Коли в «Літературній Україні» від 8 лютого 2021 року мені на очі трапився вірш С. Короненко «Цей теплий Абукадим все ходить по теплій хаті», – одразу пригадалися «Абу-Касимові капці» Івана Франка. Спрацювала співзвучність імен центральних персонажів: «Абу-Кáсим» (у німецькій збірці арабських казок персонаж фігурував, зі слів Франка, під іменем «Абу Казем Тамбурі-форт») і Абукадим. Перша частина імені («Абу») натякала на східний колорит віршової оповіді, а друга – на небуденні пригоди, а ще пробудила лінгвістичні асоціації («кадим», кадіння).
Абукадим є мешканцем сучасної оселі з ламінатом (не конче східної), його присутність не надто помітна на перший погляд і позірна невидимість посилюється складовою анафорою зі значенням заперечення: «не» («неначе невидимий»).
Цей теплий Абукадим все ходить по теплій хаті,
Неначе невидимий дим відсвічує на ламінаті.
Та читач одразу відкидає думку про безплотного духа, бо Абукадим тільки схожий на невидимого («неначе»), та насправді він просто швидко зникає з очей.
С. Короненко вдається до одного з улюблених засобів своєї поетики: вертикальної внутрішньої рими, що поєднує перші піввірші суміжних рядків. У перших рядках ім’я персонажа римується зі словом «дим», утворюючи риму за типом відлуння (Абукадим – дим). Якби ми йшли, образно мовлячи, за рухом диму – знизу вгору – то могли б говорити про поглинання (іменник «дим» стає частиною іменника «Абукадим»), обоє мають одну ознаку, що на неї вказує прикметник «теплий». І читач може ідентифікувати на цій підставі персонажа віршової казки як доброго чоловіка. У другому рядку, щоправда, є подвійна згадка про дим у сусідніх словах («невидимий дим»), що утворює образ диму, який стелиться по підлозі. Тож читач припускає, що Абукадим невисокий на зріст – домовичок або гном.
І наступні рядки підтверджують це: чоловічок непомітно порядкує і наводить лад, коли всі в оселі сплять і його ніхто не бачить. Абукадим, звісно, не «гном у буфеті» (І. Жиленко), але до буфету зазирає («дзеленькне поміж тарілками»), не оминає і книжкової шафи («пошурхає поміж книжками»). Почути його кроки можна, уважно дослухаючись. І допомагає це зробити авторський звукопис: складова анафора «по», що у кожному рядку звучить тричі, але між рядками розподілена дзеркально (двічі в першому піввірші, один – у другому; а тоді навпаки – один у першому і двічі в другому):
Подушку поправить вночі, дзеленькне поміж тарілками,
Посмикає в дверях ключі, пошурхає поміж книжками.
Чимось Абукадим, що поправляє подушку, віддалено нагадує Оле-Лукойє Г. К. Андерсена, коли той допомагав хлопчику заснути і бачити сни. Загалом-то оті ключі в дверях, що дзеленчать уночі (знову внутрішня рима) можуть бути і ключами в світ сну і казки. Не дарма, ж далі виникають очуднені образи павуків «із золотими руками» (бо ж ткачі з них мистецькі) і несподівано уподібненими з мармеладом. Екзотичне зближення, що його можна списати на формальну потребу внутрішньої рими («лад – мармелад»). Риму вибудовано за принципом поглинання, коли друге слово римованої пари містить у собі перше. Так і читач «поглинає» казковий світ вірша Світлани Короненко, зазирає в закутки («захоче по закутках»), стежачи за Абукадимом, який
Захоче навести тут лад по закутках із павуками,
Вологими, як мармелад, і з золотими руками.
Прикінцева рима в розглянутих двовіршах стабільно наростає на один звук: «аті» (хаті – ламінаті); «ками» (тарілками – книжками), «уками» (павуками – руками). Надалі ця закономірність руйнується, та й внутрішня рима набуває іншого звучання: стає або складеною («над ним – нудним»), або дистантною, де звуки, що формують риму, розділено іншими («змахне – майне»). Менша кількість спільних звуків у кінцевій римі – «іті» (сіті – орбіті) компенсується більшою у внутрішній («н-д-ним») і навпаки: «ма-не» і «йустру – устра» (люстру – Заратустра).
Вони посміються над ним і ткатимуть вічні сіті,
Назвуть його дурнем нудним, що виник на їхній орбіті.
Він важко рукою змахне, закине їх десь аж під люстру
І тихо по хаті майне, величний, немов Заратустра.
Згадка про Заратустру (реформатора зороастризму) – доволі екзотичний елемент вірша. Семантично він виправданий ходом асоціацій: люстра як символ світла і Заратустра, який вбачав у боротьбі світла з темрявою смисл світового руху, вірячи в перемогу добра.
В наступному рядку портрету Абукадима додається неочікуваний штрих: кошлата грива (не шевелюра). Чи не про тваринку мова? Або домовичок став тваринкою? Така метаморфоза цілком вкладається у поетику чарівної казки, де перетворення відбувається в певний час і за певних умов?
У двовірші фігурує час («цифри на циферблаті»), означений як колючий і жорсткий. Фрагмент оцей цікавий тим, що звукова анафора сполучає останнє слово одного рядка і перше – іншого («кошлатій / Колючій»), а прикінцева рима є усіченою на один звук («кошлатій – циферблаті»).
Заплутаються павуки у гриві його кошлатій,
Колючій і трохи жорсткій, як цифри на циферблаті.
Те «латі» нагадує зачин вірша («на ламінаті») й викликає в уяві образ звіра, що ходить хатою. Це звірятко (пам’ятаєте про маленький зріст?) – кіт. І про це кажуть чотири фінальні рядки віршової казки:
Все ходить цей Абукадим, холонуть вже лапи гарячі,
І світиться око рудим на морді його звірячій.
А вранці він тихо засне на килимі попід дверима,
Й пальтечко його затісне лежатиме поряд незримо.
Тут внутрішня рима вже не «Абукадим – дим», як у перших двох рядках, а «Абукадим – рудим». Морда звіряча – це морда рижого (гарячого, «вогненного») кота. Казкова метаморфоза завершується під ранок, коли домовичок стає котом, а пальтечко домовика лежить поряд, свідчачи про перетворення. От тільки лежить незримо, тобто помітно не для фізичного зору. Але зором поетичним цілком зауважене.
Що робить цей домовичок-кіт, коли впорався з павуками? Він читає і охороняє оселю. Ось як про це пише Світлана Короненко дещо вище:
Та він вже забуде про них і матиме інший клопіт:
Шукатиме десь поміж книг якихось міфічних циклопів.
Ходитиме він по стіні, ходитиме тихо по стелі.
Здається, вони у ціні — такі охоронці в оселі!
Легко зауважити: в цьому фрагменті двічі (на початку піввіршів) є дієслово «ходитиме», а у фіналі вираз «все ходить». Це нагадує уривок із поеми «Руслан і Людмила» А. Пушкіна, що починається рядком «У лукоморья дуб зелёный». Там вчений кіт оповідає казки, ходячи довкола дуба. Тут кіт, що читає книги, ходить довкола хати – по стінах і стелі. Він є частиною реальності (рудий кіт), частиною казки (домовик, що перетворюється на рудого кота), і охоронцем сну, як це фіксують українські колисанки. До прикладу, ця:
Ой ти, коте сірий,
Вимети нам сіни,
А ти, коте білуватий,
Прибери нам в хаті,
А ти, коте чорний,
Сідай в срібний човен,
Лови рибки повен.
А ти, коте волохатий,
Не ходи по хаті,
Не буди дитяті.
Дитинонька буде спати,
Котик воркотати.
Ой на кота воркота,
На дитину дрімота.
Навіть більше – Абукадим є котом, що співає дитині колискову. Саме тому якоїсь миті його голос стає глухим: дитина засинає, тож голос долітає до її свідомості вже здаля, доки і зовсім не замовкає:
І голос його вже глухий, і голос його вже нечутний,
Неначе то відзвук сухий із піднебесної лютні.
Але цієї миті дитина бачить чарівний сон і долучається до світу фантазії та поезії. Можливо, найбільша перевага віршової казки про Абукадима, яку пропонує нам Світлана Короненко – це нагадування про світ дитинства, у якому дійсність і казка, фантазія і поезія – поруч.
Надія Гаврилюк