Про душпастирську місію родини Ковчів на Тернопільщині – з нагоди 140-ї річниці від народження отця Еміліяна Ковча.

Здається, вперше ми почули про отця Еміліяна Ковча в 1999 році, коли Єврейською радою України Він був удостоєний звання «Праведника України» – на знак вдячності за порятунок багатьох євреїв у роки нацистської окупації .

Але більшого резонансу героїчна історія його душпастирського служіння набула вже 2001-го, коли Папа Іван Павло ІІ в ході свого візиту до України проголосив Його Блаженним священномучеником церкви. Понтифік тоді зауважив, що історична постать отця Ковча є такою, «котра об’єднує усіх нас» – тобто віруючих різних релігій, громадян різного етнічного походження та мешканців різних країн. Цю думку невдовзі підтвердив і патріарх Української греко-католицької церкви Любомир Гузар: «Це син одного народу, що загинув на землі іншого народу, а відібрано було йому життя за те, що хотів допомогти третьому народу. Там, де є святі, вже немає кордонів».

У 2008 році Синод УГКЦ проголосив Еміліяна Ковча святим покровителем душпастирів греко-католицької церкви. Відтоді його ім’я стало вже доволі відомим в Україні. За два останніх десятиліття з’явилася велика кількість медійних публікацій, які загалом відображують його життєвий шлях та світоглядні погляди, хоч при цьому інколи рясніють помилками та обростають вигадками. Однак досі ані в Україні, ані за кордоном не укладено ґрунтовної наукової біографії нашого великого Праведника. Не створено повнометражного кінофільму на основі такої біографії. Донині ми небагато знаємо і про його родинне оточення, про людей, котрі впливали на формування його особистості.

Нарешті, майже нічого не відомо про священничу династію Ковчів, чиї шляхи служіння часто пролягали Тернопільщиною. Тож цій скромній публікації належало б збудити зацікавленість та спонукати до належного вшанування пам’яті про душпастирську місію родини Ковчів у нашому краї, скориставшись інформаційним приводом: 140-ю річницею від народження отця Еміліяна, яка мала би відзначатися на державному рівні за рішенням Верховної Ради України, а також 80-ми роковинами від його трагічної загибелі, які також припали на 2024 рік.

Звісно, мета автора цього допису полягає не лише у нагадуванні про ювілейні дати. Важливіше наголосити, що по-справжньому актуальними є нині оті духовні цінності, які яскраво втілює в собі історична постать отця Еміліяна Ковча. Його патріотизм, що живиться любов’ю, а не ненавистю – як любов до рідного без зневаги до іншого. Його солідарність з усіма приниженими та гнобленими – без озирання на їхнє походження… Його повага до людської гідності та жертовне служіння людям… Йдеться про цінності, які направду спроможні долати кордони між різними людьми та народами. Причому які проголошувалися Ним не лише у церковних проповідях, але були підтверджені багатьма його особистими вчинками в неймовірно складних життєвих обставинах – коли у більшості людей інстинкт самозбереження виявляється сильнішим, аніж норми моралі. Адже лише в небагатьох обраних перемагає дух. Їх ми іменуємо героями і традиційно уявляємо озброєними, з мечем у руці. Отець Ковч на перший погляд виглядав беззбройним у своєму одинокому нескоренні брутальному насильству, яке принесли в його край два деспотичних режими, більшовицький та нацистський. І все ж його гуманістичний дух не поступився перед насильством.

Сьогодні, коли Україна переживає чергову трагічну сторінку власної історії, коли злочини проти людяності вчиняються щодня, багато хто з нас також опиняється перед нелегким вибором: скоритися жорстоким обставинам, чи протистояти ним? Допомогти іншому, чи зберегти себе ціною інших? Змиритися із злом, чи відповісти на нього, а якщо відповісти, то як?… Допомогти зробити цей вибір може приклад людей, які свого часу вже пережили подібні випробування і вийшли з них з гідністю. Таким, поза усяким сумнівом, був отець Еміліян Ковч. Ним можемо вповні пишатися. На його світогляді та вчинках можемо зміцнювати свій дух. З Ним, нарешті, могли б гідно представити себе як культурну націю – цілому світові.

Тож саме на часі: вивчення його життєвого шляху та духовного спадку, вшанування пам’яті про Нього – дійсно апостольську постать в новій українській історії.

* * *

У відкритих джерелах не важко відшукати певні біографічні відомості…

Ковч Еміліян (Омелян), народився 20.08.1884 року, мученицьки загинув 25.03.1944 року – священик греко-католицької церкви, український патріот, просвітитель та громадський діяч, гуманіст, капелан Української Галицької армії, багатолітній парох містечка Перемишляни, беззастережний рятівник євреїв у роки нацистської окупації, добровільний душпастир у нацистському таборі смерті Майданек…

Батьком майбутнього душпастиря був отець Григорій Ковч (1861 – 1919), також греко-католицький священник та непересічний громадський діяч, про якого ще розповімо далі. На момент народження сина-первістка, якого при хрещенні нарекли Еміліяном, отець Григорій служив помічником пароха при церкві св. Параскеви Пістинського деканату, що в селі Космач Косівського повіту. Його дружиною була Марія Ковч (? – 1939), з роду Яскевич-Волфельд. Дата народження Марії (1891 рік), яку подає українська Вікіпедія та яку дублюють майже усі інші джерела, українські та іноземні, однозначно є помилковою, але на це чомусь ніхто не звертає уваги. У подружжя Ковчів було п’ятеро дітей: брати Еміліян та Евстахій, сестри Ольга, Софія та Наталія.

Сумнів викликає також поширене твердження про те, що шкільну освіту маленький Еміліян розпочав у Космачі. Адже на той момент, коли йому ще не сповнилося й півроку, родина Ковчів покинула це гірське село. У січні в 1885 року отець Григорій отримав чергові призначення в сільські парохії Тисменицького деканату на Покутті, де він служив до 1889-го і звідки перебрався вже на Поділля.

Але от що ймовірно, то навчатися у гімназії Еміліян почав у десятирічному віці, і що була це німецькомовна гімназія у Кіцмані – мабуть саме звідси його добре володіння німецькою, яке відзначали сучасники. У багатьох біографів отця Еміліяна знаходимо повідомлення, втім не підкріплене документальними джерелами, що він 1905 року склав іспит зрілості у Львівській академічній гімназії. Однак вже той факт, що гімназист Омелян Ковч завершив навчання у восьмому, тобто випускному класі Коломийської української гімназії, та успішно здав саме у ній випускний іспит, документально підтверджується «Звітом ІІ ц. к. гімназії у Коломиї за 1903 – 1904 шкільний рік».

Після завершення гімназійного курсу, скориставшись стипендією митрополита Андрея Шептицького, Еміліян вирушив до Риму, де оселився в Колегії св. Сергія і Вакха на площі Piazza Madonna dei Mondi і впродовж шести років студіював філософію та теологію у Папському Урбаніанському університеті (1905 – 1911). Після випуску з отриманням наукового ступеню доктора філософії та теології він повернувся до рідних країв і в Станиславівскій катедрі був рукоположений на священника єпископом Григорієм Хомишиним (1911).

Ще будучи студентом, Еміліян одружується з Марією Анною Добрянською, донькою греко-католицького пароха з Буковинського краю. У наступні роки родина виховала шістьох дітей.

Першим місцем священничого служіння отця Ковча у 1911 – 1912 роках стала Церква св. Трійці Скалатського деканату, що у подільському містечку Підволочиську на Збручі – ось він, початок його стежки служіння на Тернопільщині!

Наступні чотири роки отець Еміліян присвятив місіонерській діяльності серед українських поселенців у боснійському містечку Козарац, де його й застала Велика війна. Вже після відбиття наступу російської армії, у 1916 році, він повертається до Галичини і деякий час служить вікарієм при парохії села Сарники Горішні Рогатинського повіту.

Однак сподівання на мирну священничу та просвітницьку працю в повоєнній провінції були розвіяні з початком чергової, україно-польської війни за Східну Галичину. Натхненний прикладом свого батька, отець Еміліян зголошується капеланом до Галицької армії ЗУНР. Від кінця 1918 року він вже служить у чині поручника в Бережанському коші 3-ї бригади, 2-го корпусу УГА. Власне вже тоді яскраво проявляється його пасіонарна вдача піклування та дарування добра людям. Ось як згадує його товариш по військовій службі Роман Долинський: «Молодий тоді отець Ковч був повний енергії та сил. Не було кутка в Коші, де наш Духовник не появлявся б кілька разів на день. Не було відтинка складного життя Коша, в якому наш Духовник не брав би відповідальної для нього участи. Кожного ранку, відслуживши Божественну Літургію, о. Ковч поспішав до шпиталя, що був уже повний учасників боїв за Львів. Щодня можна було бачити його на полі вправ, в канцелярії, в магазинах, всюди він полагоджував скарги окремих частин чи вояків, завжди знаходив час для вояків та полагодити їхні жалі своїм авторитетом та здібністю…»

З Галицькою армією отець Еміліян пройшов усіма її шляхами, славними і трагічними: через відступ від Львова, переможну, але короткочасну Чортківську офензиву, перехід за Збруч, епідемію тифу, пошук ситуаційних союзників поміж різних ворогуючих сил, полон і табір інтернованих… Кілька разів на цих шляхах він опинявся перед лицем смерті. Так одного разу, потрапивши до більшовицького полону, вже прямував у товарному поїзді з сотнями інших бранців у невідоме, про що пізніше згадував так: «Поїзд став серед поля, щоб прочистити вагони від померлих і надати пораненим води. Звернувшись до вартового, аби той дозволив напитися води і подихати свіжим повітрям, я опинився зовні біля вагону, а коли поїзд мав рушити, вартовий закрив переді мною двері вагону, тим самим врятував мені життя… Ще й гукнув: «Батюшка, пам’ятай молитися за Луку!». Але далеко втекти не вдалося — того самого дня мене схопив інший червоний відділ і долучив до групи бранців, яких готували до розстрілу. Усіх відвели до лісу і змусили копати собі могили. У передостанню мить, коли полоненим наказали повернутися до розстрільної команди спинами, я вголос прочитав молитву і дав сигнал до втечі. Усі, приречені до розстрілу, кинулися навтьоки…»

У 1920 році, польовий капелан Ковч, як і більшість старшин Галицької армії, був інтернований польською адміністрацією у таборі. Який саме це був табір, наразі невідомо. Його донька Анна Марія Ковч-Баран у власних спогадах, що вийшли друком за океаном, так описала драматичні обставини батькового повернення у рідні краї: “Опинившись у польському таборі полонених, батько захворів тифом. Після кількох тижнів у військовому шпиталику йому вдалося з допомогою добрих людей дістатися до своєї сестри Ольги в селі Цапівцях (Заліщанщина), де його шваґер о. Антін Наконечний після смерті дідуся о. Григорія Ковча був парохом. Тут він повторно захворів на тиф, горів у гарячці. Ризикуючи самим захворіти, від ліжка не відходили сестра Ольга і шваґер Антін. Коли родина повідомила нашу маму про повернення з війни батька та його захворювання на тиф, мама, що в той час була з дітьми у свого батька о. В. Добрянського в Чернелиці, негайно поїхала відвідати його. Це було ранньою весною 1920 року. Лід на Дністрі був уже крихкий. Щоб дістатися з Чернелиці до Цаповець, треба було переплисти Дністер. Човнярі відмовились пускатися у воду поміж крижини. І вона, взявши човна, вирішила їхати сама. Але, не маючи досвіду та й сил, при першій зустрічі з кригою, стала потопати. Побачивши небезпеку, один сміливець – перевізник з Устечка – кинувся за мамою, перетягнув її на свій човен і в такій ризикованій ситуації якимось чудом обоє добилися на другий берег… Побачивши батька, мама спершу не пізнала його – він скоріше виглядав привидом, аніж людиною, і вона втратила на якийсь час притомність: це був зчорнілий з надмірної гарячки кістяк… Та з Божою ласкою і допомогою цапівецьких людей, які відгукнулись на біду, батько став поправлятися».

Тож після одужання отець Ковч повертається до сім’ї та мирної священничої праці. У 1922 році він отримує призначення парохом церкви св. Николая у місті Перемишляни.

У більшості його біографій зазначено «Перемишляни біля Львова», «у 47 кім від Львова», але тут дозволимо собі невелике уточнення: у міжвоєнний період (1920 – 1939) місто та повіт Перемишляни входили до складу Тарнопільського воєводства. Цей період в історії залишив по собі певну спадщину, яку неможливо чітко відділити ані від історії Тернопільщини, ані від людської пам’яті. Якщо йдеться конкретно про душпастирське служіння отця Еміліяна Ковча у Перемишлянах, то воно обіймає найбільш тривалий період його життя (1922 – 1943). Саме тут він реалізувався найповніше як душпастир, великий гуманіст та громадський діяч, залишивши по собі вдячну пам’ять нащадків. Тож нам, сучасним мешканцям Тернопільського краю, варто не забувати про його слід на цій землі і оту пам’ять також всіляко підтримувати.

Тогочасні Перемишляни були типовим східно-галицьким містечком, у якому єврейське населення складало більшість. За переписом населення 1921 року їх тут налічувалося 2051 осіб. Їхню багатовікову присутність у краї уособлювала будівля Головної синагоги XVII століття.

Заслуженим авторитетом серед усіх мешканців міста користувався у той час також місцевий парох костелу св. Апостолів Петра і Павла о. Зигмунт Більський (Zygmunt Bilski), який присвятив душпастирському служінню громаді Перемишлян більш ніж півстоліття свого життя. Тож не дивно, що у 20-і роки чимало місцевих греко-католиків переходили до костелу.

Українська громада Перемишлян після припинення воєн, які тривали впродовж шести років та призвели до руйнації економіки краю, переживала особливо важкі часи. Над патріотично налаштованими українцями тяжіла поразка у змаганнях за власну державність. Як відомо, за рішенням Паризької мирної конференції та Ради амбасадорів Антанти Польська республіка включала до своїх кордонів Східну Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд», та водночас брала на себе зобов’язання вирішити подальшу долю краю на референдумі. Тобто вперше в історії держава зобов’язувалася перед міжнародною спільнотою шанувати права національної групи. Однак і механізмів контролю за дотриманням прав меншин міжнародною спільнотою не було встановлено, і референдум владою Польщі не було призначено, і навіть питання про надання адміністративної автономії трьом галицьким воєводствам надалі постійно саботувалося. Усе це підживлювало протистояння між представниками двох народів, які віками жили на цій землі, та провокувало українців до протесту.

Отець Ковч з властивим йому максималізмом не міг перебувати осторонь від цих проблем. Через це вже у 1922 році, на самому початку своєї священничої праці у Перемишлянах, він постав перед судом за «протидержавний вчинок». Напередодні Великодня місцева адміністрація розмістила плакат з повідомленнями щодо входження Галичини до Польської республіки та щодо проведення виборів до органів влади – якраз навпроти церкви св. Николая. Отець Ковч по дорозі до церкви привселюдно зірвав той плакат. Після отримання виклику до суду він запропонував запросити в якості свідка римо-католицького священника. При слуханні справи в суді отець Ковч прокоментував інцидент приблизно так: «Була Велика П’ятниця. В нас винесена Плащаниця і виставлені Найсвятіші Тайни. Йду я до церкви, а люди обернулися задом до Святих Тайн і читають якийсь папір. Мене кинуло в лють і я здер той папір, а тепер виходить, що то є протидержавний вчинок».
Далі отець Еміліян звернувся до ксьондза:
– А як би Ви, отче, вчинили в такому випадку?
– Так само, як Ви, – відповів той.

Суд погодився з тим аргументом, що місцева адміністрація повинна поважати релігійні почуття громадян і не провокувати їх на протестні дії, тож отця Еміліяна було виправдано. Цей випадок добре ілюструє той факт, що попри недостатню вирішеність у міжвоєнній Польщі національного питання, та держава була правовою. Громадяни у ній мали можливість захистити свої права в суді. Неважко уявити, яка доля спіткала б отця Еміліяна, якби він став зривати плакати з владними декретами у більшовицькій «республіці».

Попри постійно напружені стосунки з владою отець Ковч, будучи свідомим українським патріотом, приязно ставився до усіх мешканців міста, незалежно від їхнього віросповідання та етнічної приналежності. Він був відкритим противником ксенофобії та антисемітизму, намагався підтримувати толерантне ставлення до представників інших етносів у ситуації суспільно-політичної напруги, що постійно наростала у міжвоєнні роки. Отець Микола Дядьо, парох села Лагодів Перемишлянського повіту, свідчив про нього такими словами: «Отця Ковча всі любили – українці, поляки, жиди, хто б то не був. Отець Ковч не дбав про себе, а й часто про своїх рідних, але робив добро усім, хто до нього звертався».

Фаїна Ляхер, що виховувалася у родині, де панувала юдейська традиція, але згодом навчалася у перемишлянській гімназії разом з дітьми отця Омеляна, також відзначала тепле та приязне ставлення з їхнього боку. Спілкування з ровесниками в отій оазі взаєморозуміння, яка сформувалася навколо пароха та його родини, згодом допомогло їй пережити роки нацистського геноциду.

Від початку свого служіння в Перемишлянах отець Омелян був занурений у щоденну працю і піклування про тих, хто найбільше потребував допомоги. За короткий час йому вдалося відреставрувати занедбану у роки війни Церкву св. Миколая (початок ХІХ ст.) у місті та Церкву Іоанна Хрестителя у приміському селі Коросно, відновити Народний дім, облаштувати читальню «Просвіти», створити кооператив, заснувати церковний та гімназійний хори…

У 1919 році в селі Унів, що в семи кілометрах на північ від Перемишлян, за ініціативи митрополита Андрея Шептицького був заснований Унівський монастир Студитського уставу, від 1926 року – Свято-Успенська Унівська лавра. Настоятелем монастиря аж до 1937 року служив рідний брат митрополита Андрея – о. Климентій (Казимир) Шептицький, з яким пароха Перемишлян єднали багаторічні дружні стосунки. Не раз гостив у Перемишлянах та Уневі й Андрей Шептицький. На одній з світлин він зображений серед віруючих разом з Омеляном Ковчем.

Справа творення мережі студитських монастирів у селах, започаткована браттями Шептицькими, мала високу мету – створювати осередки христянської духовності, людсього братерства, аскетичного побуту, життя не лише подаянням, але працею власних рук. Поза сумнівом, їхній приклад та спілкування з ними справляли великий вплив на отця Ковча та інших у священників Перемишлянського деканату. Адже вони регулярно відвідували Унівський монастир під час паломництв, всіляко долучалися до справи його становлення, допомагали утримувати сиротинець та ремісничу школу, які діяли при монастирі.

Але світське, зокрема політичне життя було позбавлене тієї гармонії, яка дбайливо підтримувалася у монастирських мурах.

Гостро кризовим у політичному житті Польщі виявився 1930-й рік, який позначився радикалізацією режиму «санації» в боротьбі з внутрішньою опозицією, посиленням авторитарних тенденцій в управлінні державою, цензурою преси, примусовим розпуском Сейму, арештами й ув’язненням опозиційних політиків, а з іншого боку – радикалізацією супротивників режиму. Посилення диктатури тодішній уряд виправдовував розхитуванням держави опозицією, яка мала тоді сильне представництво у Сеймі. А також – діями націоналістичного та комуністичного підпілля, у першу чергу УВО-ОУН та комуністів, у яких влада вбачала агентів Берліна та Москви. Влітку та восени 1930 року східно-галицькими воєводствами прокотилася хвиля акцій саботажу та диверсій: підпалів збіжжя у панських та осадницьких господарствах, а також пошкоджень ліній зв’язку. Помітного резонансу в околицях Перемишлян набув збройний напад боївки ОУН на поштову карету в Бібрці, під час якого загинули охоронець-поліцейський та учасник нападу. Влада не забарилася покласти колективну відповідальність за теракти на все українське населення краю. Брутальна «пацифікація» українських сіл супроводжувалася масовими арештами, погромами і закриттям легальних українських організацій.

Український політикум та громадськість виявилися розділеними оцінками кризової ситуації і баченням шляхів виходу з неї. З осудом діяльності й методів ОУН/УВО і водночас із наголосом на неприйнятності каральних методів, застосованих владою, виступили усі легальні українські партії та духовні лідери Андрей Шептицький та Григорій Хомишин.

Отець Ковч не побоявся публічно засуджувати у проповідях так звану «пацифікацію», через що врешті-решт на кілька місяців був ув’язнений у Бережанській тюрмі. Перебуваючи в ув’язненні, він не марнує часу – просто в камері пише текст, в якому намагається дати відповідь на питання про виклики часу для церкви, сформулювати морально-етичні принципи, яких повинен дотримуватися духовний отець. Ці його роздуми в 1932 році вийшли друком у вигляді брошури із назвою «Чому наші від нас утікають?» Назва брошури наголошує на проблемі переходу багатьох греко-католиків на латинський обряд. Отець Ковч не звинувачує цих людей, він намагається окреслити причини втрати церквою суспільного авторитету. І приходить до висновку, що основна з них – зорієнтованість служителів церкви на ритуальних дійствах, відстороненість від життя громад: «Коли священик хоче задержати своє стадо при вірі, церкві й обряді, то він мусить «вийти із захристії» і мусить брати живу участь в громадянському житті своєї парохії. На це не має ради! Не буде цего робити, то стратить грунт під ногами, як це вже не одному й трапилося…»

У згаданій брошурі отець Еміліян формулює також засадничі цінності, що складають основу його духовної проповіді, які він вважає найважливішими для людини, котра вірить у Бога: «Хто сіє бурю, той збирає громи. Хто сіє пшеницю, той збирає пшеницю. Подібно, хто посіє любов, той любов збере, хочби це жниво було і як пізне. З цього виходить, що як кожна праця, не тільки священика, але й всякого віруючого християнина мусить основуватися на любови, так і його народня праця не сміє бути позбавлена цієї основи…»

На жаль, не усі чули слова гуманної проповіді, яку отці Церкви намагалися донести до своїх вірних. Тож знаки біди над краєм з року в рік ставали все більш виразними.

Чергову трагічну сторінку в історії краю, з небаченими досі масштабами беззаконня та дегуманізації відкрив більшовицький режим, а слідом за нею її продовжив нацистський. Вже у вересні – жовтні 1939 року НКВД розпочало в Перемишлянах масові арешти найбільш авторитетних людей, громадських діячів, інтелігенції, конфіскацію майна заможніших підприємців, масові депортації родин польських осадників, державних службовців, військових, поліцейських. У вересні ченці Унівської Лаври пережили кілька днів погрому, впродовж яких тривала конфіскація збіжжя, сільськогосподарської техніки, худоби, землі, вилучення книжок монастирської бібліотеки… На беззаконні та нелюдяні дії очільники окупаційної влади також активно провокували незаможних селян закликами «грабуй награбоване!»

Випадки пограбувань люмпенізованим людом напризволяще полишених в ході депортацій польських осель були і в Перемишлянах, і в селі Коросно, парохією якого також опікувався отець Еміліян. Він болісно переживав ці події, вбачав у тому, що сталося, частину власної провини і з великим болем говорив про це у проповідях, вимагаючи повернути вкладене майно: «Мені здавалося, що я виховував вас на добрих парафіян, а я зробив вас голотою! Мені соромно за вас перед Господом Богом!» З цього приводу Анна Марія Ковч подає коментар трьох освічених перемишлянців, котрі разом опинилися в армії Андерса: гімназійного вчителя Масляка, віце-старости Сломського та адвоката Бренделя. На запитання щодо того, хто з вищих достойників Перемишлян поводив себе найкраще за часів більшовицької окупації, їхня відповідь була одностайною – отець Ковч.

Свого апогею масштаб сталінських репресій сягнув у червні 1941 року. НКВД провадило арешти та вбивства у Перемишлянах та навколишніх селах, 26 червня у Золочівській тюрмі відбувся масовий розстріл в’язнів, переважно українців, але серед них було також чимало поляків та євреїв. Наміру енкаведистів, котрі прийшли арештовувати отця Ковча, перешкодив лиш наліт німецької авіації. Коли бомби почали падати неподалік, оперативники розбіглися. Отець Омелян переховувався до приходу німецьких військ у хаті перемишлянського добродія на прізвище Демко, завдяки якому зміг врятуватися.

Перемишляни в перші дні нацистської окупації, як і більшість інших галицьких міст, зазнали спровокованого нацистами єврейського погрому, вчиненого руками місцевого населення. Нацисти активно поширювали пропагандистський штамп про роль «жидокомуни» у сталінських злочинах, через що кількадесят перемишлянських євреїв зазнали вбивств та грабунків.

Це було початком кінця багатовікової історії місцевої єврейської спільноти.

Свідома частина української громади намагалася зупинити вуличне насильство. Отець Ковч разом із Михайлом Шкільником, багаторічним перемишлянським суддею, який у ті дні очолив міську окупаційну адміністрацію, заходилися створювати підрозділ української міліції для підтримання громадського порядку. Але зупинити запущену машину беззаконня було непросто. Вже у ті липневі дні парох Перемишлян застерігав земляків від надмірних ілюзій щодо нового окупанта, добре розуміючи його людиноненависницьку суть. Ті його застереження люди часто згадували пізніше: «Не дуже радійте, на місце одного «добродія» прийшов інший, тільки ґудзики на мундирах помінялись».

Публічно засуджували вбивства євреїв й інші діячі церкви на Перемишлянщині. Парохом села Унева в цей період був ієромонах Герман (Будзінський). Відомо, що дізнавшись про перші вбивства євреїв, він виступив з осудом цих злочинів на загальних зборах села, скликаних для обрання солтиса.

У липні 1941 року нацисти підпалили під час богослужіння Головну синагогу, яка знаходилася поруч із церквою св. Николая. Про це також згадувала донька Анна Марія: «Батько завважив дим поблизу церкви і водночас почув розпачливі крики. До хати вбігли кілька євреїв у великій паніці і стали благати в батька порятунку. Німці, кинувши в синагогу, де вони саме зійшлися на молитву, запалювальні бомби, зачинили двері й нікого не випускали. Не замислившись ні на мить, батько побіг туди… В голові не було іншої думки, крім тієї, що люди горять і просять рятунку. Він вбіг між юрбу біля синагоги й німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до вояків, щоби покинули її. На диво, вояки сіли в свої мотоцикли і від’їхали в бік своєї станції…» Серед вогню, несамовитих криків отець Ковч кинувся відчиняти підперті важким стовпом двері, вбіг досередини і разом з іншими став витягати напівпритомних людей, раз у раз викрикуючи: «Тікайте, хто куди може!»

До сьогодні невідома точна кількості загиблих в ході тих трагічних подій. Знаємо, що тоді загинув син белзького рабина Ааарона Рокеаха – Моше.

Першу «акцію» масового вбивства євреїв було вчинено нацистами та їхніми поплічниками 5 листопада 1941 року. Цього дня на околиці Перемишлян у напрямку села Коросно, на узліссі у місцевості Березина було розстріляно від 300 до 400 чоловіків різного віку. Невдовзі у Перемишлянах було створено гетто. В близькому селі Якторові запрацював табір примусової праці для євреїв. У 1942 році розпочалося вивезення євреїв краю до табору смерті Белжець. Криваві оргії перших погромів «еволюціонували» до організованих, технологічних форм геноциду. 

Але у темряві жорстокості, беззаконня, доносів на своїх вчорашніх сусідів остаточно не згасав вогонь людського милосердя і спасіння. Одним з тих, хто ніс цей вогонь, був отець Ковч. Він закликав до милосердя під час проповідей, підтримував у людях віру в перемогу добра, у неминучість поразки злочинних режимів. Ще у 1941 року пророкував поразку Райху у війні: «Морально упавший світ котиться по похилій площині до своєї загибелі. Ви, молоді, зберігайте Бога у ваших душах, і з Його Святим Іменем ідіть проти цілого світу, коли він проти Бога».

Завдяки допомозі різних людей, серед яких були поляки і українці, отці-студити і націоналісти, священники і вчителі, селяни і навіть службовці-колаборанти, змогли врятуватися в околицях Перемишлян та Унева кількадесят євреїв. За своїми масштабами це був справжній підпільний рух опору режимові та людської солідарності. У мережі студитських монастирів вдалося створити цілісну систему місць переховування євреїв, яка координувалася Андреєм та Климентієм Шептицькими. Завдяки ній за приблизними оцінками вдалося врятувати біля 200 людських життів.

Саме за митрополичим розпорядженням були врятовані монахами-студитами Курт і Натан Левіни, сини Єзекіїля Левіна, рабина львівської синагоги «Темпль», який був близьким другом Андрея Шептицького. Сам Ребе Єзекіїль загинув 1 липня 1941-го, у перший день єврейського погрому в Львові, на подвір’ї тюрми «Бригідки». Але двома його синами впродовж 1942 – 1944 років опікувалися єромонах-студит Марко Стек та особисто Климентій Шептицький.

Вражаючим прикладом врятування в Уневі є також історія єврейської дівчини Фаїни Ляхер. Її переховували сестри Студітського Уставу в своєму дочірньому домі в Уневі та в Святопокровському монастирі в Якторові. Після війни Фаїна Ляхер прийняла християнство та приєдналася до спільноти сестер-студиток.

Четверо єврейських дітей пережили весь час нацистської окупації у сиротинці при Унівській лаврі.

Подружжю Вольфа та Перли Лямів з чотирма своїми дітьми вдалося тривалий час переховуватися на горищі монастирської гарбарні в Уневі.

Прикладом довготривалого переховування групи євреїв є також героїчний чин місцевого вчителя Миколи Дюка. Він протягом п’ятнадцяти місяців, з січня 1943 р. до червня 1944 р., переховував п’ятьох євреїв на горищі унівської сільської школи, а взимку – в підвалі. Одними з них були вчителька із Золочева Клара Сафран зі своїм сином Руалом. До речі, Руал Сафран – саме той наш славнозвісний земляк, якого весь світ знає як лауреата Нобелівської премії з хімії 1981 року Роалда Гоффманна.

У лісах, які оточували Унів, також переховувалися євреї. Ченці-студити допомагали їм їжею та одягом. Коли хтось з місцевих мешканців доносив про це в гестапо, відбувалися обшуки та каральні акції. Одна з них завершалася спаленням дерев’яного скиту біля Унівської Лаври.

Історій порятунку було немало і при більшість з них ми вже мабуть не дізнаємось. Лише кількох рятівників було удостоєно звання Праведників народів світу.

Це Климентій Шептицький, монах-студит Марко Стек, вчитель Микола Дюк, мешканці Перемишлян: Марія Леськів, Анна Рибак, Мар’ян і Владислава Слонецькі, Тадеуш Янкевич, Зенон, Євгенія і Збігнев Калінські…

Їхні способи допомоги безправним євреям, яким було відмовлено у праві жити, були різними: переховування, постачання їжі, ліків, вироблення фіктивних «арійських паперів», направлення на примусові роботи до Німеччини…

Отець Ковч, поза сумнівом, також вдавався до таємної допомоги і рятування. Так, наприклад, відомо про факт вироблення ним фіктивних метрик подружжю Рубіна та Ітки Пізем, яким завдяки цьому вдалось вижити.

Але чим він відрізнявся від інших Праведників – так це тим, що не боявся виявляти своє милосердя відкрито, привселюдно! Говорити про гріх вбивства, доносу і грабунку на церковній проповіді, публічно хрестити євреїв і видавати їм свідоцтва про хрещення, впускати євреїв до свого храму!

Саме це викликало лють у гестапівців. Ясна річ, не усіма земляками постава отця Еміліяна сприймалася із схваленням, і тому є чимало свідчень. Навіть найближчі члени родини прохали його зупинитися, не наражати себе на небезпеку. Але він був переконаний, що священник, носій слова Божого, не може чинити інакше! Слово Боже не повинно ховатися! На такого роду прохання різко відповідав навіть власному синові Мирону, на той час семінаристові : «Я радів з твого вибору стати священником, але, на жаль, ти ще не розумієш свого священничого покликання, тому залиш семінарію, обери собі іншу дорогу…»

Тож передбачити подальшу долю отця Ковча було неважко. У січні 1943 році поліція безпеки арештовує його і ув’язнює в тюрмі на Лонцького, про що він сповіщає родину і просить не клопотатися про його звільнення: «Я мешкаю на 2 поверсі, вікно 6 і 7 на вулиці Сапіги, рахуючи від вулиці Томіцького…» Після клопотань багатьох людей, у їх числі митрополита Андрея, у поліції погодились звільнили отця Еміліяна, але з умовою, що той відмовиться від подальшої публічної допомоги євреям. Від нього була отримана спокійна відмова: «Послухайте мене… — сказав він офіцерові СД — Ви є офіцером поліції. Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки».

Непохитну поставу Праведника не змогли згамати тортури. Один з його співкамерників пізніше свідчив: «Щось неймовірно важке діялося в наших серцях, коли ми бачили, як гестапівці після тортур кидали священика, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру. Ми помагали йому сісти. На його обличчі не було видно пригнічення, якась неземна усмішка осявала його обличчя. Він потішав нас, молодих, півголосом молився за нас, за свою паству».

Остаточно переконавшись, що духовна сила отця Еміліяна не поступиться перед тортурами, нацисти переводять його до табору смерті Майданек, що знаходився в Дистрикті Люблін окупаційного Генерального губернаторства. Звідси, як відомо, було «можна вийти лише через димар крематорію». Тут він провів останні місяці свого життя як в’язень під табірним номером 239914, у 14-у бараку 3-го поля. Навіть тут, у нелюдських умовах, за крок до смерті він не відмовився від своєї місії душпастиря: продовжував відправляти богослужіння, молитися, сповідувати, хрестити, причащати, нести пораду та підтримку.

На усі спроби близьких людей домогтися його звільнення відповідав, як і раніше, непохитно: “Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?… Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут одинокий священик…Тут я бачу Бога, Який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Моляться різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вмирають по-різному, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову? Саме так! Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не смію просити Його про щось більше. Не турбуйтеся про мене – радійте зі мною!”

Помер отець Еміліян Ковч у табірному лазареті 25 березня 1944 року.

Поза сумнівом – Він сповна заслужив, щоб прийдешні покоління говорили про Нього як про великого Праведника. Адже Праведність життя полягає саме в беззаперечному даруванні добра людям.  Власною самопожертвою на шляху дарування добра він заслужив, щоб прийдешні покоління не забули про це. Адже добро має шанс перемогти брутальне насильство лише тоді, коли ми пам’ятатимемо про Праведників у нашій історії. Отець Еміліан – один з них.

Тож упокой, Боже, душу раба Твого Еміліяна там, де праведні спочивають.

І сотвори йому вічную пам’ять.

І славу.

Пам’ятник отцю Ковчу На Алеї Превединків Майданека, м. Люблін.

* * *

На завершення цього допису варто згадати про душпастирську місію інших членів родини Ковчів на Тернопіллі, насамперед про батька отця Еміліяна – Григорія Ковча. Адже вплив батьківської особистості на вибір життєвого шляху та світоглядних орієнтирів для молодої людини завжди є вагомим. Згодом на цей вплив накладається освіта, особистий досвід, живий приклад інших людей, наділених мудрістю та духовною силою. Можемо припускати, що такими для отця Еміліяна були єпископ Григорій Хомишин, митрополит Андрей Шептицький, архімандрит Климентій Шептицький.

Та вочевидь, у свої молоді роки Еміліян Ковч зростав переважно під позитивним впливом батька. Тим більше, що отець Григорій також видається постаттю неординарною.

Наразі відомості про його життєвий шлях дуже фрагментарні. Але маємо надію – той хто шукатиме, знайде більше.

Народження 30 березня 1861 року, с. Малий Любінь Городоцького повіту – смерть 19 грудня 1919 року, м. Старокостянтинів Подільської губернії.

Батьки: Дмитро Ковч (1827—1888 рр.) та Марія з роду Кориляк (1831—1891 рр.). Батьківська селянська родина була заможною: мали багато орної землі, ліс, велику пасіку (понад 100 вуликів). Дмитро Ковч служив паламарем при церкві Пресвятої Трійці, організував відбудову церкви після пожежі в 1885 р., пожертвував на неї чимало власних коштів. В подяку за ці заслуги, за пропозицією пароха о. М. Гелітовича і дідича К. Бруніцкого після смерті його поховали на церковному подвір’ї. Могила збереглася.

Невідомо, де саме отримав духовну освіту отець Григорій Ковч. Посвята у духовний сан відбулася 7 жовтня 1883 року.

Перше призначення – адміністратор парохії у с. Добростани Городоцького повіту з 1 листопада 1983 до 26 лютого 1884 року.

Наступне – помічник пароха при церкві св. Параскеви Пістинського деканату, що в селі Космач Косівського повіту. Тут він служить з 26 лютого 1884 до 1 січня 1885 року. Тут народжується старший син Еміліян.

Донині, на жаль, не збереглися ані будинок парохії ХІХ ст., ані згадана історична церква Параскеви.

Пригадую, як ще у 2004 році авторові цих рядків довелося побувати в Космачі, гуцульському селі, в якому прийшов на світ Еміліян Ковч. Вже тоді кабінет Космацького сільського голови Дмитра Пожоджука прикрашав портрет отця Еміліяна. Однак ідея присвоєння Космацькій загальноосвітній школі імені отця Еміліяна на той момент не отримала підтримки у вчительському колективі…

У наступні роки отець Григорій служить у Тисмениці (з 1 січня 1885 до 1887 р.), у с. Ганнусівка Тисменицького повіту (з 1887 до 1889 р.), у с. Рошнів Тисменицького повіту (з 1889 до 4 жовтня 1889 р.)

А вже від 1889 року починається період священничого служіння на Поділлі, найбільш тривалий у його житті – лиш з перервою на місіонерську діяльність у Боснії, та капеланську службу в Українській Галицькій армії. Розпочався він 4 жовтня 1889 року у с. Давидківці Чортківського повіту, де отець Григорій служив майже рік адміністратором парохії, до 30 вересня 1890 року. За тим були 4 роки служби помічником пароха в Гусятині при історичній Онуфріївській церкві (1890 – 1894).

Найбільше років свого життя отець Григорій віддав душпастирській праці в селі Лисівці Заліщицького повіту (з 1894 до 9 березня 1908 року). Тут він обіймав посаду пароха, а згодом ще Заліщицького декана. З великою повагою про його заслуги для села згадує Василь Сопівник, автор книжки «Лисівське духовне джерело»: «Розквіт Греко-Католицької віри у селі припадає на служіння тут о. Григорія Ковча. Він ревно працював у лоні Христового виноградника, сповна віддавався душпастирським обов’язкам. Священик, як пишуть літописці, був на той час єдиним моральним провідником громади. Його енергійна діяльність на цьому фоні виглядала маленьким, але яскравим факелом…». Послідовно о. Григорій здійснював і шкільну політику на основі національної ідеї та її провідників. У 1907 році о. Григорій Ковч очолював товариства «Просвіта» у Лисівцях та Шипівцях. Він товаришував з директором школи у Лисівцях Василем Храпливим, з сім’ї якого вийшли відомі світові учені та громадські діячі».

Про громадянську і просвітницьку працю отця Григорія, відому в цілому Заліщицькому повіті, згадує також д-р Лонгин Горбачевський у мемуарах «Мій житєвий шлях. Моїм дітям і внукам на спогад», які видано в Канаді. Маємо підстави для того, аби зробити висновок, що в Лисівцях отець Ковч-батько вже вповні реалізувався як просвітянин та громадський та діяч.

А от про його участь у політичних справах досі не було відомостей. Тож про це мусимо розповісти докладніше.

Виявляється, отець Григорій Ковч у 1899 році був одним з членів-засновників Української національно-демократичної партії як представник Заліщицького повіту. З історії знаємо, що в грудні 1899 року на установчому з’їзді у Львові утворилася Українська національно-демократична партія (УНДП, або «партія народовців»). Ініціаторами її створення та лідерами на цьому етапі були Юліян Романчук, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Євген Олесницький та ін. , а також Іван Франко, який на той час вже розчарувався у соціалістичних ідеях.

У газеті народовців «Діло» від 17.09.1933 року під №244, можна відшукати спогади про цю подію д-ра права Юлія Олесницького під назвою «Перша краєва українська національно-демократична організація. (Своєчасний спомин)». У ньому автор серед інших відомостей подає список «провізоричних організаторів» партії від адміністративних повітів Східної Галичини. І виглядає це список так:

1). Пов. Бережани; о. Михайло Моссора (Поручин) 2) Пов. Городенка: д-р Теофіль Окуневський, 3) Пов. Гусятин; о. Сев. Махновський (Боссири) 4) Пов. Калуш: Ярослав Коритовський 5) Пов. Ліско: о. Кипріян Ясеницький (Балигород) 6) Пов. Скалат: о. Йосиф Ганкевич (Красне) 7) Пов. Теребовля: о. Теодор Цегельський (Струсів ) 8) Пов. Тернопіль: о. Евст. Цурковський (Настасів) 9) Пов. Заліщики: о. Григорій Ковч (Лисівці) 10) Пов. Золочів: о. Данило Танячкевич, 11) Пов. Жидачів: о. Северин Борачок.

Не зайвим тут буде нагадати, що на цьому з’їзді в 1899 році засновники УНДП, будучи законослухняними громадянами Австро-Угорської імперії, проголосили вперше в історії політичну мету – здобуття у правовий та ненасильницький спосіб культурної, економічної і політичної незалежності у складі соборної Української держави:

« Ми, галицькі Русини, часть українсько-руського народу, що має державницькі традиції, ніколи не зрікся і не зрікаєся прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднав ся з часом в одноцільний національний організм ».

Одним з цих діячів був отець Григорій Ковч, парох села Лисівці та Заліщицький декан.

У наступні роки, з 1908-го по 1914-й, він служив парохом церкви Успіння Богородиці у с. Кошилівці того ж Заліщицького повіту. Одночасно опікувався будівництвом та оздобленням церкви у Цапівцях.

А з 1914-го вирушив разом із сином Еміліаном до боснійського містечка Козарац, де провадив місіонерську діяльність серед українських поселенців.

Від перших днів проголошення ЗУНР отець Григорій Ковч – у вирі тих подій. Немолодий вже, 58-річний заслужений священник. Звісно, мав повне моральне право повернутися на парохію, пережити чергову війну, продовжувати нести слово Боже, виховувати онуків. Аж ні, совість не дозволила, у доленосний для народу час разом з сином пішов до армії, був призначений капеланом великого військового з’єднання – ІІ Галицького корпусу УГА у складі чотирьох бригад (УСС, Коломийської, Бережанської та Золочівської) під командою полковника Мирона Тарнавського. Вповні розділив долю Галицької армії у 1918 – 1919 роках.

Помер 19 грудня 1919-го року, у Старокостянтинові, в розпал епідемії тифу. Місце поховання у братській могилі невідоме.

Наразі жодного місця пам’яті про нього у краї, якому він так щиро служив, не створено.

* * *

На добру згадку нащадків заслуговує і молодший брат отця Григорія, отець Василій Ковч, чия душпастирська праця також пов’язана з Тернопільщиною (1868, Малий Любінь Городоцького повіту – 1941, Капустинці Чортківського району Тернопільської області).

Якщо довіряти відкритим джерелам, він отримав гарну освіту: закінчив гімназію у Львові, Львівський університет, навчався у Відні, Празі, Парижі, Римі. Володів багатьма іноземними мовами: польською, німецькою, чеською, італійською, латиною, грецькою, івритом.

Був рукоположений на священника в 1900 році Андреєм Шептицьким, на той час Станиславівським єпископом.

Священничий шлях отця Василія пролягав Чортківським повітом: служив співробітником парохії у с. Росохач (1900 — 1906 рр.) у с. Улашківці (1907 — 1909 рр.) у с. Капустинці (1909 – 1914). Одночасно працював як шкільний комісар на села Чортківського і Борщівського повітів: Ланівці, Лисівці, Шипівці, Улашківці, Сосулівка, Росохач, Угринь, Олексинці.

У роки Першої світової війни, у зв’язку з окупацією Поділля, його було скеровано в село Заріччя Надвірнянського повіту.

У повоєнний час – багатолітній парох с. Капустинці Чортківського повіту (1918 – 1941). Тут ним збудовано великий парохіяльний будинок, який у селі ще й досі називають палацом. У 1940-х роках у ньому діяла «захоронка» (дитячий садок) під опікою сестер-законниць, від 1945 року аж до початку ХХІ століття – Капустинська середня школа.

Відомо, що впродовж свого життя о. Василь Ковч багато писав, але з невідомих причин не видав своїх творів. На парохії вони також не збереглися. Існує версія про те, що рукописи було конфісковано органами держбезпеки у 1939 році. Подальша їхня доля невідома.

Як свідчить священнича метрика отця Василія, збережена у ДІАФО, помер він 28 березня 1941 року. Похований у с. Капустинці біля церкви. Його скромна могила збереглася, нещодавно впорядкована церковною громадою.

Світла пам’ять!

Джерела інформації:

1. о. Еміліян Ковч – «Чому наші від нас утікають?» — Львів, 1932

2. Ковч – Баран А.М., «За Божі правди і людські права: збірник на пошану о. Еміліяна Ковча». – Саскатун, 1994

3. Державний архів Тернопільської області, фонд 274, опис 1 – Місячні звіти повітових команд Державної поліції Польської республіки

4. Жанна Ковба – «Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Київ: Дух і Літера, 2009.

5. Жанна Ковба – «Парох Перемишлян і Майданека» – https://www.ji-magazine.lviv.ua/inform/info-ukr/kovch.htm

6. «Ковчег отця Ковча» (збірка публіцистичних статей), – Київ, 2017

7. Газета «Діло» від 17.09.1933 №244 д-р Юлій Олесницький – Перша краєва українська національно-демократична організація

8. Скіра Ю. Р. – «Участь монахів Студійського Уставу у порятунку євреїв на території Львівської архієпархії Греко-Католицької Церкви у 1942–1944 рр.» – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, НУ «Львівська політехніка», Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2017.

9. Михайло Шкільник – «Як мiг, боронив справедливість Спогади про пережите під владою Австрії, Польщі, СРСР, Рейху», видавництво Українського католицького університету, 2017.

10. Олег Дух – «Коли б зі мною щось сталося. Розстріл євреїв Перемишлян в урочищі Березина», Проект «Локальна історія», 2021

11. Курт Левін «Мандрівка крізь ілюзії», Видавництво «Свічадо», 2007

12. Василь Дрозд – «Родина душпастирів Ковчів на Заліщанщині» — Чернівці: ТзОВ «ДрукАрт», 2012.

13. Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. – Нью Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1974

14. Горбачевський Лонгин – «Мій житєвий шлях. Моїм дітям і внукам на спогад» – Монтреал-Пєррефондс, 1963

15. Державний архів Івано-Франківської області, фонд 504, опис 1, спр. 195 а – Книга обліку священників Станиславівської архієпархії, 1873 – 1944 рр.

Олександр Степаненко,

Громадська організація «Гельсінська ініціатива – ХХІ»