Василь Звонар – відомий журналіст на теренах Закарпаття. За час роботи в засобах масової інформації написав понад 100 нарисів, кореспонденцій, репортажів, інтерв’ю, заміток, рецензій, есе. Він був дуже талановитим журналістом. Вважав, що друковане слово повинно боротися за справедливість, правду, захищати знедолених. Коли треба було, звертався у різні установи, організації, щоб допомогти людині, котра звернулася до редакції газети, як до однієї з останніх інстанцій, де ще можна було сподіватися на правду. Він вболівав за долю людей, ішов до них із чистою душею, без вагань і упереджень ставав на їх захист. Написав чимало пристрасних матеріалів роздумів – співпереживань про людські долі.
В.Ю.Звонар народився у мальовничому куточку Іршавщини – гірському селі Волоське (тепер Підгірне) 1 січня 1922 року. Де б не був, куди б не ходив, він завжди був залюблений у рідний край, де все йому було миле і дороге, де починалася його життєва стежка.
За час роботи в редакції газети «Нове життя» мені часто доводилося спілкуватися з ним про життя-буття. До того ж, мій тесть Юрій Юрійович Глеба(батько дружини) його ровесник, разом ходили у місцеву народну школу. Під час зустрічі вони часто згадували про шкільні роки. Василь Юрійович охоче зізнавався, що він любив дивитися на солом’яні стріхи невеличких сільських хатинок, що двома рядами обступали довгу вулицю, подовгу милувався буйними садами, що берегли від негод людські оселі, а їх господарям давали певний зиск. Справа в тому, що у ті часи селяни відправляли свою продукцію у Будапешт і Прагу, соковитими сливами, червонобокими яблуками, духм’яними грушами смакували їх мешканці.
Маленький Василько подовгу вдивлявся у гомінкий потічок, що котив свої хвилі край людських городів, на яких росли сливи, яблуні, груші і волоські горіхи (напевне, село тому і називалося Волоське). А в кінці саду росли ясени, верби, осики, які захищали урожай від літніх паводків, що часто наступали на селянські садиби,завдавали чималої шкоди.
Цікаво було дізнатися від Василя Юрійовича, що у них завжди був щедрий урожай фруктів. Про це турбувався батько. Сливи збирали дуже акуратно в кошики, щоб не стерти з плодів фарбу-пилок, бо інакше не можна буде здати садову продукцію.
У сім’ї Звонарів було одинадцятеро дітей. Батьки кожному прищеплювали любов до Бога, до людей, навчали бути чесними і працьовитими. Діти виросли хорошими людьми, користувалися доброю славою у селі.
Василько мав неабиякий потяг до знань. Після закінчення місцевої народної школи, батьки віддали його у Брідську народну школу, згодом – у Білківську горожанську школу.
– Там зібрався справжній цвіт педагогічних кадрів, – любив розповідати Василь Юрійович. – Саме там я мав можливість користуватися творами Шевченка, Котляревського, Федьковича, Франка, Панаса Мирного, Григорія Квітки-Основ’яненка.
Випускники школи переважно працювали на нотарських урядах, у банках, у торгівлі, кооперативних спілках, дошкільних навчальних закладах, а талановитіші поступали в учительські семінарії, гімназії, торговельну академію.
Згодом Василь Звонар вступив у Берегівську реальну гімназію. Потім продовжив навчання у Мукачівській реальній гімназії.
Збагачений знаннями, очолював окружний будинок культури. Цю посаду він займав із січня 1946 року до червня 1950 р. Він залишив по собі вагомий слід у культурі Іршавщини – плідно працював над створенням нових драматичних, співочих, танцювальних колективів у селах В.Раковець, Горбок, Заріччя, Доробратово, Загаття, Ільниця, Кушниця, Лисичово.
Василь Юрійович любив розповідати, що самодіяльні артисти Іршавщини першими побували у Києві на республіканській олімпіаді, повернулися звідти із чисельнними нагородами – медалями, дипломами, почесними грамотами і подяками. Це було далекого 1947 року.
Василь Юрійович часто згадував зустріч на той час із молодим українським поетом Михайлом Стельмахом, який розпитував про життя закарпатців під час окупації, цікавився боротьбою молоді за соціальне і національне визволення, розпитував про життя моїх батьків.
Праця в будинку культури дала можливість В. Звонарю спілкуватися із відомими письменниками області, такими як Михайло Томчаній, Матвій Тевельов, Микола Шаповал, художниками Йосипом Бокшаєм, Андрієм Коцкою, різьб’ярем Василем Свидою, керівником обласного радіомовлення Опанасом Приходьком та іншими знаменитостями.
За чашкою духм’яного чаю Василь Юрійович охоче згадував незабутні зустрічі із засновником Закарпатського народного хору Петром Милославським, із яким розмовляли про народну пісню, про очищення її від чужинських нашарувань. Це була високоінтелігентна людина, яка до фольклору ставилася з трепетною любов’ю. Він записав кілька мелодій народних пісень.
Та найбільше запам’ятався Василь Юрійович як талановитий журналіст. Починав із газети «Советское Закарпатье». Потім, редактор районної газети «Нове життя» Василь Лендєл, із великим задоволенням прийняв його на посаду заступника редактора районного часопису. Це був наперед продуманий крок – згодом В.Лендєла взяли працювати в обком партії, а Василя Звонаря назначили редактором газети.
Перед тим мав довгу, тривалу розмову із керівництвом району і області. Пройшло небагато часу і йому вдалося змінити обличчя видання. Він охоче надав шпальти районки молодим талантам. Завжди казав, що йому було дуже приємно, що саме на сторінках іршавської газети побачили світ перші вірші майбутнього лауреата Шевченківської премії Дмитра Креміня із с. Суха. На сторінках районки також побачили світ літературні спроби журналістів і письменників Степана Жупанина з Іршави, Юлії Зейкан, Олександра Сенинця з Білок, Івана Мельника, Василя Ковача із Великого Раківця, Михайла Панька з Приборжавського, Івана Калинича із Малої Розтоки. У «Новому житті» вперше була надрукована пісня з нотами Михайла Машкіна «Верховино, мати моя».
Коли Іршавщину приєднали до Берегівського району, у Берегові почала виходити газета для трьох районів: Берегівського, Виноградівського й Іршавського українською та угорською мовами, Василь Юрійович обіймав посаду заступника редактора.
Із часом в державі знову почалася реорганізація. У Іршаві продовжила виходити районка. У редакційний колектив улилися Іван Сухан із Заріччя, прийшли в газету Іван Печора із Ромочевиці, Йосип Чіка з Сільця, Василь Греба з Мукачева, Олександр Сенинець з Білок, Василь Мельник із Малої Розтоки.
То були часи, коли районка виходила три рази в тиждень тиражем 15-16 тисяч примірників. Прикрашали газетні шпальти сторінки і рубрики «Гірський дзвіночок», «Поетичним рядком», «У вечір суботній», «Рядки колючі Юрка Гірчиці», «Слово має наш читач», «Із глибин народних», «Цікаві випадки», «Подумайте, відгадайте», «Природа – наше багатство» та ін.
За час роботи в редакції Василь Звонар побував у кожному населеному пункті району. Любив писати про механізаторів, комбайнерів, водіїв, виноградарів, доярок, вівчарів, лісорубів. Читачі його впізнавали, знали в обличчя, довірливо до нього із своїми болями і проблемами. Колеги по роботі називали його «няньком», але він за це ніколи не сердився, а мудро віджартовувався, мовляв, якщо так кажуть, то так напевне воно і є. Головне, щоб вони слухалися «нянька» (редактора газети) і були порядними дітьми, себто журналістами.
Сім’ї Звонарів Бог дав двох дітей – доньку Ірину та сина Павла. Ірина пішла стежкою батька і з часом стала однією із добре знаних журналісток Закарпаття. Ії матеріали друкувалися в одній і найпопулярніших газет краю – «Закарпатська правда», тираж якої сягав далеко за 100 тисяч примірників. Десятки літ працювала редактором відділу освіти, науки і медицини газети «Новини Закарпаття».
Чоловік Ірини Василівни – Василь Густі теж творча особистість. Він відомий далеко за межами України поет, письменник, журналіст, лауреат багатьох престижних літературних премій, видав понад два десятки книжок. Був редактором видавництва «Карпати», працював на різних посадах в облдержадміністрації та облраді.
– У 60-70-их роках, – згадує тепер Василь Густі, – практикувалися творчі відрядження відомих столичних та крайових журналістів і письменників на периферію для зустрічей із читачами. Буваючи в місті над Іршавою, де на той час проживала сім’я Звонарів, імениті гості не оминали і скромну домівку Василя Юрійовича, редактора місцевої газети. Тож у юному віці Ірині пощастило побачити й почути багатьох відомих особистостей: письменників Івана Чендея, Петра Угляренка, Василя Поліщука, Василя Вовчка, Петра Скунця, Василя Діянича… Майже всі вони залишали свої книги із дарчими підписами, які зберігалися у сімейній бібліотеці Василя Юрійовича.
Василь Юрійович залишив про себе тільки хороші спогади. Ось розповідає про нього колишній вихованець Михайло Ціцак:
«Василь Юрійович завжди був оптимістом, і головне, добрим господарником. Дрова для опалення заготовляли вчасно, влітку, пічки ремонтувалися, в редакції були автомобіль та мотоцикл. Можливо, саме за цю турботу про колектив його називали «няньком»».
….В.Ю.Звонаря не стало на 91-ому році життя. Залишилися добрі спомини про нього.
Василь ШКІРЯ