Це рядок з віршованої молитви “госпітальєрки”- поетки Олени Герасим’юк – цьогорічної лавреатки літературної премії “Князь роси” імені Тараса Мельничука. Вона – не перша жінка, котра удостоїлася цієї престижної відзнаки. Але перша, яку називають “Княгинею роси”…
За колом безсмертя Тараса Мельничука
Поезія в час війни всотує в себе бунтарство політичного в’язня рядянських таборів Тараса Мельничука. Особливо та, що з війни, а не про війну. “З” і “ПРО” – наче два береги бурхливої ріки. Перша рве їх болем, страхом, смертю… Друга – загоює рвані рани…
Іменем лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка за поетичну збірку “Князь роси”(1992) означені дві літературні премії: імені Тараса Мельничука та “Князь роси” імені Тараса Мельничука. Ці професійні відзнаки засновані 1996-го, роком після смерті в’язня сумління. Вшановують поета-дисидента колом безсмертя: до дня його народження – 20 серпня (засновник – Коломийська міська рада) і до дня пам’яті – 29 березня (засновники – всеукраїнський часопис “Буковинський журнал” (Чернівці) та Коломийське літературне товариство “Плин”).
Засновники заслужений діяч мистецтв України головний редактор “Буковинського журналу” Мирослав Лазарук та письменник Василь Рябий є лавреатами численних літературних нагород, навчалися на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Двоє є великими сподвижниками творчості Тараса Мельничука, а Мирослав Лазарук – ще й першим лавреатом премії “Князь роси”. Ці дві премії підвищили статус і розширили географічні рамки аж до всеукраїнських. Пам’яті поета-політв’язня присвячений Усеукраїнський фестиваль поезії “Від Гуцулії – до кряжів донецьких”, а також ще одна літературно-мистецька імпреза – “Покрова”.
Плеяду нагороджених письменників літературними відзнаками, уславленими життям і творчістю Тараса Мельничука, вже вкарбувала історія. Василь Клічак, Василь Кухта, Василь Герасим’юк, Василь Шкурган, Микола Рачук, Микола Близнюк, Леонід Талалай, Ніна Гнатюк, Ярослав Ясінський, Віра Китайгородська, Анатолій Кичинський, Василь Карп’юк, Казімєж Бурнат, Олександр Масляник та інші талановиті майстри слова розвинули обрії української культури.
Під час вручення літературної премії “Князь роси” імені Тараса Мельничука 29 березня 2024 року в колі студентів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича її заслужена лавреатка “госпітальєрка”- поетка Олена Герасим’юк подякувала всім організаторам та учасникам велелюдного зібрання за вміння “серед побуту й турбот знаходити місце і для літератури”. Слова подяки звучали, окрім першому Мирославові Лазаруку, котрий вручав премію, письменникам професорові Борисові Бунчуку – лавреатові премії імені Тараса Мельничука (2006) та доцентові Світлані Кирилюк ЧНУ імені Юрія Федьковича.
Олена Герасим’юк, яка присвятила себе вже шість років добровольчому медичному батальйону “Госпітальєри”, сказала, що такі творчі зустрічі дають їй “наснагу дихати”. І конкретизувала: “Дихати і працювати для інших”. Вона закликала “цінувати живе спілкування”: “Якщо живі не пам’ятатимуть загиблих – це означатиме перемогу ворога”, – наголосила “госпітальєрка”- поетка.
Мені сподобалася думка Олени Герасим’юк про захист “освітленої ідеї суспільства”. І письменники мають бути в перших рядах. Адже недарма вони, як і великі українські князі, зображені на гривнях. “Література – це також потужна зброя. Це ідеологія. Це політика, – мовила лавреатка. – Тому беріть цю зброю і стріляйте. Захищайте інших і будьте сміливими!”.
Гостя з фронту зневажила тих, хто “вірний рублям”, а також поділилася думками про “егоїзм у літературі”, бо, за її словами, знаємо з історії, як він “виводив багатьох до розстрільних ям”. І впевнено додала: “З цим не можна миритися і вибачати. Ні злочинцям, ні тим, хто з ними змирився. Такої злочинної змови немає бути в моєму поколінні”, – резюмувала молода поетка. Повідомила також, що грошовий еквівалент премії додає до загальної суми збору на свій батальйон “Госпітальєри”. “Це моя особиста традиція, якої дотримуюся увесь час”, – сказала вона.
“Падає небо, люди летять донизу”
Для себе сповна відкрила творчість Олени Герасим’юк з написанням нею молитви “Отче наш” у час війни. Вона ж є авторкою книг “Глухота” (2014), “Розстріляний Календар”(2017) і “Тюремна Пісня” (2020). Її діди-прадіти – з українських патріотів: січових стрільців та упівців. Тато Василь Герасим’юк – лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2003). Підсилює моє захоплення її вільними віршами авторитетне слово окремих письменників про те, що творчість у час війни, особливо з її окопів, набирає нових художніх обрисів і життєвих сенсів. Письменник і літературний критик Іван Андрусяк – автор передмови до першої збірки віршів “Глухота”, наприклад, вважає, що “Поета з таким голосом в Україні не було давно. Те, що він з’явився, – дуже добрий знак”. Лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Тарас Прохасько щиро подивований молодим талантом: “Сильна поезія Олени, яка відключає мислення, дере та не залишає ніяких сумнівів”.
Інтерв’ю Олени Герасим’юк, її відеокадри з фронту доповнюють розуміння вільної поезії, що наближає до бунтарної метафоричності віршів самого “Князя роси” – Тараса Мельничука.
Перечитую поета-дисидента , “репресованого за вірші”:
я кров змиваю
і хмари стають
червоними
і небо стає
червоним
і білі лебеді
червоні
але –
це лиш початок.Не тільки Тарас Мельничук, а й більшість інтелігенції, заґратованої за вільнодумство в захисті національних інтересів, передбачала майбутні криваві події імперської московії.
Тому поезія з війни зазвучала по-новому, підхопила дух, писаної з-за ґрат. Особливо роздирає душу вірш Олени Герасим’юк “Отче наш” у виконанні київської акторки й музикантки Руслани Хазіпової. Художня композиція побудована з фрагментів відео про роботу парамедикині Олени Герасим’юк та загиблого побратима. Зйомки відбувалися в героїчному Бахмуті…
Авторка ще з дитинства пробувала творчі сили в шуканні свого поетичного стилю у чудовому українському журналі "Соняшник". Продовжувала експериментувати зі словом у студентські роки, навчаючись в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка, в письменницьких виданнях "Українська літературна газета" й "Літературна Україна". Дорожила преміями імені Леоніда Кисельова та міжнародним визнанням у рамках відзнаки імені Олеся Гончара, іншими вагомими професійними нагородами. Вірші народжувалися на Майданах у Києві та про їхні революції і гідності. Разом з Василем Карп'юком, також молодим письменником, упорядкували поетичну книжку "Євромайдан".
Є дата, без якої Олена Герасим'юк не мислить свого життя: з 2017 року вона – парамедикиня добровільного медичного батальйону "Госпітальєри". Змінюється поетичне письмо, стає наступальним, з чітким окресленням ознак часу страшної війни росії проти України.
В одному із інтерв'ю поетка розповіла про спецоперацію (2019) із затримання російського бойовика володимира цемаха, причетного до збиття пасажирського літака над Донецьком (2014), через що загинули майже триста пасажирів. Вона з побратимом надавала першу медичну допомогу важкопораненим українським військовим розвідникам Олександрові Колодяжному та Дмитрові Гержану. За це, а також за своє віддане "госпітальєрство" отримала державну нагороду – медаль "За збережене життя" (2020). Це – її перша бойова нагорода. І вже вкотре згодом пережила смерть людини, яку, ризикуючи своїм життям, врятувала на полі бою. Олександрове тіло, за її словами, було "пропущене через м'ясорубку". Він помер через два тижні після поранення... Парамедикиня та її побратими зчаста згадують Олександра Колодяжного, якому посмертно присвоєно звання Героя України. Ціною власного життя він, затримавши терориста, допоміг повернути в Україну в процесі обміну 35 заручників росії.
Свій "Отче наш" від основної християнської молитви Олена Герасим'юк писала 2018-го, після року надважкої праці парамедикинею. Її позивний – "Гера", а побратима 20-річного Миколи Волкова – "Смурфик". Молитва після звертання "Отче наш! Боже України суверенної!" далі розповідає про хлопчика Смурфика та дівчинку Геру.
Падає небо, люди летять
донизу,
прийми їх до себе, вони
перекажуть зміст.
Отче наш!
Нехай буде царство, і сила, і
воля Твоя,
лише б не стріляли по нас.Повторюю молитву за Оленою Герасим’юк, склавши долоні перед серцем, і прошу Всевишнього почути нас, українців, бо вже рідна земля закипає від крові наших найкраших синів і доньок, татів і матерів, сестер і братів… Милостивий Боже, порятуй Україну!
“Дай нам часу, шприців та джґутів…”
І тут молитва парамедикині розриває серце навпіл:
...гемостатичних бинтів,
декомпресійну голку,
пов'язку на вибите око,
соляру, мішків для
смертників,
броню водіям-парамедикам,
щоб довезли живі і здорові
усіх живих і здорових.Що ще просить у Неба Олена Герасим’юк? Чим наповнене її серце, коли вже втратила 24-х побратимів?
Хай буде як на Небі, так і на
землі,
але не так, як під
Іловайськом, коли кров і
земля змішались,
не дай так, як під Веселою
Горою, коли душі не могли
вилізти з-під трупів на Суд
Страшний...Стає моторошно, і сльози рікою. Щоб не зачерствіти душею, не скурвитися в тихій тиловій заводі, бо ворог тільки й чекає цього. Він не лише чекає, але й силою своєї потужної отруєної пропаганди, вміло замаскованої, без куль вбиває нас байдужістю до війни, до смертей, що вже стають показною ритуальністю… Інакше будували б реабілітаційні центри для поранених воїнів, а не церкви під час війни…
Головну християнську молитву “Отче наш” і однойменне віршоване звертання до Бога Олени Герасим’юк треба читати вранці та ввечері, перед святими образами і просто Неба… Треба, щоб вони звучали на повну гучність на майданах міст і сіл. Може, хоч тоді отямимось перед загрозою озвірілого ворога! Може, хоч тоді трохи менше буде красти владна рать від Києва до територіальної громади! Може, хоч тоді будемо менше розважатися з надуманих приводів і без них! Може, хоч тоді перестанемо брехати по фейсбуках, інстаграмах, телеграмах… Може, хоч тоді ставатимемо адекватними до реалій війни, того пекла, в якому перебувають українські захисники і “госпітальєрка” Олена Герасим’юк зокрема. Може, хоч тоді прокинеться приспана москалями совість…
“А ворогам нашим не прощай”
Черговий рядок-моління людини, котра живе серед смертей і зі смертями, крику від болю поранених. Ворогам не можна прощати, бо:
вони перші вбили.
Як нам простити, Господи,
як нам простити?
Ось вона війна! На ній кожний воїн хоче вижити й жити. А ми, буває, навіть під час поховальних процесій не стаємо навколішки і не промовляємо “Отче наш”. Квапимось дивитися дурні серіали, нашпиговані смердючою тванню з “95-го кварталу” з москальським запашком… А вдови-дружини, згорьовані матері, діти-сироти?! Чи ступаємо на їхній поріг, щоб послухати їх, нарубати дров, принести води, купити ляльку… Чи просто разом помолитися, поплакати, почути їх, що мусимо бити москалів за пролиту кров рідних…
Надто різко Олена Герасим’юк звертається до тих, хто лукаво напрошується в “братья” із владивостоку:
Там від часів таборів не
бувало наших!
Отче наш!Карався-мучився по тюрмах у московській імперії і поет Тарас Мельничук. Там гнобили усю свідому українську інтелігенцію!
Хай же збудеться воля Твоя
на нашій землі.
Даруй нам втрати на обхідні
листи,
і у смутні дні,
і у темні дні,
а від нечистого ми
вбережемось самі.Хіба ми не знаємо, якими колами пекла проходять поранені, їхні родини для отримання необхідних ліків чи довідок?! Нерідко ці пекельні кола страшніші, ніж на фронті! Вбиває байдужість, що ранить до крові…
“І у спокусу застрелитись не введи”
Невже цієї проблеми не бачить Президент України Володимир Зеленський? А влада на місцях, котра маніпулює кворумами депутатів для схвалення рішень у своїх інтересах і застрягає в суцільних чергових і позачергових засіданнях сесій без результатів? Конфіскувати в законному порядку всі вкрадені гроші в корупціонерів – і не треба їздити по світу шукати їх! Настільки просто й очевидно, що доходить до краю із розумінням: так далі не може тривати!
Отче наш!
Дзвонять Тобі хлопчик
Смурфик і дівчинка Гера.
Передавай вітання Духу,
Отцю і Сину
на віки вічні, плюс-плюс.
Кінець зв'язку.І далі, щоб Бог почув:
Отче Вишній!
У нас тут падають вишки.
Отче Вишній!
... "Гера" везла пораненого побратима "Смурфика" до лікарні під Маріуполем. Ворожий снайпер поцілив йому в голову. Куля майже розірвала череп. Показники на медичних моніторах – на життєвих нулях. Хлопчина знаходить звідкись сили, ледь підіймає руку, нею торкається долоні тендітної дівчини-парамедикині... Чіпляється за життя! Йому лише двадцять! Як згадує Олена Герасим'юк ("Гера"), – це було найстрашніше. Інший побратим зняв закровавлений годинник "Смурфика" і натягнув його на руку "госпітальєрки": "Опритомніє, то віддаси", – мовив тихо.
За словами Олени Герасим'юк, вона пів року після цього не могла зняти годинник Миколи Волкова ("Смурфика"). Він наче вп'явся в тіло. Тепер годинник лежить у неї вдома. "Вирішила, що коли помру, – зізналася в інтерв'ю журналістці інтернет-видання "Цензор. НЕТ" Віолетті Кіртоці, – то його покладуть мені в домовину, і я аж там, на небесах, передам годинник "Смурфику', коли ми зустрінемося...".“Оркестрова яма поезії’
Так Олена Герасим’юк називає війну у вільному вірші, присвяченому Драматичному театру в Маріуполі. Вважає його кращим, як і її “Отче наш”, доктор філологічних наук Тарас Пастух. Про це він написав у популярному виданні “Збруч”. У ньому, як у всіх віршах поетки, – надзвичайна енергія слова. Це щемливий монолог авторки з фронту, цілісність думки, що зворушує. Подаю весь вірш.
Я – поет, яка пише невидимі
вірші
для вбитих моїх читачів
Я стою і читаю нові свої
вірші на сцені
Драматичного театру у
місті Маріуполі,
розбитого вщент
російськими авіабомбами
Я стою на сцені, якої
вже не існує, яка
вже не сцена – могила,
під нею
поховано заживо тисячі
чоловіків, жінок та їхніх
дітей –
і мертвих, і живих, і навіть
ненароджених
Війна – це оркестрова яма
поезії
І звучить незриме її
мистецтво
прошиваючи наскрізь усіх нас
осколками,
розриваючи тіло книг і
людей, які їх читають,
звучить мистецтво війни
так гучно, що не
перекричати його оваціями
Звучить мистецтво війни із
горла
російських танків та
артилерії –
і моя українська поезія
то лиш пісня відчаю, яка хоче
бути гучнішою
за вибухи їхньої імперії
гучнішою за треноси
смертей
гучнішою за мовчання
мертвих
та оціпеніння живих
Моя поезія бажає бути
гучнішою за співчуття
безпечного світу,
за мовчання мешканців
мирних континентів, на яких
не було воєн уже сторіччями
за мовчання тих, хто
дивиться на нас через
кордони,
хто стоїть безпечно по той
бік свободи і дивиться
на розгубленого поета, що
читає вірші на розбомбленій
сцені,
у місті, якого вже не існує на
світі,
лиш на картах світу, якого
теж уже не існує –
уся планета полягла
у моїй країні полягла уся
планета –
під російськими авіабомбами
дощенту
Ви – глядачі і ви дивитесь на
сцену Драматичного театру
у місті Маріуролі,
з-під якої лунає хор тисяч,
покритих уламками заживо,
ви слухаєте голоси тих, із
ким я розмовляю спільною
мовою крові –
живу з ними спільною душею,
із ким спільним болем
розмовляю
і думаєте:
ось це– поезія
ось це – розвага
ось це – іграшка, якою можна
гратись навіть тоді,
коли вона вже лежить у
крові на площі
розбомбленій посеред вокзалу –
єдиної
надії тут вижити
Я стою і читаю нові свої
вірші на розбитій сцені
Драматичного театру у
місті Маріуполі,
але це вже не вірші
Так опроявлюється через
голос українського поета
чорна симфонія геноциду
Така лиш лунає поезія
з оркестрової ями війни
І покривається попелом
тиші
Прочитавши цей вірш, хочеш мовчати, щоб не кричати з болю великих втрат, з люті до ворога, з нерозуміння людства, що допустило цю агресивну війну і тепер здебільшого стурбовано спостерігає, замість того, щоб усім світом раз і назавжди поневолити країну-агресора.
Коли писала ці рядки, то прочитала інформацію міського голови окупованого Маріуполя Вадима Бойченка. У місто-привид, знищений москалями, приїжджають ті самі москалі з депресивних районів російської імперії і вселяються в уцілілих квартирах. Їх, нелюдів, не жахає, що в дворах присиплені землею або просто лежать ниць трупи колишніх мешканців. Маріупольців, що залишилися в місті Марії, окупанти виганяють з осель надвір – у нікуди...
То як не кричати криком у віршах, не проклинати москалів!Такі вірші, які пише цьогорічна лавреатка літературної премії “Князь роси” імені Тараса Мельничука Олена Герасим’юк, потрібні насамперед тим, для кого в цій країні війни немає. Читати, щоб ставати українцями!
І все ж, переконана вона,
Зійде роса
і легко
траву перейде...Воістину, “госпітальєрка”- поетка гідна літературної премії “Князь роси” імені Тараса Мельничука.
Оксана РОВЕНЧАК.
Лавреатка премії НСЖУ “Золоте перо”
і міжнародних літературно-мистецьких відзнак
імені Пантелеймона Куліша та Олександра Довженка.