(До комісії видання книжок Житомирської ОДА.Читаю рукопис книжки Ірини Кримської «На перехресті долі»)
Читаючи-перечитуючи вже перші вірші книжки, насолоджуємося веретеном вимережених із хистом вишуканих думок про думки, яких так бракує сучасному читачеві: «Мрію жити і навчитись жити»…
Мій граде древній на святій Ірші!
Із рудень, гут, ливарень розвивались.
Це – спадщина древлянської душі.
Болить травинка – наче власний палець.
Вірш «Ода Малину»
«Болить травинка – наче власний палець»… Поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Коса ловила промені з пітьми. / Вздовж обрію світанок прокидався».
Ми живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками:
Знов крізь болі льон цвіте й цвіте.
Не заклякнуть душі мертвим льодом.
Боже, дай нам ще і ще дітей,
що стають Поетами й Народом.
Вірш «Голос» (Біля хати Василя Юхимовича)
«…що стануть Поетами й Народом»… Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої поезії, прози, яка вимагає надзусиль душі і серця. Мусимо працювати на ниві-життя українськості: «Нечитання знесе Україну зі світу» (Євген Маланюк). Кожна добротна книжка українською мовою – це цеглинка в розбудову України. Тож хай добротне слово авторки освячує дорогу правди до вдумливого читача, яка окреслила свою скромну місію словами:
Ні, я не стану голосом епохи.
Я – лиш свіча у темному вікні.
Тож допоможемо поетці бути свічкою «у темному вікні». Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж краси, руху до єдності забагато не буває…
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент.