очищають від суєтної буденщини. Чи не про подібні враження говорить у своїх мемуарах і письменниця Ірина Жиленко: «Щось лежить на наших спогадах. Якась позлітка. Чаклунська тінь. Те, що робить із життям і реальністю – мистецтво. Людина, згадуючи, стає поетом, а проминуле – геніальним твором». (Жиленко І. Homo feriens. Київ: Смолоскип, 2011. С. 720).
Це визначення можна віднести як до «Спогадів городянина», так і до його образотворчого мистецтва, в якому домінують українські реалії: тополі на узвишшях, задумані вітряки, а внизу – верби над озерами, човни і човнярі, рибалки, чепурні хати під густою шапкою стріх, мальви на подвір’ї, селяни на призьбах і під час польових робіт…
2009 року видавництво «Манускрипт-Львів» видало альбом картин майстра, в якому упорядники (Володимир Лобода та Олександр Молодий) зазначають, що його Україна на полотнах – це «мрія, гармонійний код рідного краю». А Віктор Соловйов з Москви порівняв художника з археологом, «котрий добуває коштовну вазу з праху віків, відновлює традиційний краєвид степової України».
Як на мене, це не зовсім точно. Віктор Лобода не просто «археолог», а й очевидець та учасник. Він у підлітковому віці бачив рештки колишньої, патріархальної (дореволюційної) України, яка не була ще зруйнована індустріалізацією, репресіями, Голодомором, війнами… Він запам’ятав пору жнив, косовицю, возовицю, молотьбу…Ті послідовні цикли робіт, які і важкі, і солодкі; які тривали протягом сторіч, хоча вже з’являлася нова технологія: косилки, молотарки…
Водночас душа художника згадувала часи козаччини, часи України ще не закріпаченої, з її вільним Диким полем, сторожовими вежами, пильними вершниками на чатах…
І в цьому синтезі постала жива – і вічна – реальність. Не випадково вона так хвилює та заворожує. Бо Віктор Лобода не просто митець-самородок. Він, можна сказати, літописець із вродженим відчуттям краси, гармонії, світла, як також природного українства. І він, і жінки в нього у вишиваних сорочках, у вишуканих народних строях, вродливі та несуєтні.
Та й сам вигляд Лободи питомо український, національний: видовжене, інтелігентне обличчя, козацькі вуса, зосереджений погляд, струнка постава. «Мав, – зауважує син Володимир, – дуже гоноровий і гордий характер». І ще вражаюче спостереження: «Свідомо не використовував чорної фарби, і на це мав свою ідеологію». Вочевидь, суть її – любов до життя, незважаючи на його непорозуміння й страждання.
30 червня 1985 року Володимир Лобода з братом Євгеном влаштували в парку ім. Шевченка батькову виставку з тридцяти трьох картин. На жаль, цю свою виставку автор не побачив – його вразив інсульт. Зате багато відвідувачів залишили у «Книзі відгуків» захоплені записи. Це було найперше, широке, визнання.
А 23 березня 1992 року, вже за Незалежної України, Віктор Миколайович Лобода пішов із життя, передавши творчу естафету синам, головно Володимиру (а також його дружині Людмилі і внучці Соломії).
3
Володимирові йшов сьомий рік. Він готувався до школи. До нього навідались його малі ровесники-сусіди. Батько згадує:
«От бачу діти на підлозі граються, кой-які були іграшки, Дивлюсь, а у них гумовий верблюдик. Я його взяв, поставив на столик і кажу Вовці, давши йому аркуш паперу та олівець. «Ану намалюй цього верблюдика»! (…) А через декілька хвилин Вовка гукає мене: «Папа! Уже… На, подивися». Я узяв у руки папірець, дивлюся, контур верблюдка наведено майже точно. Як для дитини, то це добре. І кажу Галці: «Вовка буде малювати».
Себто батько перший відкрив талант Володі. Завів собі і синові альбомчика, «а він дивиться, що я щось намалював, та й собі малює, бажає повторити те, що я намалював».
Але що бачив Володимир у ранні літа і пізніше? «Місто, – писав він у маніфесті до свого альбому, – давало мало втіхи серед марнот, повоєнних злиднів, особливо коли ти дивився на світ з маленького віконця у глибокому підвалі, адже саме туди довелося переселитися нашій родині після війни. Там ні краєвиду, ані світла не було, а лише глуха стіна сусіднього будинку».
Вже тоді душа Володимира бунтувала проти одноманітності та убогості навколишнього буття, а надто на тлі розкішної природи Полтавщини, маминого села над Дніпром, куди їздив на вакації. Далі у його анкетному списку – технікум і фах архітектора, праця вантажником і у проектному інституті, трирічна служба на Далекому Сходу в ракетних військах – і нарешті вступ у Дніпропетровську до будівельного інституту, навчання в якому знудило вже першого року. Куди далі?
Далі поманив Київський художній інститут. Але й тут не було цікавіше. Творчим людям осоружна дидактика людей нетворчих, запліснявілих у догмах соцреалізму. І вже з другого курсу Володимир «покинув і той заклад, втікаючи від безконечних «гіпсів», «постановок», «методів» і розмов про те, як треба по-справжньому вчитися мистецтва».
Аналогія – спомин християнської письменниці Наталени Королеви, яка була тісно пов’язана зі Львовом (друкувала тут свої твори), а в юності навчалась у Петербурзі в Академії художеств. І коли одного разу студентам задали тему «Благовіщення», що означало малювати одне і теж: пальми, будиночок у Назареті, біла туніка, в ангела лілеї, а свята Діви тримає руку на серці і т. п.
«Я накреслила один-другий шкіц, і раптом взяла мене така досада, що я зробила образ без моделі, з пам’яти, так, як хтіла душа. На тлі селянського плоту, звичайнісінького, нашого, на якого кілках настромлена перевернені глечики, кілька струнких мальв та побожно схилені голови велетенських соняшників. На передньому плані – Мадонна у вишиваній сорочці, в плахті, з намистом на шиї, підпершись рукою, дивиться в небо, де лине голуб-вістун. Образ був скромний, без жодної крикливости, але ж галасу викликав стільки, що мене вирішили вигнати з Академії за «блюзнірство» та «блазенські ідеї»…
Наталену захистив Ілля Рєпін. «Сперечався, воював, згадував, як аргумент різних славних майстрів, що малювали Мадонну в оточенні і свого часу, в одежі своєї національности, не вбачаючи в цьому жодного блюзнірства». (Див.: Королева Н. Без коріння. Во дні они. Guid est Veritas? Дрогобич: Відродження, 2007. С. 595).
У позиції Наталени Королевої ми бачимо спонтанне заперечення заскорузлого шаблону, пошуки нових шляхів творчого самовияву – альтернативного стандартному офіціозу. І в цьому був прояв андеґраунду, яскравим майстром якого в Україні став Володимир Лобода.
Поки що – задля спокою батьків – він повернувся додому. І закінчив той-таки будівельний інститут за фахом «архітектура». Там його спіткало кохання. «Моя зустріч із майбутньою дружиною Людмилою у 1965 році перевернула наші світи. Вічний неспокій, молодеча енергія і безконечні розмови про життя і мистецтво захоплювали нас і несли у вирій».
Людмила Тополина народилася в Магнітогорську, де у 30-ті роки опинилися її батьки, вихідці із Слобожанщини. 1957 року вони повернулися в Україну, і палка дівчина наново відкривала пісні, звичаї, традиції предків. А тепер – уже з Володимиром Лободою. Обидвоє мандрували Україною, пізнавали її зсередини, відкривали скарби народної культури, які силкувався знищити або уніфікувати так званий науково-технічний прогрес, матеріалістична цивілізація.
Отак у протестних настроях формувався світогляд і стиль творчості Володимира Лободи. А заодно й Людмили, яка хоч і навчалась на факультеті теплопостачання, а проте теж виявилась художньою натурою. Власне, Володимир допоміг їй знайти себе – і відтоді вони разом: і в буднях, і в творчості. Себто у творенні цілком нового стилю і світосприймання.
У квітні 1981 року Володимир і Людмила, за порадою видатного історика Ярослава Дашкевича, обміняли квартиру у Дніпропетровську на Львів. 1990 року – перша виставка Володимира в картинній галереї. Перед глядачами постав абсолютно унікальний художник, графік, скульптор. Нонконформіст. Майстер українського андеґраунду. Тобто представник неофіційної лінії мистецтва, який ламає стереотипи і художньо будує цілком оригінальний світ, шануючи заразом здобутки культури народної.
Це переконливо засвідчив альбом «Володимир Лобода. Живопис» (Київ: ArtHuss, 2020), що його впорядкували Ігор Завалій та Андрій Кісь і над яким працював колектив інших знавців видавничо-мистецької справи. В цьому розкішному, європейського рівня, альбомі вміщено понад 800 (!) репродукованих творів Володимира Вікторовича. Змістовну характеристику (у передмові «Феномен майстра») дав їм професор Ігор Завалій.
Якщо дивитись на досягнення Володимира Лободи не лише з естетичного боку, а й філософсько-онтологічного, то тут художник – вочевидь, підсвідомо – відобразив загадку нашого життя, мінливість природи, людини, її думок, нерідко невизначеність її вчинків, а надто буття сучасного з його тривогами, мінливістю характерів і подій. Зір полонить буйство барв (на противагу радянській сірості), натяки, алюзії, вгадування чи, навпаки, розгадування образів і смислів…
Бо Людина сама для себе таїна. Таїна світобудови. Звідси і таїна творчості Володимира Лободи. Вона імпульсивна, спонтанна, не завжди самоусвідомлена, до кінця зрозуміла, але яка приневолює замислитись, зупинитись… Кожний у цій творчості асоціативно знаходить щось своє, рідне і водночас незбагненне.
І тут художник іде в ногу з шістдесятниками – такими, як Іван Дзюба, Василь Симоненко чи Микола Вінграновський, які теж руйнували стереотипи соцреалізму, впускали в свою творчість свіжі барви, свіже повітря… Тобто теж були творцями літературного андеґраунду. За це більшість розплатилися життям чи ув’язненням, а Володимир Лобода – нерозумінням і замовчуванням…
х х х
І все ж, крім тої першої, було ще десять персональних і колективних виставок, причому в не тільки в Україні (Канів, Київ, Дніпро, Самбір, Івано-Франківськ), а за кордоном: м. Люблін, Радзинь Підляський, Москва… Щодо виставок колективних, то вони відбувалися зазвичай з участю дружини Людмили Лободи, доньки Соломії, теж художниці, і зятя Андрія Кіся…
Людмила Лобода знана як живописець і графік, творець вітражів, скульптур, розписав, серії художніх гобеленів і килимів, а також «книг гравюр» за творами наших письменників-класиків. Творчість пані Людмили оцінив світлої пам’яті мистецтвознавець Борис Возницький, який 1990 року був куратором її першої персональної виставки у Львівській картинній галереї, котру тоді очолював. Наразі з творчими здобутками мисткині лапідарно, але змістовно знайомить буклет «Спалах степу», в якому виокремлено п’ять етапів або віх. Це умовні «зали»: рання, автохтонна, епічна, драматична, еротична. Назви цих залів з експонатами промовляють самі за себе, цебто про напрям і характер пошуків Людмили Лободи.
Творчості славного подружжя сприяє і садиба (хутір) у селі Турове на межі Дніпропетровщини й Полтавщини, яку вони придбали ще 1992 року – і вона стала для художників Атенами, живим Музеєм і натхненням для творчості. Там полюбляють відпочивати й працювати Соломія Лобода, її чоловік Андрій Кісь та їхні діти: Варвара-Лисавета й Теодор-Віктор, котрі, можливо, теж стануть митцями.
В особі Соломії Лободи та Андрія Кіся маємо ще одну небуденну творчу пару, які продовжують родинну художню традицію. Соломія, як і батьки, любить подорожувати Україною. Вона закінчила Українську академію друкарства у Львові, створила низку гравюр і ліноритів на різні теми, проекти та ілюстрації до книжок Василя Короліва-Старого і Тадея Карабовича, сама є автором «Лічилок» (Київ: Просвіта, 2001).
25 січня 2003 року, в суботу, я побував на відкритті виставки Соломії «Степові пленери» у Львівській галереї мистецтв. Виставка, пригадую, була велелюдною і надзвичайно змістовною.
х х х
Отож Лободівському, а тепер і Кісевому роду – з Соломією, сином і дочкою – нема переводу…
Світлини – нижче…
Петро ШКРАБ’ЮК
Микола Хомич Лобода (1877-1920) – батько Віктора Лободи, його сестра Тетяна з дочкою Оксаною. Сімферополь, 1899 р
Віктор Лобода. Дніпропетровськ,
жовтень 1938 р.
Зліва направо: Володимир Лобода, його дружина Людмила Лобода,
мати Ганна Квітка-Лобода з внучкою Соломією та Віктор Лобода.
Дніпропетровськ, 1974 р.