Перцов і Адамович
Після Помаранчевої революції композитор Данило Перцов,
прозираючи в зорях прийдешнє і посилаючись на Вернигору,
сказав: «Запам’ятай, тут усе й станеться». Мав на увазі Україну та війну.
Тепер і я знаю те, що Данило знав десять років тому.
З Ігорем Адамовичем, любителем гіперпростору й астрономії,
ми не раз стояли просто неба під луцькою крамничкою, п’ючи
коньяк. Якось, згадуючи у розмові Данила, товариш зізнався:
«Я теж аскет, але до Перцова мені далеко».
Прозиранням майбутнього Адамович не цікавився
і не екстраполював розсипані по небу зірки на долю.
Повторював: «Запам’ятай, Полярна зоря – завжди там».
Мав на увазі, що й без компаса можна собі порадити, якщо доведеться.
Я знав, його слова – залізобетон: товариш ніколи не блукав у лісі,
колись урятував себе й інших альпіністів-аматорів у Карпатах.
Завдяки Ріманові та Ейнштейну.
Адамович у дев’яностих, психонувши, звільнився з війська.
Не дослуживши кількох років до близької пенсії, хоча мріяв більше ніколи
не працювати: аскету на хліб багато не треба, солі не споживав,
а на алкоголь завжди знайдеться. Перекваліфікувався на інформатика
і нудився за комп’ютером у газовій службі. Після Революції гідності
почалася війна, й офіцер Адамович поїхав на Схід. 24 лютого 2022 року
почалася велика війна, весною Адамович був знову там.
Тепер має пенсію, але не знає, коли повернеться додому.
З високим мистецтвом на «ти» і безпорадний з матерією,
Перцов до війни не дожив: залишив по собі музику й спогади, решту –
забрав із собою. Вірив у Кетцалькоатля, любив музику Джезуальдо,
брав участь у реконструкціях рицарських боїв. Після його смерті
до мене написав чоловік із Кракова: прочитавши мою статтю
про Перцова, запросив на інсценізацію Ґрюнвальдської битви.
Він товаришував із Перцовим, мав подаровану Данилом флейту:
«Пом’янімо побратима під час цьогорічного Ґрюнвальда».
–
У раю
Вовчі ягоди, заячий холодок: кінь йде за сонцем, плугар – за конем.
Хрещате зілля, райська трава: ще не кінець, це слова на початку.
Шумить з-під землі океан: ми розминулись в обіймах і стало нам тісно.
Протуберанці з хрущами – в землі на межі, душі з тілами – в окопах.
Позбуваючись тісняви, просимо нас, сповитих в іржу, воскресити любистком.
Ніхто нам натомість нічого не обіцяє. Що ж, під вишнями знайдемо човен,
під шовковицями – весла, верби стрінемо на берегах омріяного простору.
Вітер дме поперек партитури: ми з народження у траві, у землі, у ягодах –
у раю.
–
Ґоґен
Автобус зупинився. На наступній зупинці я мав виходити,
стояв біля дверей. Шоста ранку, туман над весняною землею,
кущі в пуп’янках. Двері відчинилися – ніхто не ввійшов.
На лавці сиділи двоє. Руки в татуюваннях, рвані кросівки, заяложені джинси,
у погляді – ні любові, ні ненависті: пристрасті залишили тіла,
як щурі залишають корабель, що тоне.
Наче бородаті філософи на березі річки. Ті, за ким плаче лазня і цвинтар.
Ті, кому емпатичні люди дають на чвертку, пропонують доїсти бутерброд,
докурити цигарку. Безхатьки без віку та рідні: куряча трава при дорозі.
Не встиг сфотографувати. Бачив їх десять секунд. Автобус рушив:
кіно закінчилося. Я поїхав далі й ще довго тримав у пам’яті
жовтогаряче манго на лавці – між постатями
двох безіменних чоловіків на варшавській зупинці.
–
Коростишівське доміно
Глина у роті, квіти на стелі, пам’ять – поперек кімнати.
Той, хто віщає з черева великої риби, взявши факти з рук бога,
аби дарувати їх іншим, сказав: – Збережи ностальгічну дрібничку,
піднеси до абсолюту, стань Геродотом і пливи історичним струмком –
аж до Стрижівки…
У 1982 році Віктор, зять дядька Михайла, мав тридцять шість років.
Втратив око, працюючи на коростишівському електроапаратному заводі,
а пошкоджену під час тієї аварії руку йому ампутували –
факт, відомий лише для тих, хто про це знав і не забув.
Щовечора у літній бесідці під грушею чоловіки забивали «козла».
Коли одноокий Віктор вдаряв здоровою рукою по столу,
вигукуючи: «Кінчив!», що означало: «Риба!»,
Михайло, сміючись, передрікав зятеві: «Кінчиш на бабі Зойці!»
–
Life Is a Long Song
Від Гомера до Бредбері, від циклопів до псів-роботів
з антидроновими рушницями: чоловік із флейтою, стоячи на одній нозі,
співав про те, що життя є довгою піснею й що зітреться все,
крім того, що пам’ятаємо. Він не уточнював, що саме утримує пам’ять –
золото чи шлак, бо й на фресках можна написати лайливе слово.
З пісні, як відомо, слів не викинеш. Струмок торує шлях між каміння,
інтонація формує поетичні рядки, а білі коростишівські овечки
пасуться на чорній коростишівській траві…
Дядя Вітя з сусіднього під’їзду мав інвалідність після інфаркту,
не працював, похмелявся у гаражі, де тримав мопед «Верховина»;
його син, котрому якось показав кілька гітарних акордів
з Atom Heart Mother, згодом грав в місцевому рок-гурті.
Старшокласниця Олеся з третього поверху ще до епохи «Плейбоя»
загоряла без бюстгальтера, розширюючи межі свідомості нам,
малолітнім, принишклим у кущах; раз на рік бачимося з нею на базарі,
завжди цікавиться: «До мами приїхав, Сашулю?»
Архибасов, червоний і нервовий від пиятики, професійно акомпанував
на баяні; якось я натрапив на цвинтарі на його могилу:
дивився на мене із сірого граніту – усміхнений, спокійний.
Костянтин Семенович хвалився, що колись придбав машину
у композитора Богословського, я ж із його сином купував
платівки Дюка Еллінґтона в житомирському універмазі.
Адзип був лагідним місцевим дурником, міг злету будь-яке речення
проказати ззаду наперед; я написав про нього новелу «Тоіді-Монгол»,
з переляку переінакшивши у назві його кличку.
У Антона на стіні висів плакат Fleetwood Mac, від старшого брата
товариш дізнався про існування фільму ABBA зразка 1977 року
і переказав цінну інформацію мені; маю фото з сімдесятих, де ми
з Антоном стоїмо під яблунею – він у кролячій шапці, я без переднього зуба.
Вчителя музики Юрія Івановича в останню путь проводжали
під музику Доґи, падав дощ, траурна процесія затрималася
біля музичної школи й, залишивши позаду церкву, рушила до кладовища;
мій добрий вчитель був атеїстом – і нічого.
Про письменника-дисидента Методія Волинця почув від батька.
«За що дядько Михтодь сидів?» – поцікавився. «Не в тій компанії розповів
не той анекдот», – промовив батько. Я був юний і наївний, відповідь
мене задовольнила. З Методієм Івановичем уперше побачився
на похоронах тітки Антоніни. Вітаючись, дядько Михтодь сказав:
«Я був знайомий з твоїм татом. Талановитий був чоловік».
Микола Шалімов, перший зареєстрований підприємець у Коростишеві,
досі працює в кіоску, з якого й розпочав бізнес; колись ми ходили
разом на риболовлю: я з вудками, він із книжкою Малика.
Мама Жори Прусака обіймала посаду в райкомі, її запрошували до шкіл
розповідати, як поневіряються за кордоном негри. Їй вірили,
бо вона бувала в капіталістичних країнах. Жора мав фірмові платівки
Rolling Stones таOmega, знав, у якій з шухляд батьки ховають Hustler…
Кожна пісня має добігти кінця. Її треба урвати рішуче.
Зупинити потік, згасити світло. Стати над прірвою, дивлячись угору,
щоб безодня вглядалась у твоє обличчя, коли тебе не вполювати.
Колись я сидів над річкою і чорні коростишівські овечки
паслися на білій коростишівській траві – під музику Jethro Tull.
–
14 червня 2008 року
Сни, в яких бітли являлися мені, шістнадцятилітньому,
у вигляді житомирських таксистів, чорнобильських смертників,
козаків Шевченка, самураїв Куросави, інженерів Платонова,
сталкерів Тарковського…
Коли Маккартні сказав зі сцени на Майдані Незалежності:
«Ця пісня для Джона, а ця – для Джорджа», я пригадав слова,
промовлені Філіппом Нуаре у фільмі «Дочка Д’Артаньяна»:
«Воістину добрими та благородними стаємо тоді,
коли наші очі залишаються сухими, а серце – ніжним».
–
Легкий англійський вітерець
1
Завдання було нелегким – знайти вхід через вихід.
Сер Артур розв’язав сотню головоломок, стоячи на вулиці Пекарській,
але залишався на місці – без ідей та варіантів: тютюн не допомагав,
Едґар пішов по жука та амонтильядо і не повернувся,
Сименон був бельгійцем, а Лем хоч і листувався
з Урсулою Ле Ґуїн, але це не стосувалося справи.
Артурів син на скрипці грав жахливо.
Яєчню з беконом дружина готувала смачно.
Сер Артур, перебуваючи у стані думання, прагнув бути голодним,
тож додому не йшов. Не йшов ще й тому, що волів злитися на себе,
на свою безрезультатну дедукцію, а син зі своїм лжемузикуванням
міг стати кращою мішенню.
Цієї миті над містом завис дирижабль – був наче вилитий зі свинцю.
Сер Артур із полегшенням зітхнув: – In Through the Out Door.
2
Містер Ікс прочинив білі двері – двері, яких не розгледіти,
навіть якщо за ними немає білої кішки – тієї, якої ніколи за ними не було.
Відчинивши, опинився по той бік існування. «Тавтологія» і «рекурсія» –
його улюблені слова. Було й третє слово, якого він не розкрив
навіть апостолові з чорними ключами. Чорними, бо замість ідіоматичного
«амінь» містер Ікс завжди казав «Гакслі», у такий спосіб
одночасно покликаючись на автора антиутопії й відмежовуючись
від прекрасного світу нового. Не такий вже й безіменний містер
жив до народження й житиме після смерті. Втихомирюючи апостола
з ключами, який зачинив за містером двері, архітектор світобудови сказав:
– Розслабся, чуваче! Дай спокій містерові Іксу!
–
Нейропластичність
Пошуки нитки у лабіринті й голки в сіні
тривають: час ретроспектив та спогадів.
Як лідзихтіс наснився Гемінґвеєві,
а старий Сантьяґо зловив п’ятиметрового марліна.
Як хлопчик випадково потрапив
замість «Ульзани» на фільм із Морісом Рено,
а Ґойко Мітич зрізав скальп із білого чоловіка.
Як ліфт так і не довіз до ешафоту,
а вогник далеко в степу так і залишився далеким,
а гуси-лебеді пролетіли.
Як небо нависало над краківським музеєм,
де є мумія єгипетської кішки.
Leave a Reply