До особистостей, роль яких у моєму житті була визначальною, належить, без сумніву, і Богдан Хаварівський. У моїй пам’яті він поруч із такими знаковими постатями, як письменник Василь Фольварочний, професор Володимир Здоровега, редактор Микола Костенко, режисер Ярослав Бабій, публіцист, літератор і краєзнавець, людина енциклопедичної ерудиції Михайло Ониськів.
Саме з подання останнього – невтомного генератора ідей та вмілого їх реалізатора, який тоді очолював редакцію заснованого з його ініціативи журналу “Тернопіль”, я на початку осені 1992-го став головним редактором ще одного дітища (першими були видані книги) цього часопису – літературно-громадської, культурологічної газети Русалка Дністрова”. Так її назвав знову ж Михайло Ониськів – як символ продовження традицій однойменного альманаху славнозвісної “Руської трійці”, надрукованої в Будапешті 1837 року й уперше в Україні перевиданої у 1910 році в Тернополі.
Перше число газети “Русалка Дністрова”, увінчане закликом авторства Маркіяна Шашкевича “Разом к світлу, други жваві!”, побачило світ 8 жовтня 1992-го – чотири сторінки великого формату. в двох кольорах, що тоді було ще святковою рідкістю. З кожним номером нове видання набувало авторитету.
І не тільки серед письменників, митців, педагогів, загалом інтеліґенції. І не лише в нашій області. Публікуватися в “Русалці Дністровій” мали за честь автори з усієї України, особливо ті, життя і творчість яких були пов’язані з нашим краєм, – від теребовлянина-львів’янина Романа Лубківського до вінничанина-тернополянина-киянина Петра Перебийноса. До редакції надсилали і поезію, і прозу, й статті.
Повертаючи сучасникам вимушено забуті за радянської влади імена видатних українців, ми використовували для газетних публікацій чимало архівних документів. Звичайно, з дозволу директора Державного архіву Тернопільської області (ДАТО) Богдана Хаварівського, який був палким шанувальником “Русалки” від першого її числа. Отоді наше знайомство і переросло в міцну дружбу, котра тривала до останніх днів Богдана Васильовича. Її підсилювало те, що на спільну просвітництку працю нас благословив незабутній Ігор Ґерета, котрий вважав за необхідне мовити добре слово чи не про кожний номер газети або хоча б ту чи іншу окрему публікацію.
Захопившись пошуками недоступної раніше інформації з краєзнавства, насамперед про легіон Українських січових стрільців, ЗУНР, Українську Галицьку Армію, видатних уродженців Тернопільщини, я дедалі частіше припадав до архівних джерел і, врешті-решт попросився на роботу в ДАТО. На щастя, тут була вільна викансія, і з доброї волі Богдана Хаварівського я в листопаді 1993-го став “архівістом першої категорії відділу публікацій і використання документів”. Разом з тим залишався головним редактором “Русалки Дністрової”.
Насамперед ми з директором розширили висвітлення діяльності ДАТО (а вона ставала дедалі багатогранішою) в обласних засобах масової інформації. Архів “прописався” на сторінках газет, “зазвучав” по радіо і телебаченню, став місцем проведення прес-конференцій. У “Русалці” завели постійну рубрику “Скарби архіву”, під якою автори виступали з пропаґандистиськими та пошуковими матеріалами. Наступного, 1994 року ДАТО став співвидавцем газети (разом з управлінням преси та інформації), а Богдан Хаварівський розділив із Борисом Хижняком почесну місію шеф-редактора. Обидва було сміливими у газетній практиці, тож для нас не існувало заборонених тем.
Особливо запам’ятався випадок із публікацією у двох числах (№№ 1 та 3 за 1994 рік) великої статті київського музикознавця Михайла Головащенка “Міф і правда про Соломію Крушельницьку”. Дослідженню життя та діяльності нашої видатної землячки цей авторитетний фахівець присвятив значну частину свого житття, вивчивши кілька мов і побувавши в тих країнах, де виступала співачка. Результатом його роботи став двотомник листів, споминів, документів, рецензій та інших матеріалів “Соломія Крушельницька”, який М. Головащенко здав у видавництво “Музична Україна”. Про це стало відомо одній з київських письменниць – дружині дуже впливового чиновника. За допомогою свого чоловіка вона призупинила вихід книжки, а на основі інформації з двотомника нашвидкуруч написала роман, до того ж, із багатьма фактологічними помилками. Обурення М. Головащенка можна було зрозуміти. Він підготував із цього приводу цілком арґументовану аналітичну статю, але київські та львівські видання відмовились її друкувати.
Пошуки справедливості привели вже немолодого чоловіка до мого кабінету в ДАТО. Уважно ознайомившись із статтею М. Головащенка та романом про С. Крушельницьку, я запропонував Б. Хаварівському і Б. Хижнякові надрукувати написане без жодних скорочень. І обидва шеф-редактори, вислухавши мене, відразу ж погодилися. Публікація справила ефект вибуху бомби! Газету просили передати в інші міста, насамперед у столицю України, а М. Головащенко, побачивши свій крик душі на сторінці “Русалки”, розчулився до сліз. Він охоче погодився стати консультантом нашої з І. Ляховським п’єси “Соломія Крушельницька”, прем’єра вистави за якою відбулася в Тернопільському драматичному (нині академічному) театрі ім. Т. Шевченка 25 березня 1995 року. До цього, як згодом і до “Мазепи” за Б. Лепким, значних зусиль доклав Б. Хаварівський, оскільки керівництво театру, м’яко кажучи, не горіло бажанням допомогти реалізувати наш задум, хоча нас підтримали тодішні очільники області Б. Косенко та Б. Андрушків, і на постановку були виділені необхідні кошти. Досить переглянути тернопільську пресу тих часів, щоб переконатись, як наполегливо Б. Хаварівський – широко знаний у краї громадський діяч, депутат обласної ради – боровся за те, щоб наш театр повернувся обличчям до цих двох знакових постатей в українській історії. І треба було бачити його обличчя на прем’єрі – воно сіяло щастям…
Навгамовна енергія Б. Хаварівського чи не щодень диктувала йому нові ідеї, і багатьма з них він ділився зі мною, розуміючи значення газети. Спільно з колективом ДАТО ми підготували кілька тематичних суто архівних номерів, доводячи читачам, що архів – це не могильник таємниць, як було за радянських часів, а скарбниця інформації, якою треба вміти користуватися. Популярність газети зростала, кабінет Б. Хаварівського перетворився на епіцентр літературно-мистецько-краєзнавчого життя Тернополя, тут можна було побачити не одного письменника, художника, актора, історика… Відвідувачів побільшало, коли працівником редакції “Русалки” став відомий поет Борис Демків. І в цьому знову проявилися добра воля Б. Хаварівського, його чуйність та розуміння того, що таланти треба підтримувати. Адже Б. Демків, з об’єктивних причин залишившись без роботи, просився у штат кількох редакцій.
Ніколи не забуду, як він кілька разів приходив до вдвічі молодшого за себе редактора однієї з газет, знаючи, що тут є вакансія, і казав: “Візьми мене на будь-яку посаду, бо в нас у сім’ї сутужно з коштами, а я погано працювати не вмію…” Той кілька тижнів відбувавсь обіцянками, відтак зарахував на державне утримання… свою коханку. Проблему розв’язав, знову ж таки, Б. Хаварівський. І справді, сумлінішого, ніж Б. Демків, працівника у редакції “Русалки” не було. До того ж, до газети потягнулася творча молодь: Борис Миколайович умів і любив працювати з початківцями. А обличчя Б. Хаварівського знову ясніло радістю – архів повнився цікавинками, тут створювали особові фонди найдостойніших.
Одним із них став народний артист України, актор і режисер Тернопільського театру ім. Т. Шевченка Павло Загребельний. Тоді він унаслідок конфліктів із владою працював уже в Тернопільському експериментальному інституті педагогічної освіти. І після кількох бесід із Б. Хаварівським упорядкував свій мистецький архів та приніс у ДАТО акуратно пронумеровані папки з текстами п’єс, режисерськими помітками, програмами тощо. А інший народний артист України – режисер, композитор та виконавець власних пісень Анатолій Горчинський своїми відвідинами започаткував у ДАТО зустрічі з творчими людьми “Душі криниця”.
Тим часом задуми директора архіву сягали нових горизонтів. Із моєю допомогою (бо іноді доводилося писати й кілька листів за день) налагоджували зв’язки з терно-пільською діаспорою – як східною, так і переважно західною. Бібліотека ДАТО поповнювалась унікальними виданнями, надісланими з Канади, США та інших країн. Цими газетами, журналами, книгами, про надходження яких ми інформували в “Русалці Дністровій” та іншій пресі, навперебій користувалися відвідувачі читального залу, часом була й черга за тим чи іншим збірником або монографією з історії краю.
Це Б. Хаварівського тільки тішило. Оосбливо зрадів він, коли уродженець села Криволука на Чортківщині, згодом громадсько-політичний діяч, журналіст, письменник, редактор у Німеччині й Канаді Василь Дідюк передав у ДАТО, де створили його особовий фонд, понад дві тисячі одиниць книг і періодики зі своєї бібліотеки.
Тісні зв’язки ми налагодили й із працівниками Львівської наукової (нині національної) бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Тут у колишньому “спецсхові” збереглися заборонені за комуністичного режиму видання, у т. ч. твори наших земляків. Серед них – і публікації уродженця села Славна на Зборівщині Романа Завадовича, якого у США найменували “князем української дитячої літератури”. Ми з Б. Хаварівським зав’язали листування з його спадкоємцями, і незабаром посланці з-за океану передали нам та львів’янам кількадесят книжок Р. Завадовича, що побачили світ у діаспорі. Найпопулярніші з них – “Пригоди ґномика Ромтомтомика” і “Гоца Драла” ми перевидали у Тернополі. Зрозуміло, що для цього, як, до речі, й для виходу “Русалки Дністрової” доводилося шукати спонсорів, і тут Б. Хаварівський знову був на висоті. Наші мандри кабінетами можновладців і багатих людей закінчувались, як правило, успіхом. Якщо не з першого, то з другого чи третього разу – мета виправдовувала настирливість.
Популяризації творів Р. Завадовича, загалом поверненню цього імені на рідну землю посприяло й те, що знову ж таки значною мірою завдяки наполегливості Б. Хаварівського обласний театр ляльок (нині академічний театр актора і ляльки) взяв до репертуару його та Р. Олефір п’єсу “Добродушко” за мотивами віршованої назви Р. Завадовича “Пригоди ґномика Ромтомтомика” (прем’єра відбулася 30 липня 1995 р.), а згодом ми разом із Богданом Васильовичем “воювали” за мої “Козацькі вітрила” у цьому ж театрі. Боротьба тривала… чотирнадцять років і закінчилася прем’єрою 29 листопада 2009 року. Ця вистава відзначена на кількох фестивалях і, на жаль, карбами на наших серцях.
Своєрідною вершиною нашої спільної з Б. Хаварівським діяльності в архіві стало започаткування серії книжок “Корінь і крона”. Першими з них були збірка В. Касараби “Мій подарунок”, путівник Р. Матейка і Б. Мельничука “Шляхами стрілецької слави”, збірник “Підгаєччина в спогадах еміґрантів”, дослідження О. Гайдая і Б. Хаварівського “Біфони”, А. Гудими “Почаївський монастир в історичній долі українства”, Є. Дороша “Євген Качала”, Є. Філя “Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року та діяльність похідних груп”, тритомний словник імен тернопільської української західної діаспори “Журавлина” книга”. Ця серія продовжувала виходити і після того, як у 1998 році тодішній ректор Тернопільської академії народного господарства (нині національний економічний університет) Олександр Устенко запросив мене працювати головним редактором новоствореного видавництва “Економічна думка”, і я попрощався зі своїм архівним кабінетом.
Та не з Богданом Хаварівським. Рідко який день обходився без нашої зустрічі чи телефонного дзвінка. Богдан Васильович постійно сприяв мені як головному редакторові у підготовці та виході перших в Україні регіональних видань такого типу – чотиритомного “Тернопільського Енциклопедичного Словника” й тритомника “Тернопільщина. Історія міст і сіл”, членом редакційних колегій, як і “Книги пам’яті”, журналів “Тернопіль” і “Літературний Тернопіль” та багатьох інших видань він був! Мало не в буквальному розумінні воював за них, допомагаючи долати об’єктивні та суб’єктивні перешкоди, опір окремих осіб, супроти яких йому доводилося діяти вже як очільникові обласного “Меморіалу”. З такою ж єнергією боровся за створення нормальних умов для діяльності народного театру-студії “Сузір’я” під орудою заслуженого діяча мистецтв України Ореста Савки. За належне пошанування пам’яті полеглих борців за волю України та відзначення поета-політв’язня Степана Сапеляка за його внесок у відновлення Української державності. За відродження Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана і Левка Лепких, громадську раду з присудження якої очолював. Цей перелік можна продовжувати. Адже уявити Тернопіль 1970–2010-х років без Богдана Хаварівського – неможливо.
…У моєму жартівливому вірші “Тернопільські голоси і силуети” з описом найхарактерніших особистостей нашого міста є такі рядки:
Марчук з Хаварівським
Прошкують на каву…
Також у 2011-му році я написав таку присвяту Богданові Васильовичу:
Яких культурологічних справ не доторкнешся,
Що за літ сорок здійснені у нас, –
Там Хаварівського відбиток дум знайдеться,
Вписав себе Богдан навічно в час.
Так, навічно вписав. Жаль, дуже жаль, що зарано зупинилося його християнська (був сином сільського дяка) стило добротворення…
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
письменник.
Публікація:
Г-та
Вільне життя плюс. – П’ятниця. – 28 жовтня 2016 року. – № 84 (15820). – С. 6.