(ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ІГОРЯ ПАВЛЮКА)
litgazeta.com.ua/articles/tamara-severniuk-vin-narodyvsia-poetom
Бог кинув у його душу іскру геніальності, з якої згодом розгорілася жагуча жадоба пізнань відкриттів для себе світу слова, а в слові – тайни небес.
Це стало закономірністю несхожості у творчості, як в колі своїх ровесників, так і серед маститих сучасних класиків.
Україна має немало поетів, цілованих небом, але Ігор Павлюк – один, гордість і слава країни.
Його слово найперше – молитва душі. Тож і переконаний, що за цей великий Божий Дар він заплатив трагічною втратою – з самої з’яви його на світ – при пологах померла мати.
Постійне відчуття сирітства поглибило душу слова, огорнуло її відчуттями і почуттями, незнаними тим, хто виріс в родинних сім’ях.
Може тому в його поезії, прозі, драматургічних спробах так багато розуміння, співчуття, вболівання і захисту інших, а то й самого світу від болючих, невеселих викрутів долі.
У кожної людини є своя місія на тому часовому відтинку, що зветься життям.
У поета – це особлива субстанція.
Поетичне Слово – це не потік підсвідомості, який нічого не виражає.
У нас пішла мода на так звані – білі вірші, часто вражаючи сіризною плетива словесних абракадабр, претендуючи на «глибоку» філософію.
Ігор Павлюк – поет традиційний, тобто – класичної форми творіння.
Пошук і освоєння – координат його творчого пошуку. При читанні його поезій ловиш себе на тому, що чуєш в собі якусь незбагненну хвилю молитовного причитання – не плач, не сльозливе скиглення, не жалі і не версифікаторства, які імітують страждання і т.д.
Його поезія – справжні переживання, тривога, єднання з трагедією вилюднення у жахітті світових катаклізмів.
А небесне призначення Слова – прозрити змертвілу душу – душу загублену.
…Ми з ним ніколи не бачились, але, поринувши в його поетичний світ, неможливо було одірватися. І – зворушливо спостерігати, як ця людина долає сходинки життя, даруючи йому свій Божий скарб – невмирущість Слова.
Ігор Павлюк – поет, прозаїк, науковець, автор понад 50-и книг поезії і прози, історичних досліджень, знаний не лише в Україні.
Він – член Національної Спілки письменників України, член англійського пен-клубу, член Асоціації Європейських письменників, почесний канцлер Національної Федерації Державних поетичних суспільств США.
Його книги виходили в Англії, США, Росії, Польщі, Франції.
І жив закордоном, і спілкувався з багатьма там відомими людьми, але ніколи й ніде не втрачав своєї ідентичності.
І повертався в Україну, і живе у Львові…
Працює…
І болить йому все, навіть, здавалося б така дрібниця, болить гостро, пекучі:
…Пишуть вірші порожні
На жовтих листках лотерей,
І бабуся-повстанка
В бабусиній вишиванці
На чутливе «Спасибі»
Відтіює вам «О’кеу»…
* * *
…Тут вмирає той міт
Золотий про країну волі…
Може, він ще воскресне.
Воскреслі ідуть від нас.
І народить калина від клена
Сумну тополю,
Наче сон на чужій землі –
Бандури стара струна…
* * *
Там вітер вічний,
А зірка смертна,
Сорочка свічки
Об світ подерта.
Його можна цитувати безкінечно. Він невичерпний. Ворожбитно образна площина – своєрідна, гаптована дивами слова, плахта.
Коштовні берви від минулого до сучасного і в непередбачену майбуть.
Мудрі алогізми, гармонійна розхристаність, сплетіння неймовірно різнокореневих непоєднань, лаконізм.
* * *
Сніги заснули
Під гру на лютні,
Уже минуле
Стає майбутнім.
* * *
…В хаті сиро,
День, як сіра пташка
На моєму ліжку
Час лежить…
* * *
Смак калини – смак життя…
* * *
Він із честю виконує свою місію, про що сам говорить: «Моя місія – збільшення, духовності в собі і у світі».
Всі його книги про це, а в книгах – усе життя.
«Магма», «Чоловіче ворожіння», «Алергія на вічність», «Паломник», «Бунт свяченої води», «Торф» – поетична лірика… «Біографія дерева, племені поетів» – повість-притча.
* * *
Першим моїм потрясінням став «Паломник»
Завмерла душа.
Така дивовижна, така глибока ненав’язлива відвертість, аналітика – через призму власного зламу і просвітлення – різних відтинків і відтінків епох, історичних вивертів, ламання осколів зраненої, але не зламаної душі, протятого, але звільненого – над самою безоднею падіння – нескореністю крилатого духу творення. Мука очищення, якесь дитинне бриніння загадково-манливої небесної струни…
Тоді я йому написала «Дякую Вам… Тобі за можливість справжньої радості доторку до істинного творіння непроминущості».
І додала свою йому присвяту:
«Іду в ході натомлених прочан,
Нічим свій дух ослаблий не неволю,
Нема в мені ні тінечки прощань,
Ні нарікань на долю чи недолю.
Ані страху тернового вінця,
І тої миті, що зовуть остання,
Є лиш спасенний подув вітерця
З святих небес –
Як Богове послання».
Здавалося – вже нічого, більш глибокого окрім «Паломника» не буде.
Але от вийшов двотомник «Богоєднання» – записки поета Ігоря Павлюка, – і забракло слів… Душа поринула у Божественне сіяння.
Все переплелося у тому осяянні: тривоги, відчай невимовного болю, зриви спротиву, неочікувана брутальність, смирення, обурення, доторк до коренів існування Всесвіту, лагідність Божої Десниці над схиленим чолом поетового письма.
«Я не пишу щоденників подій, я пишу щоденник думок і вражень…» – зазначив Павлюк і додав своє кредо думання: «Найстрашніше у житті – це не встигнути прийти до Бога».
Кожен з нас шукає свою дорогу до Храму, часом навіть не розуміючи що він по ній іде.
Поетове «Богоєднання» – житейська мудрість, огорнута серцем синівської любові.
Легкий подих його слова не виказує тієї муки, мучеництва пошуків істини. Але книга – це його Божа оселя, де йому живеться найрідніше і віддано працюється.
І як же душа моя возрадувалась, коли я прочитала, що саме національна Федерація державних поетичних суспільств США подала кандидатуру українського поета Ігоря Павлюка на Нобелівську премію. Здивувалася, що це подання надійшло не з України. Та й особливого розголосу в Україні не знайшло.
А як би це було гордісно і славно нашій державі, як би у нас був свій Нобель…
Звичайно, слава – це примхлива пані, але, якщо вона заслужена, то це свято не лише премійованого…
Пишу цього листа, суто особистого листа, спіткнувшись об поетові рядки:
Насправді, все просто:
Фатально подібні труна і колиска.
І зрозуміло:
Біла ворона завжди
У чорних списках.
Тінь Чумацького Шляху – Дніпро –
Там десь стає солоним
Тут десь його ребро –
Її лоном.
Насправді все просто:
Героїв люблять юди
Й баланди миска.
А справжні вірші –
Безсмертні
Записки…
Про що думав поет, нотуючи ці рядки? – той, що не «біла ворона», а білий птах без жодної чорної ознаки?
Ще раз наголошую – цей мій лист – суто особистісний – не хвалебна ода, не аналітичне препарування художніх текстів для скурпульозного дослідження їх знаковості.
Просто хотілося висловити своє зачудування цією постаттю, його художнім Всесвітом, дивовижною метафоричістю, стильовою вишуканістю, поділитися радістю від подання на Нобелівську премію українського поета і – смутком, що це зробило зарубіжжя, а не своя країна, і побажати Ігорю Павлюку таки отримати цю заслужену нагороду на втіху і славу рідної країни.
…Знову і знов гортаю сторінки його книг, гортаю і бачу: біжить поліськими травами босоногий хлопчак. Розкладає на березі Бугу багаття, пече на жаринах картоплю.
Поряд, наче зійшов з картини Івана Іжикевича «Мені тринадцятий минало», юний Тарас Шевченко.
Він ще не знає, що він – геній.
А босоногий хлопчак з Полісся сидить біля багаття…
І – пише.
Він теж іще не знає, ким він став у нашому сьогодні і у вічності…
Тамара СЕВЕРНЮК,
поетеса, член Національної Спілки письменників України, лауреат обласних та міжнародних літературних премій імені Сидора Воробкевича, Дмитра Загула, Володимира Винниченка, Григорія Сковороди; Заслужена діячка мистецтв України, відзначена медалями: «На Славу Чернівців», «За Заслуги перед Буковиною», «Незламні», «Вдячна Буковина». Нагороджена державним Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, Міжнародним Орденом Честі з титулом «Жива легенда».
23 вересня 2025 року.
Leave a Reply