Він сказав дуже мало, але сказав дуже добре

20 років тому не стало поета Валерія Лісовського

Мелодії осінньої печалі. Поезії, пісні, спогади. Автори-упорядники — Богдан Лісовський, Неля Лісовська. — Житомир: Рута, 2010. — 220 с. (с. 160-163).

Валерій Лісовський… Для мене він був і назавжди залишиться незвичайною людиною, щирим поетом-мрійником і товаришем по духу.

Він був зліплений, власне, з того самого тіста, що і всі тодішні вихованці факультету української філології Житомирського державного педагогічного інституту першої половини 70-х. Хоча ми не з одного курсу, та поєднувала нас любов до поезії, до мистецтва, до української культури. Ми жили у своєму вигаданому і водночас такому реальному світі! У світі доносів і пильних очей кедебешників, у світі ілюзій і віри в те, що наша майбутня вчительська професія найбільш витребувана і піднята на ту висоту, на якій вона ще ніколи не стояла у світі. Життя, як виявилося, розпорядилося інакше.

Перша потужна хвиля шістдесятників в українській культурі, викликана хрущовською відлигою і всупереч бажанням кремлівських вождів, не могла не породити другу, не менш потужну на початку сімдесятих минулого століття. Саме ця друга мистецька хвиля цілком і повністю підхопила людей творчого складу, таких як Валерій Лісовський.

З теплотою і вдячністю згадую те життєрадісне житомирське творче коло — Петро Опанасенко, Михайло Пасічник, Володимир Шинкарук, Петро Білоус, Володимир Лиза, Віктор Мазуркевич… Навчаючись у вузі, ми постійно обговорювали свої творчі набутки, безжально критикуючи один одного. Доброю школою була обласна літературна студія, щирі поради відомих літераторів Бориса Тена, Михайла Клименка, Валентина Грабовського, Михайла Сича.

З тої незабутньої пори спливло не одне десятиліття. Здається, наче це вчора було, та наразі огортає невимовний біль від усвідомлення того, що вже ніколи не стрітися з добродушним Петром Опанасенком та вільнодумним Валерієм Лісовським — обидва з достоїнством зустріли третє тисячоліття, стверджуючи, що щасливого життя немає, а є лише щасливі дні.

Пригадую нашу останню безтурботну зустріч утрьох — Валерій Лісовський, Петро Опанасенко та я. Валерій тоді працював у Головківській школі Малинського району і приїхав до обласного центру з доробком нових віршів, аби показати нам. До того він вже встиг видати досить цікаву поетичну збірку «Сон-трава», а оце підготував другу, казав щось на кшталт осені, яка щедрує.

Валерій несподівано з’явився у редакції обласної газети «Житомир», редактором якої я незмінно був упродовж десяти років, й одразу заявив, що у нього є вдосталь часу, аби погомоніти, бо давно, мовляв, не бачилися. Тож він охоче пристав на пропозицію поїхати «на річку» — так називали наші творчі пенати на річці Тетерів. Особливо влітку ми полюбляли навідуватися до нашого спільного приятеля Стасіка, котрий мешкав над самою річкою при в’їзді до приміського села Тетерівки.

Діставшись тролейбусом до гідропарку, пройшлися до села пішки, — і ми вже на місці. Станіслав завжди радів зустрічі з нами, бо був на заслуженому відпочинку й, очевидно, нудьгував за веселим товариством. Проте Валерій Лісовський як істинний патріот свого прізвища захотів поближче до лісу, на інший берег широкої ріки, де були гарні краєвиди і ледь-ледь проглядалися обриси міста. Не була б то поетична душа!

Взявши Стасікового човна, який завжди тут був пришвартований, повеслували мимо острівця «Кохання» на правий берег. Знайшли підходяще місце — і сіли колом. Згадували недавнє-колишнє, ділилися планами на майбутнє. Знали б тоді: хочеш розсмішити Бога — розкажи Йому про свої плани. Валерій якось ніби мимохіть обмовився про своє особисте життя. Казав, що наразі найбільше гордиться сином Богданом, якого йому подарувала доля та кохана дружина Неля. Саме у родині він черпає натхнення для своїх нових поезій, а ще — у товариському колі однодумців. Тільки потім я усвідомив значення тих слів, що сказав він тоді, при нашій останній зустрічі: «Хай доля розтопче мене, а я подивлюся, чи не стане їй соромно».

Валерій читав власні вірші різної тематики, заводив розлогі пісні, які ми охоче підхоплювали, що аж відлуння котилося по воді. Він більше розповідав про свої творчі пошуки, і менш за все — про свою педагогічну діяльність. А Петро Опанасенко, який ще на початку сімдесятих видав одну-єдину поетичну збірку «Я ще солдат», все повторював: «Я перестав писати вірші тому, що зрозумів: великим поетом не стану, а на менше — не згоден». Ось таке банальне виправдання знайшов собі.

Сонце золотило купол осіннього неба, а Валерій все читав поезії, як мені здалося, сумовиті, надзвичайно приземлені, сердечно молитовні. Чомусь запам’яталися прості і водночас метафоричні поетичні рядки вірша «Доля»:

Сіла осінь на порозі

Батьківської хати,

Стала золотом червоним

Килим гаптувати.

Вийшла мати на подвір’я

Сина виглядати

І на килимі зуміла

Долю прочитати.

Полились дощі колючі,

Випрали той килим.

Став він, як волосся неньки,

Білим, білим, білим.

З висоти часу важко не розгледіти у цьому пророчому вірші власну долю автора. Звістка про його надзвичайно ранню смерть 27 грудня 2004 року у розквіті творчих сил була і несподіваною, і приголомшливою не лише для мене, а й для всіх його близьких і друзів. Хоча він сказав дуже мало, але сказав дуже добре. Бо завжди казав правду — і цим був оригінальним.

Великий китайський філософ Лао-дзи стверджував: хто помер, але не забутий, той безсмертний. Валерій Володимирович Лісовський, без сумніву, не забутий. Хоча він видав усього дві поетичні збірки «Сон-трава», «Щедрує осінь» та одну пісенну у співавторстві з композитором Леонідом Римарчуком — «Заметіль кохання», — це значно пересилює натиск поетичного бруду, що часто-густо пливе річищем людської байдужості, капіталізації почуттів і зверхності матеріальних благ над духовними. Ліричні поезії та пісні Валерія Лісовського збагачують наші серця новим змістом і спонукають замислитися над марнотою марнот.

Михайло ЖАЙВОРОН