Війна хрестами чорніє

ДЕСЯТЬ КІЛОМЕТРІВ ВІД ЛІНІЇ ФРОНТУ

… Давно чекала на зустріч з українським захисником Степаном Лаврівим. Запам’ятала його школярем, а йому вже 25 років – професійний військовий, капітан. А ще моя пам’ять береже, як з трьома малими братами-сиротами, з-поміж яких він найстарший, ми робили ставки під час футбольних матчів на Євро-2012. Я свідомо називала не ті команди з метою, щоб юні вболівальники вгадували переможців. І програвала їм… цукерки. Спеціально! Це була моя ідея.

Біймося сліз дітей

На вулиці не впізнала б Степана: високий, кремезний, з бородою, як і більшість таких, хто на фронті.

Знала, що до рідного міста Долини, що на Прикарпатті, приїхав з бойової позиції, яка за десять кілометрів від ворога, в коротку відпустку. Але як зустрітися? Єдина бабуся Аня сказала, що в нього змістилися день із ніччю, котра з дідусем Михайлом, також єдиним, виховують трьох сиріт світлої пам’яті доньки Оксани. Уночі – бої, вдень перепадає трохи поспати. Організм уже звик за стільки років у війні з москалями, що нелегко перебороти змінений біологічний годинник.

… У місті є “моя” лавка, де відбуваються зустрічі з творчими і діловими людьми. Вибір місця не випадковий. Тут встановлено архітектурний куб, який указує, що це “Центр  міста”. Куб – сакральна геометрична фігура: розкладаєш його площини, і виходить хрест. З історії світового мистецтва довідалася, що так у давнину славили вічний знак народження і смерті.

Перший символічний куб як пам’ятник постав у Коломиї біля Музею писанкового розпису господареві Прикарпаття Михайлові Вишиванюку, який жив і працював у час надскладних політичних “ребристостей”. Отих гострих кутів куба для спроби складати їх у господарський пазл, щоб процвітало Прикарпаття. Про це писала з церемонії відкриття пам’ятника в день народження колишнього голови  ОДА Михайла Вишиванюка – 13 жовтня, напередодні Покрови Пресвятої Богородиці, 2021 року (“Пам’ять як розгорнутий хрест! Із куба…”,  сайт газети “Галичина” за 22 жовтня 2021 року).

І ось тепер є куб у Долині в її 1045-річчя стараннями депутата Івано-Франківської обласної ради Богдана Ленігевича. Хрест пам’яті про минуле і Божий погляд у майбутнє. Сріблясний куб із знайденою точкою дотику до землі, щоб, як у Коломиї, “не похитнулася художня конструкція, не впала ниць, щоб стояла проти вітрів з усіх-усюд”… Навколо – мурали з історії давньої Долини про виварювання солі, з якої вона постала.

Капітанові Збройних сил України Степанові Лавріву сподобалося місце зустрічі. Схоже, він уперше зблизька бачив ці оновлені міські  краєвиди, що гармонійно поєднували історичну давнину із сучасним архітектурним дизайном.   

Короткі відпустки тримають за руки: виспатися б, зігрітися б, просто відігнати думки від бойових позицій. І перше, що робить, іде на могилу мами. Помолитися, порозмовляти, попросити Небесного захисту під Покровом Божої Матері для себе, своїх побратимів…

Побудувала зустріч на спогадах для виразнішого психологічного портрета. Степан пам’ятає, як він і молодші брати Валентин та Максим, усі троє були залюблені у футбол, навіть найменшенький Максимко, який ледве торкався м’яча ноженятами. Дитяча пам’ять цупка. І про цукерки також. Інакше просто так вони не брали б  їх. А тут – чесно зароблені! Чи не так зароджується характер?!

Після закінчення дев’ятого класу тодішньої Долинської школи першого-третього ступенів № 7 Степан Лаврів вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Він успішно пройшов конкурсний відбір, медичний огляд і склав нормативи з фізичної підготовки. Складання військової присяги – незабутні миті  як для внука, так і люблячої бабусі, котра їздила до столиці на урочистості ліцеїстів.

У час кривавих і геноцидних воєн сльози дітей не мають відкупу. Дитяче взуття, виставлене на футбольних полях колись і тепер, – це світовий заклик про припинення вбивств, яким ніколи не буде виправдань. З цим погоджується Степан Лаврів.

Згадуваний Європейський чемпіонат з футболу-2012 ширив гасло: “Творимо історію разом!”. А через два роки Україна здригнулася від захоплення своїх територій російською федерацією з переписуванням нею нашої історії. Доля відвойовувати її у загарбників випала переважно на ровесників Степана Лавріва. Та, можливо, навіть нинішніх хлопчаків, що ганяють м’яча, зокрема й неподалік куба “Центр міста”, і  наспівують композицію Артема Пивоварова “Барабан” на слова поета “розстріляного відродження” Ґео Шкурупія, яка б’є мільйонні рекорди за переглядами. І найгучніше та найчастіше діти співають: “Підіймай булаву, отамане!”.

Мене цікавить усе, що відбувається на російсько-українській війні. Мій співрозмовник, який разом з побратимами воює з москалями на близькій відстані з ними, розуміє небезпеку російської пропаганди, що всотується не лише в українські, але й світові медіа. Ворог збільшив видатки на пропаганду, порівняно з нинішнім роком, на 13 відсотків. Це друга його стаття  державного бюджету після фінансування війни з Україною! Є ще приховані виділення мільярдів доларів США на вже не на так звану “лобову” пропаганду, а на приховану з акцентом на соціальні мережі, зокрема Telegram, на заборону розширення якого в Україні спрокволо діє Державний регуляторний та наглядовий орган у системі електронних медіа – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Тепер москалі розширили свою брехню на Facebook і TikTok. Користувачі без критичного мислення та знань роблять у своїх головах інформаційний смітник і множать його. На це й розраховує ворог. Кадровий військовий Степан Лаврів усвідомлює цю небезпеку і старається читати в інфопросторі, якщо випадає вільна хвилина, що буває рідко, лише перевірену інформацію з офіційних джерел.

Не могла не порушити тему про концерти на фронті. У суспільстві неоднозначне ставлення до них. З особистого опитування героїв своїх розповідей знаю, що більшість їх не радіє  зустрічам зі співаками. Як уже писала раніше, наших захисників тішать дитячі малюнки, повідомлення від рідних та коханих… На бойові позиції, де перебуває Степан Лаврів, артисти не приїжджають, бо надто близько гарячі точки. Там не до співу!

.

У рідних стінах серце відпочиває

Степан Лаврів не любить фотографуватися (до слова, як і я). Уникає публічності, не носить військову форму під час відпустки. Але цього разу зробив виняток. На запрошення дирекції Долинського ліцею № 7 (керівник Наталія Медвідь) завітав до рідних стін, де тепер у дев’ятому класі навчається брат Максим. Звідси його дорога й пролягла до Києва. Вважає, що такі зустрічі потрібні хоча б тому, що ліцеїсти хочуть чути з перших вуст про війну і бачити тих, хто захищає їх. Бажаний гість виступав коротко й по-діловому, без героїзації. Як військовий він робить свою справу за професійним обов’язком і покликом серця.

Саме на цьому наголосив у розмові зі мною вчитель української мови та літератури Віктор Костецький. Степан Лаврів зберіг у серці теплі спогади про багатьох старших наставників, але  Вікторові Федоровичу особливо вдячний за свій професійний вибір, пов’язаний з  виконанням військового обов’язку, за уроки з відповідної програми допризовної підготовки юнаків.

Це навчальний заклад (перший директор Михайло Федорко), який освячував політичний в’язень брежнєвських таборів і поет Ярослав Лесів, що для мене й освітян є знаковим. Тут із юними істориками на чолі з Марією Рудько зустрічався єдиний на той час український січовий стрілець Григорій Мальон з Пацикова, настанова якого запам’яталася багатьом назавжди: “Знання – це те, що з тобою, і в тебе їх ніхто не забере”.

На фасаді ліцею – чотири анотаційні таблиці зі світлинами і короткими біографіями українських захисників, котрі загинули на війні з москалями. Тут пам’ятають їх поіменно: Андрій Фендик, Олег Мартинишин, Дмитро Гриневич і Микола Бардигула.

Добре знала світлої пам’яті Андрія Фендика. Він – один з перших випускників. Під час зустрічі з івано-франківським письменником Ярославом Ткачівським, який сьогодні є заступником голови НСПУ, Андрій був активним учасником літературно-мистецького дійства за творчістю шкільного гостя – “Ранети з маминого саду”.

Військовий капітан уважно слухав мої спогади, в його очах світилася гордість за  навчальний заклад, за відданість і служіння Україні його випускників.

Ні, він не казав патетичних слів. Його філософське мовчання із лаконічними вкрапленнями власних думок уселяли надію на розуміння гідних традицій ліцею, де він набирався патріотичного духу.

.

Хай буде лише: “4.5.0.”!

Успішне закінчення Київського військового ліцею імені Івана Богуна відкрило обшири до продовження навчання. Степан Лаврів  вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що, як і спеціалізований ліцей, належить до провідних навчальних закладів у системі військової освіти Міністерства оборони України.

У Львові сумлінно навчався чотири роки на одному з престижних факультетів – ракетних військ і артилерії. Невдоазі – перше бойове хрещення в 40-ій окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта у складі Сухопутних військ ЗСУ, яка виконувала бойові завдання на сході України до повномасштабного вторгнення москалів.

І в цій частині нашої неквапливої розмови український захисник був небагатослівний. Говорив обдумливо, часто повторював, що це його робота як професійного військового. Саме такими й повинні бути українські офіцери: віддані, знаючі, які свідомо й правильно обрали професію. Тоді, мабуть, не було б очевидних перекосів з мобілізацією.

У військовій біографії нашого земляка зазначений Харків – перше намагання рашистів окупувати його. Степан Лаврів був з тими, хто визволяв місто. Через його  скромність наледве впросила  розповісти про збитий ним ворожий танк. Тоді взяв у полон двох москалів. І вкотре чула, що це його професійна робота. Спокійний тон, твердість у мовленому.

Тепер Харків знову під ворожими обстрілами. За словами відомого співака Артема Пивоварова з його закликом “Підіймай булаву, отамане!”,  “пісні якого полюбляють українські військові, вже немає його будинку, вже немає його рідного міста Вовчанська на Харківщині. Знову точаться запеклі бої на цьому напрямку, оборону якого тримає й мужній долинянин.

Сама собою виникла тема про страх. Звичайно є, каже командир артилерійської батареї  Степан Лаврів, який обрав для себе позивний “Анубіс”. Про те, що нібито не відчувають страх, здебільшого мовлять ті, в кого він насправді є.

Як командир батареї він контролює маневр вогневих взводів. Від нього залежить виконання бойових  завдань, які здійснюються під час вогню ворожої артилерії. Страх – природний стан. Інша справа – навчитися долати його. У кожного свій вибір. Але спільним є молитва: своя і чиясь, є свій Янгол-охоронець. Бойова активність  також переборює страх. Він зникає, бо попереду ворог, якого треба  вбивати, інакше він уб’є тебе. Піхота йде вперед, а за нею другою лінією – артилерія, яка відповідальна за наступальні та оборонні бої з рашистами.

Як і належить, командир Степан Лаврів знає про кожного зі своїх побратимів артилерійської батареї: про їхні родини, дружин і дітей, коханих у їхньому чеканні на поєднання доль. І це також проганяє страх, попри те, що, за словами кадрового військового, доводиться жити одним днем, навіть якимись одніє-другою годинами, усвідомлюючи, що можна загинути в бою будь-якої миті. Це якщо бути правдивим перед собою, не лукавити. Після цього найбільше щастя надсилати телефонні повідомлення: “4.5.0.”, що означає – “Усе добре”, “Усе спокійно”.

Як чекають цей щасливий код від онука його рідні бабуся й дідусь, брати Валентин та Максим, кохана дівчина! Радію цьому військовому коду і я, коли чую про нього від родин, рідні яких на війні. Є ще й такі означення в цифрах: “+” – усе добре; “++” – пречудово; “0” – перша лінія розмежування.  Милозвучна й скорочена назва “арта” – артилерія, що є комунікативним сигналом на бойових позиціях.

З капітаном Степаном Лаврівим розмовляли й про проблеми без розголошення військових таємниць. Найнагальнішою є забезпечення на фронті автотранспортом. Украй він потрібний і для його артилерійської батареї.

Час від часу впродовж двогодинної розмови український захисник розправляв спину спеціальними вправами. Зізнався, що дається взнаки постійне  носіння 50-кілограмових бойових вантажів на плечах…

Мене цікавило, чи залишив на час своєї короткої відпустки надійного побратима на активній фазі оборони? Без відчуття фронтового плеча, без довіри до бойових друзів не може бути успішних наступу й оборони, вважає командир Степан Лаврів. Спокійний, бо зостався замість нього “Прометей” – надійний побратим, якому довіряє як самому собі.

У час написання статті з’явилася гарна новина про те, що розпочато демонтаж унікальної дерев’яної церкви, яку збудував Український католицький університет (Львів). Її передадуть Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де проходив вишкіл військовий офіцер Степан Лаврів. Храм, намолений архиєпископом і митрополитом Львівським Ігорем Возьняком та вірянами з УКУ, має особливі іконостас та святі образи. Його назвали на честь Блаженних мучеників Української Греко-Католицької Церкви, яких проголосив  Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту до Львова 2001 року.

У храмі, подароварому з Божої волі професійним військовим ЗСУ, щирі молитви благословлятимуть на довгождану Перемогу над ворогом і зцілюватимуть рани наших мужніх захисників…

Оксана  РОВЕНЧАК.

Лавреатка премії НСЖУ “Золоте перо”

та міжнародних літературно-мистецьких

відзнак ім. П. Куліша, О. Довженка й Ф. Кафки.

На світлині: командир артилерійської батареї капітан Степан Лаврів. (Джерело: скрін із зустрічі з долинськими ліцеїстами).