Крупка В. Химерник : поезії. – Вінниця : Дім Химер, 2019. – 144 с. : іл. ISBN 978-966-37870-7-1

Писати?

Ні, не писати!

А може, все-таки писати?

Саме такі думки роїлися в моїй голові, формуючи ставлення до змісту книжки Віктора Крупки «ХИМЕРНИК».

Ситуацію дещо ускладнював і той факт, що Віктор не лише поет, а й професійний літературознавець, кандидат філологічних наук.

А! – махнув я рукою на ті всі сумніви, зрозумівши після прочитання, що наші академії та університети ще не готують спеціалістів для аналізу химерної поезії цього вінничанина…

Бо, якби готували, то мали б уже з’явитися відгуки.

Чи позитивні, чи негативні, – а мали б уже бути…

« …день пропише повітрям час прийдешній і споминів незагоєний шов.» 

Мали би, бо дивовижна незвичність створених письменником витончених образів захоплює з першої сторінки і не відпускає зі своїх обіймів до останньої.

Що я там про академії казав? А хіба вони одні? А хіба людині, яка виросла хоча б на третьому поверсі міського будинку зрозуміло те Вікторове «дощів шмаровило»? Але ж мають бути і ті, хто виріс, як і автор, у селі в чорноземного Поділля…

О! Так це ж я саме там виріс! Що там у нього ще про село?

«шкло таке прозоре, усе за ним видко…» – так це ж так говорять і у моєму селі, а я і не задумувався ніколи, що, виявляється, у моєму селі бабусі спілкуються поетичними образами…

А він – побачив. Чи почув? Чи відчув?

А ви знаєте, як пахнуть морелі?

А як пахнуть дівчата морелями?

Не знаєте?

Ех ви, академіки!

«ти пахнеш морелями…»

А мені так і хочеться гукнути: «Вікторе, а котрими саме морелями вона пахла – абрикосами, чи вишнями?»

Бо я то подолянин, я знаю. І здогадуюся, що саме вишнями, бо абрикоси донедавна у нас були ще екзотикою. Але уточнити треба. (Зізнаюся: уточнив у телефонній розмові з автором, не видаючи підлих своїх намірів. Віктор щиро зізнався: абрикосами…).

Прикро трохи… Старію, мабуть.

Бо я знаю лише, як пахнуть дівчата подільськими морелями-вишнями. Чорними… Зникаючими… Тими, сік яких фарбує краще будь-яких акварелей…

Подільські вишні-морелі найкраще фарбують генетичну пам’ять…

А подільські морелі-абрикоси, виявляється, залишаться у генетичній пам’яті п’янким ароматом безтурботної юності…

До речі, пам’ять… А що там ще з генетичної пам’яті? Є!

Одвічна доля українського села: «назбираємо граблями води для дірявої діжки» .

Ох, Вікторе, повезло тобі не писати в епоху «развітóго соціалізма»… Ох і повезло! Та за один цей рядок не бути тобі нізащо викладачем у вузі. Та й до школи близько не допустили б. Бо навіть і я, не академік, а вже як мінімум три значення цього вислову надибав…

Граблі-антени над дахами збирали воду брехливих обіцянок «світлого майбутнього», переливаючи її на екрани телевізорів, щоб ми тоді не задумувалися над сірим сьогоденням.

Граблі-трудодні збирали в діряві кишені селян до 1974 року не достойну і своєчасну оплату щоденної важкої праці, а важку воду постійної втоми, яка і була звичним і традиційним мірилом тієї праці.

Граблі-руки, підняті у суцільному, на всі сто відсотків, «одобрянці»  збирали воду, щоб у ній топити майбутнє своїх дітей та онуків… Добре, хоч діжка виявилася дірявою…

Я не спеціаліст.

А спеціалісти? Та їм і одного такого чи схожого тлумачення було б цілком достатньо, щоб з поета зробити лісоруба.  А лісів у Сибірі було тоді…

Тут не допомогла б і «амбівалентна любов», Вікторе.

А я між роздумами гортаю і гортаю сторінки.

«відчути дощ – і плакати од радості».

Найлегше плачеться в дощі, бо сліз твоїх ніхто і не побачить – я б написав так. Але ж я не химерник…

Химернику, виявляється, слів ще менше треба, ніж звичайному поету. Химерник дає необмежений простір для думок читача: приміряй на себе, доповнюй, змінюй на власний розсуд… Єдине, що обмежує химерник для читача – це можливість зменшити. Якась така, наче опрацьована невидимим і не матеріалізованим сервером поезія: кожне слово несе в собі певне навантаження.

Гортаю сторінки далі… Шукаю те, що не вдалося колись самому відшукати і покласти рядками власних творів на папір.

«передчуття того, чого не знаю ще…»

Відповідь знайдено!

Я зрозумів причину своєрідного магнетизму цієї книжки!

Читаючи її я живу передчуттям того, чого не знав… Чи знав усе своє життя, але розумів по-іншому?

А, хіба, не заради того й творяться книжки?

Відповідь знайдено! Я зрозумів Химерника!

Можу себе привітати: я почав розуміти химерну поезію…

Поезію ХХІ століття.

Валерій Хмелівський, Бердичів.