У липні виповнилося 240 років від народження Вілібальда Бессера (1784, Інсбрук – 1842, Кременець) – видатного природознавця та природодослідника, ботаніка та ентомолога, автора численних праць з систематики рослин, ентомології, географії та геології, викладача природничих дисциплін, доктора медицини, професора Вищої Волинської гімназії у Кременці (згодом – Волинський ліцей), одного з творців та директора Кременецького ботанічного саду, професора Київського університету св. Володимира…
На жаль, ця ювілейна дата не відзначається цього року в Україні: ані на державному, ані на регіональному рівні. Однак цей вчений та його справа поза всяким сумнівом заслуговують сьогодні на добру згадку.
Народився Вілібальд Свіберт Йозеф Готліб фон Бессер у родині судового службовця 7 липня (за іншими даними – 18 липня) 1784 року у тирольському Інсбруку, який на той час входив до складу Імперії Габсбургів.
Розпочав навчання у тамтешній гімназії, але через передчасну смерть батька змушений був перебратися до Львова. Тут його опікуном став дядько, Бургард Свіберт Шіверек (1742 – 1806), який у ті роки був професором ботаніки і хімії Львівського університету, займав у ньому посади декана медичного факультету, двічі обирався ректором (1786—1787, 1798—1799). Власне у своїй першій ректорській каденції професор Шіверек заклав на території тодішнього монастиря Домініканок (район нинішньої вулиці Коперника) перший у Львові, та й мабуть на усій території сучасної України, університетський ботанічний сад (1786) та став його першим директором. Тож захоплення природничими науками Вілібальдові Бессеру прищепив саме дядько Бургард і надалі молодий вчений намагався прямувати його слідами – вже на власному життєвому та науковому шляху. Під опікою Шіверека він закінчив гімназію, університет у Львові та розпочав власні дослідження рослин Галичини.
Відтак, часи насувалися тривожні – міжнародний порядок, який до того тримався у Європі на угодах між імперськими столицями та на династичних родинних зв’язках, почав руйнуватися. Дитинство Бессера припало на остаточний поділ Речі Посполитої. Роки його навчання в університеті – на початок Наполеонівських воєн, результатом чого у 1805 році стала втрата Австрією численних своїх провінцій, серед них – рідного Тиролю, а також закриття Львівського університету. Тож у цей час він разом із дядьком вимушено перебирається до Кракова, де Шіверек отримує професорську кафедру в Ягеллонському університеті та посаду директора університетського ботанічного саду. Тут Бессер завершує університетські студії, захищає вчений ступінь доктора медицини та у 1808 році починає працювати асистентом університетської клініки.
1809 року у Відні виходять дві його наукові праці: двотомна монографія латиною «Primitiae florae Galiciae Austriacae», яка виявилися першим в історії фундаментальним описанням флори Галичини та польськомовний каталог «Spis roslin na Wolyniu, Podolu, Ukrainie і Bessarabii zebranych”. За оцінкою Олександра Кагала: «Власне в працях В. Бессера ми уперше спостерігаємо науковий флорологічний підхід до опису рослинного покриву, елементи історизму в оцінках його розвитку, науковий підхід, у відповідності з методологією того часу, до розв’язання таксономічних питань. Саме з них можна починати відлік часу розвитку наукової флорології в регіоні”.
Однак тимчасом Імперія Габсбургів продовжує втрачати свої землі на користь сусідніх держав, врешті-решт і західна Галіція з Краковом переходить під контроль Росії. У цій ситуації молодий науковець приймає запрошення очолити професорську кафедру у Вищій Волинській гімназії у Кременці, який згодом став його другою вітчизною, а його робота тут – головною справою його життя.
Сьогодні комусь може видаватися дивним те, що перспективний науковець, який вже отримав певне визнання та був членом кількох авторитетних наукових товариств, погоджується на переїзд з давнього університетського центру Кракова до провінційного Кременця на забутій Богом Волині. Звісно, попри те, що Кременець на той час був другим за кількістю мешканців містом Волинської губернії та у ньому від 1750 року вже діяв навчальний заклад – колегіум єзуїтів – він жодною мірою не міг зрівнятися з Краковом. Та й у цілій губернії на початку ХІХ століття не було жодної гімназії, а лише у п’яти з дванадцяти волинських повітів існували початкові школи.
Але від 1805 року позначився початок бурхливого розквіту міста – указом імператора Олександра І тут було відкрито Вищу Волинську гімназію, яка невдовзі прославила Кременець на цілу Європу та принесла місту заслужену назву «Волинських Афін».
Натхненником, творцем і куратором гімназії був Тадеуш Чацький – історична постать, неординарність та багатогранність якої важко переоцінити: вчений, просвітянин, громадський діяч, на той час – інспектор навчальних закладів Волинської, Київської та Подільської губерній.
Найвищий патронат над гімназією здійснював князь Адам Юрій Чорторийський, тоді міністр іноземних справ Російської імперії, опікун Віленського учбового округу та особистий товариш імператора Олександра І, член тіньового кабінету радників, який розробляв проект реформ тодішньої Росії на засадах конституційної монархії.
Метою створення гімназії була підготовка вчителів народних шкіл, державних службовців, економістів, землемірів, садівників, фахівців сільського та лісового господарства, «практичної механіки», тобто інженерів тощо. Першим її директором став Юзеф Чех – відомий математик, перед тим – професор Ягеллонського університету. Навчальні корпуси розмістили у будівлі колишнього єзуїтського колегіуму. Навчання було безкоштовним, а учні з убогих родин могли навіть отримувати стипендію. Гімназія фінансувалася частково імперським урядом та Кременецьким староством, але значно більшу частину необхідних для її становлення коштів вдавалося залучити від приватних доброчинців. І в цьому була переважна заслуга пасіонарного Тадеуша Чацького.
У 1805 році у гімназії навчалося 280 учнів, наступного року – вже 422, у 1810-у – 612 , а 1812 року їх записалося на навчання вже 693. У чотирьох нижчих однорічних класах викладалися мови: латина, польська, російська, німецька та французька, а також — арифметика, вчення про моральність та географія. Шестирічна програма трьох вищих дворічних курсів прирівнювався до університетської. Вона охоплювала вивчення головних, додаткових та довільних предметів. Головними вважалися: вивчення мов, а також математики, логіки, історії, географії, фізики, хімії, політичної економії, права, історії літератури. Додатковими: анатомії, фізіології, медицини, ботаніки, астрономії, архітектури. Гімназистам пропонувалися на вибір: грецька мова, креслення, музика, співи, танці, фехтування, верхова їзда.
У гімназії могли навчатися вихідці з різних соціальних груп, незалежно від їхньої етнічної та релігійної приналежності. Так, у 1829 – 30 році тут навчалися 35 православних, 524 католика, 21 греко-католик, 10 євангелістів, 11 юдеїв. За походженням вони розподілялися таким чином: 524 – з шляхти, 17 – з духівництва, 11 – з міщан, 3 – з кріпаків, 46 – з інших станів. Тадеуш Чацький намагався сформувати серед гімназистів атмосферу суворої дисципліни в навчанні, рівності та взаємної підтримки. Приміром, він застерігав, що не вважатиме добрим учнем того, хто хизуватиметься розкішним вбранням з дорого сукна. Широко практикувалося репетиторство, коли помічниками у навчанні слабших виступали більш здібні учні. Було запроваджено учнівський товариський суд, систему конкурсного підбору викладачів. Пізніше засновано учнівське «Товариство благодійності», у якому ліцеїсти зі своїх невеликих грошових вкладів створювали спільну касу. Згодом за ініціативою Адама Чорторийського було утворене наукове «Товариство для вдосконалення в авторстві та ораторстві», метою якого було формування в учнів навичок дослідницької діяльності та публічних виступів. Складалося воно з ліцеїстів-членів під головуванням одного з них, які вправлялися у самостійному написанні та публічному представленні дослідницьких рефератів. Літературний гурток при гімназії видавав два друкованих часописи…
Велику увагу Чацький приділяв підбору на конкурсній основі викладацьких кадрів. Найбільш заслужених вчителів гімназії він титулував nрофесорами, вони отримували університетську платню. В результаті йому вдалося сформувати викладацький колектив, яким могли б пишатися й імператорські університети: перший директор гімназії Ю. Чех, Й. Лелевель, А. Mіцкевич (6рат поета Адама Mіцкевича), Т. Тречина, А. Лідль, А. Фелінський, Е. Словацький (6атько Юліуша Словацького), 6рати Ярковські, А. Oсінський та ін.
Гімназія мала власну друкарню, картинну галерею з полотнами великих майстрів, колекцію мінералів, подаровану Гуго Колонтаєм, астрономічну обсерваторію, метеостанцію. Предметом особливої гордості була багата бібліотека, заснована на книгозбірнях останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського (більше 15 тисяч томів) та княгині Т. Сапіги (більше 2 тисяч томів). У 1825 році бібліотека вже налічувала майже 31 тисячу книг, а в 1831 році – більше 50 тисяч. Інспекції Віленського університету при екзаменуванні гімназистів незмінно відзначали у своїх рапортах високий рівень отриманих ними знань: «Гімназія, завдяки винятковій ретельності ясновельможного Чацького є вагомим джерелом грунтовної освіти для тамтешніх провінцій».
Подібного навчального закладу на той час насправді не було більше ніде у Російській імперії. Тож не дивно, що вже через лічені роки після утворення Волинської гімназії добра слава про неї поширилася далеко за межі Волині та Росії, а провінційний Кременець став відомим центром не лише освіти, але й громадського, інтелектуального та культурного життя.
Тож 2009 року Вілібальд Бессер без особливих вагань приймає запрошення Чацького, прибуває до Кременця і очолює тут професорську кафедру природничих наук. Збереглася програма його лекцій, що включала розділи із загальної біології, зоології та ботаніки. У лекціях він висвітлював новітні досягнення сучасної біології. У власних поглядах Бессер був еволюціоністом, його можна вважати також одним із піонерів екології рослин. У своїх лекціях на прикладі солелюбних видів Salsola та Chenopodium він розкривав взаємини рослини та субстрату.
На додаток до викладання та медичної практики Бессер багато зусиль віддавав справі становлення ботанічного саду при гімназії.
Зародок цієї зеленої оази з’явився у Кременці ще у середині XVIII століття у вигляді так званого «аптекарського саду» при монастирі єзуїтів. На невеликій площі монахи вирощували лікарські рослини та продавали їх у першій в історії міста аптеці – така діяльність практикувалася на той час багатьма монастирями Європи. З моменту створення Волинської гімназії постало завдання закладення тут ботанічного саду – вже в якості науково-дослідницької установи та колекції рослин. Упродовж 1805–1807 років посаду директора у ньому обіймав Францішек Шейдт, якому належить ідея та первинний план саду. Надалі для роботи з проектування було запрошено відомого вже на той час майстра садово-паркового мистецтва, автора сорока проектів шляхетських садів та парків на Волині та Поділлі – Діонізія Міклера (справжнє його ім’я ірландського походження – Деніс Мак-Клер). Впродовж 1806–1809 років Міклер заклав навколо вілли графині Кароліни Дзембовської у Кременці ділянку ботанічного саду площею 4,5 гектари, яка складалася із ландшафтного парку, розарію, шкілки, колекційної ділянки та трьох оранжерей. Зібрана Міклером колекція живих рослин на той час нараховувала 460 видів місцевої флори та 760 екзотів.
Отож 1809-го року директором ботанічного саду став професор Бессер. За його керівництва ботанічний сад у кілька разів розширив свою площу. Удосконалюючи структуру його території, Бессер з повагою ставився до спадку попередників: Міклера і навіть монахів-єзуїтів. Коли виникло питання про доцільність збереження паркової частини («англійського саду»), яка через вільне відвідування перетворилася на «прохідний двір», віленські професори радили вилучити цю частину ботанічного саду і не витрачати гроші на її утримання. Хоча Бессер як науковець вважав, що без «англійського саду» можна обійтися, але поважаючи первинний задум засновника та інтерес мешканців Кременця в подальшому його існуванні як рекреаційної території, відстояв позицію про доцільність його збереження. Як наслідок, територія «англійського саду» — це єдина частина старого ботанічного саду, яка збереглась до наших днів.
Стараннями Бессера при Волинській гімназії було також відновлено «аптекарський сад», де вирощувати лікарські рослини та постачали їх до аптек міст Галичини та Волині. Крім того в оранжереях практикувалося розмноження рідкісних декоративних рослин. Свого часу Діонізій Міклер знайшов на Поліссі ареал зростання рідкісної рослини з родини вересових – азалії понтійської (Azalea pontica), яка нині відома як рододендрон жовтий (Rhododendron luteum). Щоб задовільнити величезний попит на насіння цієї рослини в Європі, співробітники Кременецького ботанічного саду впродовж років культивували її на закладених тут плантаціях.
Завдяки широким зв’язкам Бессера з іноземними ботаніками Кременецький сад увійшов до номенклатури ботанічних садів світу, став одним із найкращих у Східній Європі – як за багатством рослин, так і за зразковим впорядкуванням. Так, наприклад, у 1819 році у своєму листі князю Адаму Чорторійському Бессер повідомляв, що ботанічний сад отримав колекцію насіння, зібраного у навколосвітній подорожі О. Є. Коцебу. Вже 1810 року було видано перший каталог рослин ботанічного саду французькою мовою («Catalogue des Plantes du Jardin Botanique de Krzemieniec en Volhynie»), яка на той час домінувала у середовищі аристократії. До першого каталогу було внесено 2882 видів з понад 700 родів рослин, які зростали у ньому. Каталог ботанічного саду регулярно перевидавався із доповненнями аж до 1830 року. Усього за роки керівництва Бессера вийшло 16 каталогів ботанічного саду, а його колекція рослин зросла до 12 тисяч видів.
У Кременці Бессер продовжив власні флористичні дослідження. Ареною його пошукових експедицій стали Кременецькі гори, а пізніше і вся територія від Полісся до Чорного моря та від Волині та Поділля до Наддніпрянщини. Результатом цих робіт стала публікація в 1822 році зведення «Enumeratio plantarum hujusque in Volhynia, Podolia, gub. Kijoviensi, Bessarabia, Cis-Tyraica та circa Odessam collectarum». У ній автор описав 1632 види рослин, серед них біля 100 невідомих до того видів, значна частина яких – види-ендеміки Волині та Поділля. На його честь названо декілька так званих «бессерівських видів»: Aconitum besseranum Andrz., Symphytum besseri Zaverucha, Herniaria besseri Fisch. ex Hornem, Arum besseranum Schott. та інші.
За результатами експедиції до Гримайлова та Заліщик, а пізніше через Умань до Одеси з поверненням через Балту в тодішній Подільській Бессер провів геологічно-палеонтологічні дослідження, опубліковані в «Pami?tniku farmaceutycznym Wile?skim» у 1820 році. Пізніше, за цими матеріалами він опублікував ґрунтовний нарис фізичної географії регіону в Записках Московського товариства дослідників природи („Apercu de la geographie phisique de Volhynie et de la Podolio”), а потім, цю саму роботу видав польською мовою у Вільно 1828 року („Rzut oka na geografi? fizyczn? Wo?ynia i Podola”). Крім флорологічних і фізикогеографічних досліджень, діяльність В. Бессера мала значення й для збагачення польської ботанічної номенклатури та термінології. Підтвердженням того є видана 1828 року у Вільно рецензія, спрямована на розширення й збагачення словника рослин К. Клюка
Для збору колекцій Бессер користувався допомогою своїх учнів, найактивнішим з яких був у майбутньому відомий ботанік А. Л. Андржейовський. Гімназисти долучалися також до вирощування місцевих рослин на території ботанічного саду. Для своїх помічників з числа вчителів та просто природолюбів Бессером було написано посібник «Правила складання гербарію» пол. “Przepisy do ukladania zielnikow” (Вільно, 1826). У такий спосіб у Кременці він творив власну школу природодослідників.
Тадеуш Чацький мріяв про те, що Волинська гімназія за декілька років розвинеться до рівня ліцею, а згодом – університету. Та йому не судилося бути свідком цього зростання.
Та важкі для гімназії часи настали вже 1812 року – з вторгненням армії Бонапарта до Росії, через що постало питання про її евакуацію до Харкова. Лиш у грудні до Кременця прийшов царський указ про те, що гімназія залишається на своєму місці. Навчання у ній відновилося 2 січня 1813-го, але вже 2 лютого несподівано помер Тадеуш Чацький.
У жалобній промові, проголошеній у стінах гімназії, були такі слова: «Ми втpатили Тадеуша Чацького, якому голос npавди святої i голос вдячностi визначив мiсце nомiж найвидатнiших дiячiв вiтчизни i вiку. Hаша школа – pезультат npацi i туpбот без сnочину, яку вiн niдняв до нинiшнього piвня, для добpа якої жив i здоpов’я своє nоклав… Його чиста душа npобуджувала i надихала молодь, учителiв, уpядовцiв… Судом власного сумлiння вiн визначив свiй життєвий шлях. Пpекpасним доказом його величi є все, що nостало nеpед нашими очима й оточує нас!»
На прохання вчителів гімназії серце її засновника було поховане біля вівтаря гімназійного костелу, в уpнi з написом: «Ubi thesaurus, ibi et cortuum» – «Де скаpб твiй, там i сеpце твоє».
Реорганізацією гімназії займався осо6исто князь Адам Чорторийський. За nланом розвитку Волинського ліцею nеред6ачалося розширити бі6ліотеку, з6удувати лікарню, ветеринарну школу, механічну майстерню, школу гувернанток, новий манеж, створити кафедри архітектури, агрономії, хірургії, акушерства, тригонометрії та астрономії. У грудні 1818 року вийшов імператорський указ про створення на основі гімназії Волинського ліцею. Однак через різні причини, головними з яких 6ули відсутність гідного наступника Т. Чацького та втрата князем Адамом Чорторийським колишнього впливу при імператорському дворі, реформа деякий час о6межилася лиш перейменуванням. Але так чи інакше Волинський ліцей жив і розвивався у Кременці до початку 30-х років, ріс разом з ним і ботанічний сад – дітище Міклера та Бессера.
«Волинські Афіни» обдарували край тисячами освічених людей.
З вибухом у 1830 році Листопадового повстання проти деспотії імператора Миколи І багато хто з випускників ліцею, студентів Віленського університету виступив у підтримку повстанців. Царський уряд відчув, що ліцей та університет виявилися не лише світочами високої науки, але й вогнищами вільного духу. Мало того – аристократичний опікун Віленського навчального округу, князь Чорторийський 1831 року став головою опозиційного до царату «Національного Уряду».
Тож після поразки повстання сумний фінал Віленського університету та Волинського ліцею був наперед визначений: 1832 року ліквідовано університет, 1833-го – Волинський ліцей перенесено до Києва, де на його основі створили Університет св. Володимира (нинішній КНУ ім. Т. Шевченка) та бібліотеку при ньому (нині – НБУ ім. В. Вернадського). Власне відтоді на Волині і Поділлі почалася доба активної русифікації системи освіти.
До Києва з «Волинських Афін» в ході того перенесення вирушили возами: 6і6ліотека ліцею (34 378 томів), хімічна ла6ораторія (540 апаратів), гер6арій (1500 видів флори), мінералогічний музей (15 538 експонатів), зоологічний музей (20 487), нумізматична колекція (понад 17 тис. монет, майже половина з яких античні), фізична лабораторія (251 інструмент і прилад), колекція образотворчого мистецтва (450 предметів), найбільший у Європі гербарій Бессера – майже 60 тисяч листів. На Київщину вирушила навіть найкраща частина Кременецького 6отанічного саду (8 тис. рослин і 50 екзотичних дерев у горщиках, 15 тис. живих рослин, 10 тис. видів насіння), частина рослин у дорозі, звісно ж, загинула.
Так славетне дітище Тадеуша Чацького припинило своє існування.
Вілібальд Бессер отримав професорську кафедру ботаніки в Університеті св. Володимира, де читав лекції латиною – аж до своєї відставки і виходу на пенсію у 1837 році. Активно подорожував у експедиціях, не полишав цілковито Кременця, продовжуючи опікуватися рештками ботанічного саду. Видав у Росії ще кілька наукових праць рідною німецькою мовою (Bemerkungen ?ber H-rn Professor Eichwalds naturhistorische Skisse von Lithauen, Wolhynien und Podolien // Biebb. Z. allgem. Not Ztg. Regensb., 1832, Ueber die Flora des Baikals // Biebb. Z. allgem. Not Ztg. Regensb., 1834, Ein kleiner Beitrag zur Flora von St. — Petersbourg // Bull. Soc. Natur. Moscou, 1839).
Зазнав за життя слави, отримавши почесні звання член-кореспондента Петербурзької Академії наук, Академіка Боннської академії природодослідників «Леопольдіна», члена Московського товариства дослідників природи…
Але в 1841 році все ж повернувся до спустошених «Волинських Афін». У Кременці помер через рік і за власним заповітом саме тут, на своїй другій вітчизні. Де скарб його – там спочило і серце його.
Похований – на старовинному Монастирському цвинтарі, який на згадку про монахів-василіан інколи називають Василіянським. Могила збереглася донині.
Пам’ять про професора Бессера збережено: у сучасному Кременецькому ботанічному саду встановлено йому пам’ятник.
Пам’ять про нього зберігають у своїх назвах і «бессерівські» види рослин, які ще подекуди зростають у наших краях.
Ось Аконіт Бессера, який зацвітає під покривом лісу у липні – акурат до дня народження видатного Дослідника Природи і Вчителя.
Джерела інформації:
1. Кагало Олександр – ВИДАТНІ ПОСТАТІ ПРИРОДНИЧОЇ НАУКИ ГАЛИЧИНИ, ВІЛІБАЛЬД БЕССЕР (7.VII. 1784 — 23.Х. 1842)// Праці наукового товариства ім. Шевченка, 2001, веб-ресурс Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського
2. Незалежний культурологічний часопис «Ї», «Волинський всесвіт» – число № 49 2007 рік, с. 345 – 347
3. Бондючна Юлія – Віхи історії та долі творців найстарішого ботанічного саду України // часопис «Золота пектораль»,2017 рік
4. Барна, М.М. – Мак-Клер (Mac-Klair, Міклер) Діонісій (1762-1853) – ботанік, дендролог, майстер садово-паркового господарства, засновник ботанічного саду Волинської вищої гімназії (нині Кременецький ботанічний сад) [Текст] // Видатні вчені-ботаніки: навч. посібник /– Тернопіль : ТЕРНОГРАФ, 2013. – С. 81-84
5. Даниляк П. Г. – Тадеуш Чацький та його роль у розвитку освіти на Правобережній Україні // Український історичний журнал. — 2009 рік — № 2. — с. 51 – 66
Олександр Степаненко,
Засновник та керівник ГО «Зелений світ», голова ГО «Гельсінська ініціатива-XXI»