(В. Палинський. Замок Золотої Липи: новели й оповідання – Львів: Апріорі. 2019. – 257 с.)
- Тілько ві Львові
Нехай нас вибачать читачі, що використали вельми популярний вислів з галицької говірки для підзаголовка, бо є поважні причини для цього. І множина у нашому твердженні не є випадковістю. Якщо розібратися, то маємо два нюансики однієї проблеми – узагальнений і особистісний.
Віктор Палинський – дуже львівський прозаїк. Він народився коло Львова й аура міста вплинула на генному рівні. Пише він про те, що діялося у княжому граді та околицях. І неодмінно із живинкою львівськості, притаманною тільки йому. Ви самі можете пересвідчитися у цьому, гортаючи ошатний томик «Замок Золотої Липи» (оце є отим особистісним, на якому хотіли б наголосити).
Промовляння ріднизни на тлі глобалізаційності? Мабуть.
- Фіксації від автора
Є два типи прозаїків. Одні прямо не говорять про свою присутність, завуальовують її у діях якогось персонажа, або в химерній стилістиці. А другі не приховують своєї співучасті, вважаючи зайвиною небажання «світитися» таким чином.
Якщо виходити з такого поділу, то Віктор Палинський є яскравим прихильником всюдиприсутності у текстах. І гріха в цьому не здріємо, бо незавуальованість допомагає письменникові сказати своє.
Але поділ вимагає уточнення, себто акцентів на деяких моментах, які спроможні огранити його. В окремих текстах автор виступає у ролі спостерігача, ретельно фіксуючи факти, які потрапили в його поле зору. На наше взорування, саме таким є твір «Замок Золотої Липи», котрий започатковує книжку. В центрі оповіді – мандрівка у Поморяни (це містечко на Львівщині колись було райцентром). Що нас тут чекає? Екскурси в історію поселення через призму сучасних доль. Щось таке характеризує також «Синю троянду».
У частині творів прозаїк є активним учасником дії. Та ще й усе виписано так, що складається враження: написане не прийшло б до нас без цієї участі. Чи не найвидатніше ілюструє це «Марлен», де йдеться про химерну львів’янку. Неповторності додає паранормальність. Хіба ж не містикою є перетворення людини на пса? Але сама вона робить твір привабливішим. Незбагненного чару додає вона теж «Декільком зимовим дням у Демидові».
…Промовляння автороприсутності на тлі життєвої непростості?
- Почуті голоси
Загальновідомо, що прозаїків підштовхують до словосповідей їхні герої. Але, перечитуючи оповідання й новели з цієї книжки, висновковуємо, що вони не є схожими, наче дві краплі води. Не через різностатевість, як можна подумати (хоча з’ява осіб жіночої статі змушує думати про сприймання таких типажів представниками сильної половини. Та й автор — чоловік. Бачення жіночості очима його споглядання?) Мислиться про першорядність і другорядність типажів.
Щодо першої, то стикаємося з дивністю. Розуміємо, що в будь-якому разі у прозотексті неможливо обійтися без фантазії на тлі реалу.
Візьмемо для прикладу «Стрілу з того боку». Через багато років пам’ять письмака воскрешає епізод із позеленілого дитинства. Цікаве споминання своєю фактурою. Зрозуміло, що нас вона зацікавила. Ще заінтригувала першоплановість письменника у діточому віці. А от у творі «Замок Золотої Липи» її немає. Дивний Климентій з маленьких Поморян у ковбойському капелюсі і його житейські прикрощі. А Ловець слів (синонім до письменника) — другорядний персонаж, хоч і чітко виписаний.
Та хіба тільки тут зблискує другорядність? Захоплюємося нею, коли читаємо «Бібліотекаря», «Ворожку». Часто-густо ті герої виписані кількома реченнями. Але соковито. І це примагнічує.
…Перечитуючи твори, подумали про людей, з якими теж, як і автор, підтримуємо зв’язки. Спільність сприймання через неординарне слово? Впізнаваність.
…Промовлення образу через наполегливі пошуки іншості.
- Зблиски живописання
Якщо книжка (поетична чи прозова) не зацікавлює образністю, лексикою, іншим.., то вона недостойна читальницької уваги і має нагоду назавше канути в непам’ять. «Замку Золотої Липи» це не загрожує.
І передусім тому, що в книжці, незважаючи на прозовий жанр, є чимало цікавих метафор, порівнянь та епітетів. Зупинимося на метафорах. Заімпонувало шелестіння власної душі в «Єлені й антикварі». А хіба до цього ряду висловлювання про товаришування вистуджених зворохоблених вітриськів («Вояцькі візити») чи здіймання над землею («Повернення жовтого привида»).
Зір знакують і порівняння: «Якийсь білий, наче посипаний борошном, лев з незвичною динамікою рухів» («Левові витівки жорстокі!»); «…Подібні відчуття — моя звиклість навіть у найсіріші будні» («Замок» і «Острів снів»); «Це танго — ніби й не зовсім танго» («Повернення жовтого привида»).
До вдатностей зараховуємо й епітети: «прихисток втомлених душ», «дорога чистих емоцій», «грані сновидінь», «глибини туману». Як нам гадається, такі словосполучення своєю енергетикою натякають на неперебутність лексичного ряду. Він, між іншим, неоднорідний. «Різнопрояви», «легкокрили», «злопригоди», «неприкаянець», «нипати» мають присмаки неологічності та рідковживаності. А «пляц», «парцеля», «фризиєр», «ґуст» – львівська ґвара.
- «Верстати», що кличуть
«Замок Золотої Липи» – нова книжка прози знакомитого письменника. А перед цим були друки «Ріка тече» (поезія), «Час творити» (есеїстика). Щодо останньої, про яку теж писали, то сумніваємося, що у вітчизняному красному писемстві є аналоги розповідям про митців з однієї місцини. Слововиливи думання з орієнтацією на виховання європейського сприймання краси навколосвіття.
Отож, літературна «багатоверстатність»? А що тут є невтішного? Можемо назвати чимало прикладів різножанрового висвітлення власного світосприймання. Якщо в літератора виходить оригінальність, то це причаровує. Вікторові Палинському поєднання вдається. І сподіваємося, він це ще не раз підтвердить. Класно.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА,
письменники.
м. Тернопіль